Як Московія напала на Русь

Станиця Луганська — прифронтовий район. Тут завжди було затишно й тепло. Фактично — курортний край із лісами, озерами, пісками та легендарним Сіверським Донцем, над яким в далечину дивиться князь Ігор зі свого коня. Саме з цього міста, з домінуючої висоти видний і зрозумілий вимір російської агресії. Тепер на горі, де стоїть цей пам’ятник, розташувався ворог. Його жало спрямоване на звільнену ще  2014 року Станицю. Окупант не полишає намірів загарбати ці землі — від Станиці Луганської до Щастя. Тому місцеві живуть у постійному страху наступу і регулярних канонад обстрілів. Війна тут не скінчується останні три роки, а згаданий Сіверський Донець став кордоном між Добром і Злом.

«День» поспілкувався з головою районної адміністрації Станично-Луганського району Юрієм ЗОЛКІНИМ, якому доводиться займатися не лише господарськими та військовими справами, а й питанням роботи з досить неоднорідним місцевим населенням, що й донині перебуває під пропагандистським впливом окупанта.

«РОСІЯ ПІДНІМАЛА СТАНИЧАН ПРОТИ УКРАЇНИ ВИКЛЮЧНО З МЕРКАНТИЛЬНИХ ПОТРЕБ»

— Юрію Олексійовичу, Станично-Луганський район на Луганщині розрізаний лінією фронту. Але до того гусениці російської пропаганди проїхалися свідомістю місцевих громадян. Я сам луганчанин і добре пам’ятаю, як тут пасторальна ідилія поєднувалася з відвертою роботою проросійських сил ще до війни. Зараз які настрої в Станиці?

— Свого часу більшовики сфокусували свої заклики у концентровані, ясні гасла: «Фабрики — робітникам», «Землю — селянам». Таким чином вони просто дали натовпу месидж, який підтримала більшість населення. На жаль, населення звикло мислити меркантильними, обмеженими інтересами. Саме таким чином Росія піднімала станичан проти України. Здавна, ще з радянських часів, станичани возили полуницю, огірки, помідори, перець, абрикоси тощо до Росії. Тому що в Росії ціна була вищою у три рази, що дозволяло одягнути дитину до школи, облаштувати господарство і жити нормально. Коли з’явилися кордони між Україною та Росією після розпаду СРСР, у них виникли проблеми. 2014 рік для цих людей став примарною надією на руйнацію кордонів із РФ і, відповідно, відновлення торговельних відносин. Цікаво те, що насправді вся ця продукція з городів, яку збирали станичани, 2014 року в РФ коштувала так само, як і в Україні. Це може видатися неймовірним, але такий провінційний меркантилізм дійсно затьмарював очі. Була ще одна дурня, яку вмонтували у свідомість місцевих. Вона полягала у відомому міфі про те, що Донбас начебто годує всю Україну. І ви знаєте, до того, як мені довелося стати чиновником і безпосередньо вивчити питання бюджетних потоків, то й я був під впливом цього міфу.

— Тобто ті місцеві, які пішли за окупантом, розраховували на якісь матеріальні дивіденди. Донбас свого часу дійсно виглядав заможним і перспективним регіоном. Миритися з його занедбаністю важко і гидко, але ж занедбали його не з 2014 року, а раніше. Відчуття таке, що відсутність відповідальності — це наша національна хвороба. У когось вона вилилася в ілюзію того, що досить відокремитися від Києва і «заживемо!»

— У тих, хто намагався створити «ЛНР» чи «ДНР», не було усвідомлення того, що держава — це не просто атрибутика. Держава — це перш за все обов’язки перед своїми громадянами. У тих, хто ратував за ці утворення, була хибна думка про те, що їм хтось щось винен, хтось прийде і щось дасть. Мовляв, на Донбасі всього достатньо, щоб бути незалежними, і при цьому чекали, що Росія прийде, допоможе, візьме їх до себе. Візьмемо наш Станично-Луганський район. Із гривні, яка йде на пенсію громадянам, наш район самостійно заробляє лише 25 копійок. 75 копійок покривають за рахунок дотацій від держави. Ось така реальність. Хто завтра буде виплачувати пенсії й зарплату вчителям та лікарям? 2014 року в цих людей було переконання: грошей у нас багато, вугілля багато і на все вистачить. Пояснити на той час їм щось було вкрай важко. Пропаганда була вбита в їхні голови глибоко і потужно.

— Росія і допомогла. Танками і «Градами». А ще милостивими подачками у вигляді гумконвоїв в обмін на потужності заводів, які були вивезені в РФ, в обмін на абсолютну залежність, ринок, рублеву зону, зрештою кров і постійний шантаж самої України. Імперський Диявол за дурню виторгував душу.

