Про «лаву запасних»

Сформувати дієздатну коаліцію і відповідно фаховий уряд, врахувавши інтереси різних груп впливу, для нового Президента непросте завдання. Попри великий відсоток підтримки його партії, практика формування списків за допомогою квотного принципу, або за принципом «нові, молоді», а не «найкращі», створить немало проблем під час коаліційного процесу. Якою може бути коаліція, хто претендує на посаду прем’єра і спікера парламенту, чи можливий реванш проросійських сил, якою має бути інформаційна політика держави, в інтерв’ю — з політологом, доцентом кафедри політичних наук КНУ ім. Тараса Шевченка Петром ОЛЕЩУКОМ.

«КЛЮЧОВІ ГРАВЦІ ВИЗНАЧЕНІ, ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПИТАННЯ — ЧИ ЗМОЖЕ ХТОСЬ ЗАСТРИБНУТИ В ПАРЛАМЕНТ В ОСТАННІЙ МОМЕНТ»

— За соціологічними даними, до Верховної Ради можуть пройти 5 — 6 партій. На вашу думку, який результат може бути на виборах і чого нам очікувати від нового парламенту?

— Я не думаю, що за час, що залишився, щось кардинально зміниться, громадська думка завжди характеризується значним рівнем інерційності. Ні для кого не секрет, що парламентський рейтинг «Слуги народу» — особистий рейтинг Президента Зеленського. Цьому посприяли розпуск Верховної Ради та ігнорування законопроєктів нового Президента. Виборці почали сприймати ситуацію таким чином: стара влада заважає Президенту реалізовувати нову політику, що дало можливість певною мірою кристалізувати рейтинг партії.

Показники «Опозиційної платформи — За життя» мають виразні кореляції з голосуванням за кандидата Бойка в першому турі президентських виборів. Сьогодні рейтинг навіть трохи вищий, і, приблизно така сама кількість громадян підтримує Бойка як потенційного прем’єр-міністра України. Це свідчить про те, що його електорат є достатньо стабільним. Друге місце вони не втратять. Його закріплено постійними поїздками до Москви, адже таким чином відбувається демонстрація, що ця політична сила, може «домовлятися» з Росією. Найголовнішим їхнім результатом є фактичне декласування «Опозиційного блоку», адже тепер членам цього об’єднання доведеться або розчинятися в інших проєктах, або шукати шляхи для ребрендингу.

Потроху додає відсотки «Батьківщина». Думаю, цьому допомогла позиція, яку посіла Тимошенко на цих парламентських виборах. Вона відмовилася від критики чинного Президента і стверджує, що наразі «Батьківщина» — єдиний союзник Зеленського, готовий формувати з ним парламентську більшість. Очевидно, що з прицілом на гіпотетичне прем’єрство Тимошенко. Це показало, що Юлія Володимирівна може змінювати свої підходи в залежності від ситуації, що вона не є догматичною, і навіть буде поступатися своїми певними персональними амбіціями. «Голос» — це «Слуга народу» для Заходу. Вони дуже схожі, зрештою персоналії (актор-співак), певна риторика: нові обличчя, боротьба з корупцією, оновлення влади, певний лібералізм, обидва списки партій сформовані за участі великої кількості представників громадських організацій. Цей проєкт розрахований на виборця, який приблизно того самого очікував від «Слуги народу», але персонально не довіряє Зеленському, вважає його проросійським, наприклад.

По суті, ключові моменти визначені, залишається питання — чи зможе хтось застрибнути в останній момент, наприклад 2012 року вдало заскочила «Свобода», буквально одержавши вдвічі більше, ніж показували рейтинги перед виборами. Тоді це було вдалим потраплянням в ідею протиставлення цієї політичної сили чинному уряду. Загалом, я й цього року не відкидав би «Свободу», адже в них є низка переваг: об’єднання з націоналістами, а це вперше, коли вони сформували ефективну та сильну, на думку націоналістичного виборця, команду: Білецький, Тягнибок, Кошулинський, навіть Ярош, також «свободівці» можуть спільними зусиллями вийти на передній план завдяки темі «реваншу проросійських сил». Націоналісти в даному випадку, на думку виборця — та сила, яка може «розігнати пострегіоналів». Це може створити для них ефект підйому в останній момент, бо для політика не важливо, критикує його виборець чи ні, головне — щоб прийшов та проголосував.

