Давність – не привід для пихи

Мовознавець К. Тищенко («Український тиждень» №39, 2012), порівнявши українську мову з усіма слов’янськими, дійшов висновків:

1 наша мова дуже давня, вона відбрунькувалася від праслов’янської (як і всі нинішні слов’янські мови);

2 українська мова має небагато спільного з російською. Автор навіть заперечив об’єднання в одну групу східнослов’янських мов; це твердження мають оцінити філологи.

Але в статті є ряд огріхів, які видно навіть нефахівцям, зауважимо два головні. По-перше, безпідставно відкидається існування давньоруської мови. Але ж русичі Київської землі говорили якоюсь «живою» мовою, що мала діалекти; це був етап розвитку української мови, коли в князівській державі було об’єднано племена полян, деревлян, сіверян, згодом — інші. При цьому аксіомою є те, що Київська Русь аж ніяк не була «колискою» трьох народів та їхніх мов, а з давньоруської мови безпосередньо відродилася сучасна українська. Але взаємні впливи були.

До становлення Київської держави східнослов’янські племена та їхні діалекти розвивалися окремо. Потім Київ керував Заліссям близько 150 років — від освоєння колоній до розриву, здійсненого Ю.Долгоруким. У цей період із Києва угро-фінам — московітам-росіянам було принесено писемну (давньоболгарську) та давньоруську мови, які вплинули на формування російської (свій внесок зробили й слов’янські діалекти в’ятичів і кривичів). Після монгольської навали протягом чотирьох століть мови розвивалися знову відокремлено, а потім (після полтавської поразки) у Російській імперії (царській і більшовицькій) вже російська мова впливала на українську протягом 270 років. Через страшний тиск наша мова не могла розвиватися вільно: заборони Валуєва загальмували її розвиток і вживання, а радянська політика, крім того, псувала її («сближение языков», «русско-російські» словники).

Отже, в Київській землі була мова, яку вчені називають давньоруською. Згодом у Литовському князівстві функціонувала її спадкоємниця — руська мова, так вона названа в «Литовському Статуті» як державна, так її називали сучасники, так — у словено-руських словниках. Давньоруська та руська (давньоукраїнська) мови — етапи розвитку української, і не варто відкидати ці терміни.

Другий закид — не так до професора, як до мовознавства: нема чіткої методології порівняння мов. Тищенко взяв 82 характерні риси української мови (в інших учених — у чотири-п’ять разів менше), серед яких є не дуже значущі, як-от наявність «складених часток». Натомість не враховано важливі риси: м’яке «ц» в кінці слів, інфінітив переважно на «-ти». Варто було б розглянути іменникові суфікси «-АЛь», «-АРНя», «-ИСЬКо», «-Е(О)НЬКа,о», мені здається, що там є український дух. При порівнянні мов варто знати відсоток спільної лексики. Негатив проголошених рис (особливостей): вони не мають кількісної оцінки; але ж необхідно знати, скільки слів-винятків (краще у %) є припустимим, щоб твердження лишалося справедливим. Два, три, десять, тридцять? Такої норми нема. То ж як приймати рішення? Автор навів лише ті приклади (слова), що підтверджують риси.

Серед 82-х фонетичних і морфологічних рис української мови, виділених Тищенком, сумнів викликає 31 через те, що відповідна українська риса не масово поширена, чи аналогічна є й у російській мові. Через це дещо зменшується міра відмінності укр. і рос. мов, але вона є беззаперечною, ще за століття до Тищенка мовознавці довели, що ці мови різні та самостійні.

Давність мови — не привід для пихи, це — минуле; сьогоднішній патріотизм — у тому, щоб зберегти й розвивати нашу мову, бо ж пишатися давністю шумерської мови нині нікому. Відмінність укр. і рос. мов і, що важливіше, відмінність ментальних рис носіїв мов (у сербів і хорватів одна мова) спростовує вигадку Путіна: «Мы — один народ», якою він виправдовує культурну та воєнну агресію.