— Коли я чув про «допомогу Путіна», то у мене виникало питання до цих людей: Путін схожий на ідіота? Вони так його обожнюють і при цьому дійсно вважають, що він несповна розуму? Чому він має забезпечувати цих людей лише за факт їхнього існування? Логічно подумати, що якщо він і допоможе, то лише заради того, щоб взяти щось. Причому взяти те, що мало б перевершити його втрати.

— Проте на вудку російської пропаганди «купились» не лише прості пересічні селяни. «Купилися» й учителі, зокрема. А це все ж таки інтелект.

— Їм просто дали викладку середньої зарплати в Україні і РФ. Спрацював саме меркантильний інстинкт. При цьому ніхто не хотів чути про те, що в РФ все залежить від регіону, тобто існують регіональні доплати.

— Але при цьому професія вчителя дійсно ще в 90-ті роки стала непопулярною. Саме тому вони й потрапили в корупційну хвилю наприкінці 1990-х, коли продавали місця в університетах, продавали екзамени... Тобто соціальна проблема досить глибока і вплинула взагалі на деморалізацію різних верств населення. Те, що раніше шанували, в певний період просто було девальвовано. Звідси і рефлекторна ностальгія за якимись ідеалами.

— Безумовно. Звинувачувати лише самих простих людей не можна. Але й відповідальність кожен має так само нести свою. Як можна виправдовувати людей, яким пообіцяли пенсії в кілька разів більше і вони були ладні зрадити свою країну? Прожити життя і при цьому не зрозуміти, що ніхто просто так нічого не дає — як це можна назвати? Пенсія, зарплата, можливість продати огірки та тепловози виявились для них дорожчими за здоровий глузд і повагу до себе — ось головний мотив сепаратизму, а не якась там любов до Росії. Були такі випадки, коли мама одного так званого ополченця в Луганську кричала на нас тому, що не може пронести тормозок своєму сину, який «захищає Новоросію». При цьому нас називала фашистами. Я іронічно поставив їй питання: який сенс нести харчі тому, хто вже в Луганську має «Новоросію», де все ж має бути? Чи вона хоче, щоб зрештою її син приніс ту біду і до неї в Станицю? Хто тоді буде годувати її? Отже, це питання впирається в спектр чисто людських комплексів, дурні, меркантилізму, шкурництва, недалекості. І так сходу це питання не вирішити. Потрібна системна і наполеглива політика з боку держави. Інакше кажучи, потрібна державницька впевнена сила, якій будуть довіряти як авторитету.

«НЕ МОЖНА ВИБАЧИТИ ПОЛІТИЧНИМ СИЛАМ, ЯКІ СПЕКУЛЮЮТЬ НА ПРОРОСІЙСЬКІЙ РИТОРИЦІ»

— Проте багато хто з них за цей час досі радіє георгіївським стрічкам, ходить на паради, тішиться, що ніхто не скинув пам’ятник Леніну.

— Зараз, після трьох років війни, ті, що ратували за прихід Росії, на окупованій території просто соромляться визнати, що вони вступили, вибачте, в лайно. Нещодавно в Луганську ціни були дорожче за Станичні в рази, а самі продукти, які в Луганськ завозять здебільшого із РФ, за якістю дуже поступаються українським. Медикаменти там дорогі. Щодо георгіївських стрічок, то треба розуміти, що ця атрибутика не мала негативного відтінку до 2014 року. В цьому не було нічого поганого. Після того як Росія вторглась в Україну, ця стрічка стала ознакою антиукраїнських настроїв. Не Україна, а проросійські сили самі так для себе визначили її значення, а отже, за це, вибачте, треба бити. Можна зрозуміти старика, який не здатен збагнути, що трапилось внаслідок перебування під імперською пропагандою. Але не можна зрозуміти і вибачити тим політичним силам, які в час, коли щодня гинуть українці від куль і мін ворога, спекулюють на проросійській, часто завуальованій під миролюбність, риториці. Це аморально і злочинно.

— Спекуляції на мирі під час війни, коли мир залежить не від України, на яку напали, а від агресора, тобто Росії, особливо популярні серед явно колаборантських сил.

— Коли запитуєш місцевих, як ви бачите мир, то ті відповідають — нехай підуть всі. Тобто хочуть, щоб цю територію полишили і українські, і російські військові. Я їм кажу, що українська армія до того, як тут з’явились російські танки, фактично в Станиці і не була присутня. Більш того, можливо, військові частини і відійдуть кудись, але лише в тому разі, якщо на горі не будуть над нами нависати російські війська. Там, із пам’ятника князю Ігорю, вид не лише на Станицю, а й на весь район.

«ПУТІН ЗА СВОЮ ДОПОМОГУ ВІЗЬМЕ В РАЗИ БІЛЬШЕ»

— Тема вугілля для Донбасу взагалі епічна і болюча.

