МЕНЮ

Відрядження в стилі операції

Сергій ЗЯТЬЄВ
27 листопада, 2019 - 10:39
Методика відправки російських військовиків на Донбас була апробована Кремлем ще у 30-ті роки минулого століття

Плануючи військове вторгнення на терени Донбасу, «кремлівським мудрецям» не потрібно було довго ламати голови над сценарієм «надання допомоги братньому народу». Вони скористалися сценарієм, випробуваним своїми попередниками майже 80 років тому. Звісно, що з деякими поправками.

Нагадаю, що влітку 1936 року в Іспанії розпочалася громадянська війна, звістку про яку в Москві зустріли з великою радістю: в тамтешніх «стратегів» з’явилася можливість більшовизації Піренейського півострова. Відкрито втрутитись у цей конфлікт та ще й на боці заколотників, які сповідували комуністичну ідеологію, Москва побоювалася. Тому вирішила діяти інакше. Вже восени на засіданні Політбюро було ухвалено надтаємне рішення щодо проведення операції «X», яка передбачала «надання активної військової допомоги республіканській Іспанії». В межах її проведення розвідуправлінню Робітничо-Селянської Червоної Армії (попередник сьогоднішнього Головного розвідувального управління російської армії, яке здійснює оперативне керування бойовиками на Донбасі і чиї підрозділи там воюють. — Авт.) було виділено 1 млн 910 тисяч радянських карбованців і 190 тисяч американських доларів.

А ще в Кремлі вирішили відправити на півострів близько 100 танків Т-26 та обслуговуючий персонал. При цьому зазначалося, що на бойових машинах не повинно бути жодних ознак радянських заводів. За кілька днів нарком оборони Клим Ворошилов доповів Сталіну, що «підготовлені до відправки 100 танкістів, 387 спеціалістів, а також 30 літаків».

Іспанська операція проводилася під грифом «Цілком таємно», а за її реалізацію відповідали вже згадуване розвідуправління РСЧА та Головне управління державної безпеки НКВС. Як часто буває в таких випадках, деякі деталі надтаємної операції все ж просочувалися в суспільство. І якщо хтось з військовослужбовців згадував про неї хоча б словом, його відразу ж викликали на «співбесіди» до чекістів, після яких, траплялося, люди безслідно зникали.

 «НЕВІДОМІ СОЛДАТИ» ПУТІНА

У сьогоднішній Росії політбюро та інших подібних органів влади немає. Натомість є Володимир Путін, який усім серцем ненавидить Україну, вважаючи її «недодержавою». Тож забажавши навести у нас «конституційний лад», він опирався виключно на спецслужби. Як і Сталін та його оточення. Саме Головне розвідуправління Росії і ФСБ почали втілювати мрії свого патрона на Донбасі. Сьогодні ми поки що не знаємо скільки було виділено «деревяних» на початковій стадії цієї операції, але добре відомо інше: в серпні 2014-го на терени України вторглося кілька тактико-тактичних груп російської армії. На відміну від підрозділів Червоної армії в Іспанії, вони не надто приховували свою приналежність, розстрілюючи наші колони, які виходили з оточення так званим зеленим коридором.

А згадаймо танкістів, яких полонили наші солдати влітку 2014-го. Ті, щоправда, стверджували, що, «перебуваючи на навчаннях у Ростовській області, заблукали і, самі про це не здогадуючись, опинилися на українській території». Але що їм залишалося казати, якщо навіть їхній верховний головнокомандувач на весь світ заявляв про відсутність росіян на Донбасі? Напевно, розуміли: коли бовкнуть щось інше, то після повернення на Батьківщину з ними проведуть «серйозний розбір польотів».

Українська розвідка, СБУ неодноразово оприлюднювали неспростовні факти перебування на Донбасі кадрових російських військовослужбовців. При цьому називались конкретні прізвища конкретних генералів, які «шефствують» над бойовиками. На Донбас росіяни потрапляють за фейковими документами. А ще, додамо, гинуть. До речі, абсолютна більшість загиблих, прізвища яких час від часу оприлюднюють більш менш незалежні російські мас-медіа, не є етнічними росіянами. Адже Ібрагима Закаєва, Майрабека Махматханова, Абдулхакима Алієва, Рустама Гасамова та ще десятки, якщо не сотні загиблих, чиї прізвища фігурують у подібних списках, при усьому бажанні важко назвати «русскими по крови». Чи не тому, що «іноверців», до яких в Росії завжди ставилися з презирством, не шкода, як стверджував ще під час форсування Дніпра в роки Другої світової Георгій Жуков, якого у сьогоднішній Росії дуже поважають, бо «бабы еще нарожают»?