«БУЛО БАГАТО РОЗМОВ ПРО ШИРОКУ КОАЛІЦІЮ, АЛЕ СЬОГОДНІ В НАС СФОРМУВАЛАСЯ ШИРОКА ОПОЗИЦІЯ»

— На вашу думку, які можливі варіанти формування коаліції? Кого оберуть прем’єром, а хто отримає посаду спікера?

— Офіційно партія «Слуга народу» наголосила, що готова сформувати однопартійний уряд. В умовах передвиборчої боротьби, будь-який політик, щоб не розхолоджувати виборця, повинен вказувати найвищу мету. Тому розповідати про коаліцію, маючи рейтинг 40%, для них буде недоцільно. Однак вона може бути їм вигідна, адже «Слуга народу» оголошувала як потенційних учасників об’єднання «Голос» та «Силу і честь». Варіантів багато, від монопартійності до коаліцій із виходом на конституційну більшість, бо певні завдання, оголошені партією передбачають зміни саме до Конституції.

Важко сказати, хто буде прем’єром, але, радше за все, цей кандидат має бути кардинально відмінним від Зеленського, бажано технократом, професійним, принаймні в сфері економіки, мати мінімальні особисті політичні амбіції.

Логічно буде, якщо спікером стане лідер «Слуги народу», найбільш очевидною кандидатурою тут постає Дмитро Разумков, якщо він, звичайно, не піде до виконавчої влади. Перший віцеспікер буде від коаліції, якщо складеться. А другий — від опозиції. Багато було розмов про широку коаліцію, але в нас сформувалася широка опозиція: від «Опозиційної платформи» до «ЄС».

«РЕВАНШ» Є ПЕРЕВАЖНО В СВІДОМОСТІ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЙОГО ЧЕКАЛИ»

— До речі, щодо розмов про так званий реванш Кремля. Ви бачите в цьому небезпеку?

— Ситуація глобально не змінилася — змінилося наше сприйняття. Звичайно, новообраний Президент проводить достатньо специфічну політику, яка для багатьох виглядає дивно. Він уникає однозначних заяв, бо електорат Зеленського дуже синтетичний — це об’єднання людей, яких насправді мало що об’єднує. Однак ми повинні розуміти, що сам Зеленський не є великим другом проросійських політиків, і люди, які з ним пов’язані, так само з ними не поєднані. Те, що певні особи повертаються — це частина їхньої окремої гри. Портнов, наприклад, міг приїхати, хоч вчора, адже офіційно йому серйозних звинувачень ніхто не висував. Він вирішив приїхати, щоб зловити хвилю «переслідувань Порошенка».

Усі ці явища, які ми описуємо в парадигмі реваншу, є, на мій погляд, різнорідними. Дещо збереглося ще з часів Порошенка: Кернес із Трухановим не вчора висадилися в Харкові та Одесі, а спокійно собі перепочивали під час каденції колишнього президента, адже були його тактичними союзниками. Сьогодні їхня мета — довести, що вони більш проросійські, ніж Бойко з Медведчуком. Проблема в тому, що в нас так і не відбулася якісна судова реформа. І не варто забувати, що славнозвісні політичні проєкти Медведчука утвердилися саме за Порошенка, а не за Януковича, з яким велася відверта боротьба.

Цей «реванш» є переважно в свідомості людей, які на нього чекали. Ми бачимо те, що хочемо. Частина українців думають, що за Зеленського буде якась зміна вектору в бік Росії, і шукають певні знаки на підтвердження цього. Все набагато складніше. Безперечно, є елемент посилення відверто проросійських політиків, однак, цей процес розпочався ще за Порошенка, значною мірою, як протест щодо тогочасної соціально-економічної політики, що відбувалася в країні. Оскільки всі ці процеси асоціювалися з постмайданною владою. Безперечно, є проблеми пов’язані з дипломатією, але не можна сказати, що відбувся миттєвий розворот у бік Росії, адже рішення повернення РФ до ПАРЄ, наприклад, теж було ухвалене дуже давно, просто зараз його формалізували.