— На той час доставка до України вугілля хорошої якості з Кузбасу коштувала 300 грн. А держава Україна платила за вугілля Донбасу набагато більше. Економічно це вугілля нікому не було потрібно, і те, що Україна закуповувала його на своєму Донбасі, — це була добра воля самої України, яка таким чином просто давала можливість утримувати шахтарів на своїх робочих місцях. Це було потрібно, щоб не допустити соціального вибуху. І за це треба своїй країні сказати «дякую», а не пихато кричати про те, що Донбас когось годує. Їхнім аргументом було, як я вже сказав, «якщо щось, то Росія допоможе».

— У жовтні минулого року я спеціально досліджував питання можливості наступу росіян із домінуючої висоти. Як ви гадаєте, така загроза існує?

— Звичайно, вона існує, адже, повторюю, перед ними насправді весь район. Але, як то кажуть, дірка від бублика їм, а не Станиця. Станицю ніхто не здасть.

— Як місцеві ставляться до луганчан, які регулярно виїздять до Станиці Луганської?

— Як я вже казав, за якістю російські товари в Луганську набагато гірші за українські. Тож і виходить, що з Луганська у Станицю приїздять натовпи людей для того, щоб скупитися. Вони, наче шахіди, пообвішувалися салом на скотчі, наче кулеметними стрічками під дублянками. Крім того, безумовно, вони регулярно приїздять за пенсіями. Виходить так, що по факту у них пенсія більша, ніж у місцевих, адже цих пенсій у них дві — від України, і доплата від РФ у рублях. Це, звичайно, дратує тих, хто перебуває на вільній території. Я особисто чув розмови луганчан, які казали, що їх така ситуація дуже влаштовує. Можна, так би мовити, смоктати одразу двох маток. Звичайно, є ті, хто їде із Луганська до Станиці, м’яко кажучи, не від хорошого життя. І тут теж не можна кидати тінь на всіх, тим більше, що далеко не всі кликали Росію.

«СТАНИЧАНИ І ЛУГАНЧАНИ МАЮТЬ БАЧИТИ, ЩО ВСЯ УКРАЇНА ПРО НИХ ПАМ’ЯТАЄ»

— Як ви ставитесь до так званої блокади окупованих територій? Взагалі, як із прифронтового району бачиться ця проблема?

— Розумієте, для Росії тут є велике тло для маніпуляцій. Наприклад, на окупованій території розповідають про те, що на вільній території тарифи на газ великі, на відміну від Луганська. Але ж при цьому вони не кажуть, що Плотницький насправді не розраховується з Україною за газ, за електроенергію, за воду. Відповідно, пропаганда там говорить про те, що незважаючи на те, що в окупованому Луганську жити важче, але ж тарифи там не піднімали. Хто їм буде пояснювати, що ті гроші, які збирає з населення  Плотницький, він просто кладе собі в кишеню і ні з ким більше не розраховується? У свою чергу, можу сказати, що з боку Станиці Луганської окупована територія в плані постачання води обрублена. Електроенергія там заживлена від Росії. Сказати, що від того, що їх Україна відключила від енергопостачання, вони якось особливо постраждали, — не можна.

— Вам, можливо, доводиться працювати з людьми, які не завжди на боці України або, м’яко кажучи, мають специфічні переконання. Чи відчуваєте ви проблеми з кадрами?

— Розумієте, далеко не всі хочуть приїздити сюди, в Станицю Луганську, фактично до лінії фронту, працювати. Зацікавленості немає жодної і програм щодо відповідного заохочення теж немає. Тому працюємо з тими, хто є. Зі свого боку, ми — районна адміністрація та волонтери — робимо все, щоб привернути увагу до нашого краю, який постійно перебуває під обстрілами, в постійній напруженості, й потребує роботи з місцевим населенням і тими людьми, які приїздять сюди з окупованої території. Захищати цю землю доводиться не лише зброєю і не лише з допомогою військових, яка й насправді дуже велика. У свідомість станичан навіяно забагато міфів. Наприклад, коли ми почали возити дітей до Києва і на Західну Україну, то далеко не всі батьки погоджувались їх відправляти. Уявіть собі, вони вірили, що там якісь «бандерівці» можуть віддати їх «на органи». Такий був навіяний десятиліттями пропаганди страх. Потім кількість охочих невпинно зростала. Так через дітей, які бачили інший добрий український світ, почало розвіюватись багато пропагандистських проросійських нашарувань. Та проблем ще дуже багато: наприклад, один хлопець так і сказав після поїздки на Західну Україну, що полюбив її, що йому все дуже сподобалося, але все одно не може бути за нас. Чому? Тому, що його дядько воює проти України. Ось так. Пролилася кров, просочилась між родинами, зав’язалися вузли ненависті. З цим усім нам треба буде жити і щось робити. Зі свого боку, хочу звернутися до всіх областей і районів України з проханням надіслати нам до районної адміністрації Станично-Луганського району Луганської області прапори своїх міст, селищ, країв. У нас їх уже назбиралось понад п’ятсот. Станичани і луганчани мають бачити, що вся Україна про них пам’ятає.