Лише протягом 2014—2015 років на Донбасі  склали голови 627 російських військових, а 2155 чоловік зазнали поранень. Кремль, звісно, спростував цю інформацію, мовляв, автори цих тверджень, серед яких, до речі, є й російські правозахисники, зокрема, покійний Борис Нємцов, вдаються до грубих фальсифікацій.  Пересічні росіяни, звісно, повірили цьому. Але чому ж тоді, у 2015 році, Путін своїм указом заборонив оприлюднювати «втрати особового складу російської армії у мирний час»? Чи не тому, що отримав такого прочухана від наших вояків?

Сьогодні пораненим під час виконання службового обов’язку російським військовослужбовцям  виплачується 1,5 мільйона рублів. А родинам загиблих — 3 мільйони. Поява урядового розпорядження співпала з початком бойових дій на сході України. «Совпадение», як полюбляє казати відомий пропагандист Кисельов?..

Російські керманичі йдуть на різні хитрощі, намагаючись приховати правду. Наприклад, загиблих на Донбасі звільняють заднім числом, мовляв, знявши погони, людина сама обирає подальший шлях. Або ж оформлюють відповідні документи на загиблого так начебто він пішов із життя з власної необережності.

 ХТО ВОНИ, «ВИЗВОЛИТЕЛІ»?..

Присутність російських військових на території Донеччини і Луганщини вже давно і ні у кого не викликає сумнівів. Адже їх чисельність коливається в межах 6—8 тисяч осіб. Звісно, вирахувати прізвище кожного солдата чи офіцера вкрай складно, зважаючи на їхню кількість. Натомість прізвища їхніх командирів теж давно не є таємницею. Принаймні для українських спецслужб. Тож назвемо тих, хто встиг «засвітитись».

Генерал-полковник Олександр Ленцов, заступник командувача сухопутних військ ЗС Росії, координував до недавнього часу дії так званих 1-го і 2-го армійських корпусів. Командують ними генерал-майор Валерій Асапов, який має псевдо «Примаков», та генерал-майор Євген Нікіфоров. Заступником  у Асапова, який раніше обіймав посаду командувача 68-ї армії Східного військового округу,  «з роботи з особовим складом» є полковник Євген Чирков.

Нікіфоров, перед тим як очолити 2-й корпус, був заступником командувача 58-ї загальновійськової армії, місцем дислокації якої є Південний військовий округ Російської Федерації.

А ось «2-ю окремою бригадою 2-го армійського корпусу» та «9-м  полком морської піхоти» командували полковники Андрій Рузинський та Дмитро Бондарєв. Оприлюднення їхніх прізвищ викликало лють в Міноборони Росії.

Загалом на Донбасі встигли «засвітитись», крім названих «російських витязів» ще й генерал-полковник Андрій Сердюков, генерал-лейтенанти Андрій Гурульов, Сергій Соломатін, генерал-майори Олексій Завізйон, Валерій Солодчук, Сергій Кузовлєв, Сергій Юдін.

До речі, особливістю формування і функціонування  «корпусів і підрозділів»  є те, що при їх формуванні росіяни використали досвід... гітлерівської Німеччини! Адже в роки Другої світової війни нацисти створювали підрозділи типу «Ваффен СС», в яких служили добровольці з окупованих країн, а ось командували ними виключно німецькі офіцери...

Незважаючи на всі хитрощі, до яких вдаються росіяни, нам все ж відомі їхні «герої», які прийшли на нашу землю з вогнем і мечем. Зокрема, серед тих, хто просував чи продовжує просувати  «русский мир» на теренах України, значиться генерал-полковник Андрій Сердюков, який командував усією російсько-терористичною ордою. А начальник штабу цього «війська» був перший заступник командувача Південним військовим округом генерал Сєдов (псевдонім).