«ЗЕЛЕНСЬКИЙ НЕ БУДЕ НІ ПРОРОСІЙСЬКИМ ПОЛІТИКОМ, НІ «УРА-ПАТРІОТОМ», ВІН РАДШЕ КОСМОПОЛІТ»

— Що думаєте стосовно «Зе-дипломатії» та перших кроків Зеленського в політиці? Наскільки швидко він вчиться?

— Він досить непогано освоюється і починає відчувати себе впевнено. Однак лише зз півроку-рік можна буде сказати, наскільки Зеленський усвідомив себе як політика.

У нього є певні проблеми з інструментарієм, тому що вперше за тривалий період часу Президент перебуває у відвертому конфлікті з Міністерством закордонних справ. Слід пам’ятати, що Зеленський не буде ні відверто проросійським політиком, ні «ура-патріотом», за своїми поглядами він радше космополіт. Загалом він говорить про непорушність євроінтеграції і в нього багато риторики миротворчого характеру. Це наразі мало відрізняється від того, що казав і робив Порошенко, просто Петро Олексійович про відсутність альтернативи формату переговорів із РФ наголошував на Заході, а Зеленський почав це використовувати у внутрішньодержавному вжитку. Якби новий Президент хотів суттєво змінити зовнішній напрям — він би вже розпочав це робити, щоб заробити більше електоральних позицій. Але для нього головне — за будь-яких обставин уникати ескалації.

— Як оцінюєте кадрову політику Володимира Зеленського, наприклад, його нові призначення голів ОДА?

— Із кадрами в Президента складно. Лава запасних дуже коротка. Він не може набрати велику кількість людей, яких не знає особисто. Ключовий момент — довіра. Поки що в своїх кадрових рішеннях він намагається спиратися на перевірених людей, які з ним щонайменше від початку виборчої кампанії, в лояльності яких він не сумнівається. Це можна зрозуміти, адже від старої політичної еліти він очікує якогось «підвоху». До того ж ці люди не мають асоціюватися з минулою владою...

«СИЛА НАШОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ МОЖЕ ПОЛЯГАТИ В ЗАЛУЧЕННІ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»

— А як щодо асоціацій із Коломойським?

— Слухаючи чисельні інтерв’ю, я не можу зробити висновок, що Коломойський задоволений Зеленським. Радше навпаки. Думаю, вони міцно і не сходились, незважаючи на те, що на певному етапі Коломойський підтримав Президента, бо той був йому вигідний у протистоянні з Порошенком. Задовольнити апетити Коломойського Зеленський не може, а можливо, й не хоче. Тому Ігор Валерійович, який раніше був не дуже публічним, постійно роздає інтерв’ю, які негативно позначаються на роботі Президента, адже Володимиру Олександровичу часто приписують вислови олігарха. Думаю, він починає обдумувати варіант протистояння.

— Як ви оцінюєте інформаційну політику України, якщо така існує?

— По суті, в нас ніколи не було інформаційної політики, особливо, якщо порівнювати з Росією, яка, до речі, теж не є взірцем, адже є представником типової агресивної пропаганди з усіма її недоліками. Нам потрібно орієнтуватися на свої можливості, які не можна порівняти з можливостями Росії. Змагатися у відкритій боротьбі буде складно, тому що ресурси не співмірні. В них завжди будуть гроші: на купівлю телеканалів, зйомку фільмів, іномовних журналістів... Сила нашої інформаційної політики може полягати в максимальному залученні громадянського суспільства, самоорганізації. Раніше це було менш ефективно, бо той самий Порошенко почав змішувати особисте і державне, що відлякувало частину потенційної авдиторії і перетворило інформполітику на внутрішньополітичну пропаганду.