 ДОБРОВОЛЬЦІ ЗА ПРИМУСОМ

За часів СРСР нам багато розповідали про «тисячі добровольців країни рад, які допомагали братському іспанському народу у війні з тиранією». Не можна стверджувати, що таких взагалі не було. Але, були й інші «добровольці». Ось як згадував про свою «визвольну місію на Піренеях» адмірал Микола Кузнєцов — майбутній командувач Військово-Морського флоту СРСР:

«1936 року я командував крейсером «Червона Україна» і нікого ні про що не просив, ніяких рапортів не писав. І несподівано отримав команду — терміново виїхати до Москви. Там спочатку прибув до начальника морських сил РСЧА Орлова — той відправив до Ворошилова, з приймальні якого мене відправили вже в розвідуправління, до його керівника Урицького. Він, уточнивши, чи я в курсі того, що відбувається в Іспанії, запитав: «А чи не хотіли б ви відправитися туди?».

При цьому — перед тим, як дати відповідь, він попросив добре подумати, зауваживши, що все залежить від мого бажання. Але я відразу дав згоду. Іншого виходу не було: розумів, що в разі відмови мене відразу відправлять у «розпорядження НКВС», звідкіля, гадаю, я би навряд чи вийшов живим. Принаймні мої знайомі офіцери, які отримували такі пропозиції і відмовлялися, зникали в підвалах Луб’янки».

А ось спогад Станіслава Ваупшасова — співпрацівника розвідуправління Червоної армії. «У 1937 році мене запитали, чи поїхав би я в Іспанію. Рішення визріло миттєво. Тому я лише уточнив, у ролі кого. Мені відповіли, що за моїм профілем. Тож почав готуватися в далеку дорогу». Залишається додати, що «профілем діяльності товариша Ваупшасова» була організація терористичних актів за кордоном...

Зі спогадів  колишніх співробітників КДБ СРСР, які сьогодні перебувають за кордоном і тому можуть дозволити собі таку відвертість, ми дізналися багато цікавого про діяльність цієї радянської спецслужби. Вони, як і їхні старші колеги, теж були «добровольцями», виконуючи спецоперації на різних континентах світу.

Незадовго до смерті Павло Судоплатов — генерал НКВС, якому доручали виконання «найбільш делікатних завдань партії», тобто терористичних актів, згадував: «Серед тих, хто їхав в Іспанію, були й добровольці, які свято вірили в перемогу комунізму на всій планеті. Але були там і військовослужбовці, яких ми підготували. Свою майстерність вони відшліфовували у спеціально створених таборах під опікою чекістів».

Вам не нагадує це сьогоднішню ситуацію? Бо ж паралелі між ними напрошуються самі. Різниця лише у тому, що тоді верхівка «країни рад» діяла більш обережно, готуючи «спеціалістів кривавих справ» у спецтаборах, а в сьогоднішній путінській Росії майже не приховуючи. Принаймні українським спецслужбам відомі місця підготовки майбутніх «миротворців». Я вже не кажу про так звані гумконвої — фури, заповнені боєприпасами для бойовиків.

У 1979 році Радянський Союз під приводом «надання інтернаціональної допомоги афганському народу» ввів війська до Афганістану. Тоді, газети «Правда» і «Красная звезда» — офіційні рупори ЦК КПРС і міністерства оборони СРСР — писали: «Переважна більшість радянських воїнів пишуть рапорти з проханням відправити до цієї братньої країни».

Проте за майже 30 років, що минули з дня виведення радянського контингенту з цієї країни, важко зустріти «воїнів-інтернаціоналістів», які поїхали туди з великим бажанням. Зокрема, колишній командувач 40-ї армії, яка там воювала, генерал-полковник Борис Промов визнавав, що «навіть переважна більшість офіцерів, не кажучи вже про пересічних солдатів, не хотіли їхати до Афгану». Але капітани і полковники не хотіли розплачуватися кар’єрою, а молодим хлопцям не хотілося відправлятися до психлікарень. Щодо сьогоднішніх «добровольців», то онуки й правнуки колишніх «інтернаціоналістів» не ризикують — у разі відмови — щезнути в підвалах спецслужб. Але їм створюють умови, за яких важко відмовитись. Наприклад, погрожують поганим просуванням службовими щаблями, переведенням до віддалених гарнізонів, а то й взагалі звільненням чи порушенням карних справ під надуманими причинами. При цьому діють методом «кнута и пряника», обіцяючи пристойні гроші: грошове забезпечення офіцера, який на Донбасі «звільняє співвітчизників від ненависної хунти», в рази перевищує зарплату колеги, який служить, скажімо, у Вологодській області. І гинуть...