МЕНЮ

«Народна війна» проти імперського сталінсько-брежнєвсько-путінського міфу

Андрій Н. Окара
17 травня, 2019 - 12:10
Що таке 9 травня для сучасної України?

Від редакції «Дня». Те, що газета публікує на своїх шпальтах матеріал російського політолога, історика й філософа Андрія Окари, — не є доказом того, що редакція цілком згодна з поглядами автора й повністю поділяє їх. Так, не є безперечним твердження пана Окари щодо того, що в нинішній складній, суперечливій ситуації, в котрій перебуває українська суспільна свідомість, нібито «ніхто — ані влада, ані інтелектуальна спільнота, ні журналісти, ні громадянські активісти, ні лідери громадської думки не можуть дати однозначні і зрозумілі відповіді на запитання, пов’язані з пам’яттю про війну, які хвилюють усе українське суспільство». Зауважимо: по-перше, однозначних відповідей тут взагалі бути не може — такі відповіді радше для демагогів й невігласів; а по-друге, є чималі інтелектуальні напрацювання, ігнорувати їх було б несправедливо. Є й інші моменти незгоди.

Проте ми вирішили ознайомити читачів «Дня» з міркуваннями Андрія Окари, тому що в цьому разі йдеться про речі ціннісного, світоглядного характеру, а тим більше — про історію Другої Світової війни, яка піддається і буде піддаватися злісним імперським маніпуляціям Кремля. Як видається, матеріал пана Окари сприятиме тверезішому розумінню того, хто, навіщо і в який спосіб це робить — і як цьому протистояти.


За останні п’ять років в Україні вимушено почали добре розумітися на гібридній війні і на інформаційно-психологічній війні як її складовій — з’явилася певна кількість експертів, публіцистичних і навіть наукових книжок на цю тему, чимало аналітичних статей. Але ще одна найважливіша складова гібридної війни пройшла повз увагу українського інтелектуальної та експертної спільноти: мова про когнітивну (смислову) війну.

Когнітивна війна — це війна сенсів, світоглядів, інтерпретацій, картин світу, фундаментальних підстав буття, ідентичностей, концепцій минулого, сьогодення і майбутнього, які закладені у твори культури, в політичну пропаганду, в моделі освіти, в наукові доктрини і методології аналізу.

Когнітивна ж війна виявилася не ідентифікованою українською інтелектуальною спільнотою як специфічний тип протистояння. Тому українська відповідь на зовнішню когнітивну агресію впродовж останніх років була часто-густо несистемною, неконцептуальною, спорадичною, інтуїтивно згенерованою.

Одна з найважливіших тем, у просторі якої ведеться когнітивна війна між Росією та Україною, — тема перемоги над гітлерівською Німеччиною 1945 року і всього, що прямо чи опосередковано пов’язано з Великою Вітчизняною і Другою Світовою війнами. (Слід зауважити, що сам термін «Велика Вітчизняна війна» має емоційно, етично і пропагандистськи забарвлений заряд; етично нейтральний синонім: «Радянсько-німецька війна».) При цьому логіка, що її вибудовують більшість українських ідеолог-мейкерів, історіософів, інтерпретаторів історичного минулого і пропагандистів в такій «війні пам’яті» вразлива, низкоконцептуальна і болюча для значної частини жителів України. Когнітивна війна передбачає роботу з багатовимірними онтологічними конструкціями і відповіді на складні фундаментальні питання буття. Українська інтелектуальна еліта виявилася загалом не готовою до складної боротьби з російськими когнітивними атаками.

У путінській Росії за останні два десятиліття пам’ять про ВВВ і культ Перемоги перетворилися на «громадянську релігію». Російська влада базується на тому, що це — єдиний беззаперечний символ, що об’єднує всю Росію і всіх росіян, абсолютна опора російської ідентичності. Путінський політичний режим з перших років свого становлення «приватизував» символічний капітал Перемоги і використовує його як для зміцнення власної легітимності усередині країни, так і для розв’язання завдань за межами Росії — передусім у країнах СНД.

В Україні інтерпретація Перемоги-1945 завжди була складною і неоднозначною проблемою, оскільки на українській території щодо 1939—1945 років можна говорити про чотири паралельні процеси: Друга Світова, Велика Вітчизняна (Радянсько-німецька), громадянська і національно-визвольна війни. Багато жителів України опинилися в різних військових з’єднаннях і мали різний бойовий досвід. Сам територіальний склад післявоєнної УРСР і нинішньої України став у певному розумінні одним із результатів Другої Світової війни. З початку 2000-х років багато представників «проукраїнської інтелігенції» почали сприймати тему ВВВ і Перемоги як когнітивний інструмент російської пропаганди як одну з базових складових концепту «русского мира».

В Україні, у свою чергу, наприкінці 1980-х відкривалося багато досі закритих сторінок історії ОУН, УПА та інших організацій і підрозділів, що брали участь у Другій Світовій війні і були оголошені в Радянському Союзі колаборантами, — «посібниками Гітлера», ворогами радянської влади тощо. Це проблематизувало радянський наратив (оповідний вектор) про ВВВ, піддало його критичному аналізу і переосмисленню.

У відповідь на українську Помаранчеву революцію в Росії розпочалася політика мобілізації, в контексті якої був задіяний символічний капітал Перемоги-1945: так, у травні 2005 року вперше відбулася акція «георгіївська стрічка», яка, за задумом її організаторів, мала психологічно об’єднати російських громадян з владою в контексті пам’яті про ВВВ. Вже наступного року за допомогою проросійських організацій акцію почали просувати і в самій Україні. При цьому у спостерігачів складалося враження, що йдеться зовсім не про події з історичного минулого, а про сучасну політику, в якій «правильна історія» та «образ минулого» є одним з інструментів розв’язання сьогоднішніх політичних і геополітичних завдань.

Травматичним для української суспільної свідомості став вислів на той час прем’єр-міністра РФ Володимира Путіна від 16 грудня 2010 року про те, що Велику Вітчизняну війну було б виграно і без України (примітно, що в Росії він виявився практично непоміченим). У багатьох українських спостерігачів поступово зміцнювалася думка, що через теми ВВВ і Перемоги Кремль намагається смислово та інформаційно підпорядкувати Україну російському впливові.

Анексія Криму і початок війни на Донбасі навесні-влітку 2014 року ще більш загострили сприйняття цих тією українською спільнотою, оскільки російська пропаганда і українські сепаратисти свідомо використовували саме символіку, атрибути та ідеологеми ВВВ як когнітивну та інформаційно-психологічну зброю проти захисників Української держави. Російська пропаганда небезуспішно переконувала мешканців південного сходу України (а також російських телеглядачів), що війна на Донбасі — це війна між «Добром» і «Злом», між «спадкоємцями Перемоги-1945» і «нацистсько-фашистською хунтою», «спадкоємцями Гітлера і Бандери». «Георгіївська» стрічка із символу ВВВ і Перемоги-1945 перетворилася на символ російської агресії, її було заборонено українським законодавством.

Ще однією досить ефективно сконструйованою когнітивною пасткою стала акція «Безсмертний полк». З одного боку, для раціональної свідомості немає нічого поганого у публічній ході центром міста 9 травня з фотографіями предків, котрі воювали, і у встановленні емоційної солідарності з поколінням дідів та прадідів. (Для нераціональної та магічної свідомості «Безсмертний полк» — це обряд волання до духів «заложних небіжчиків».) Але в самій Росії родинне минуле пересічних людей потрапило в жорстку залежність від політичного підтексту і лояльності до дій влади — приміром, ставлення до цієї акції стало тотожним ставленню до анексії Криму: якщо ти ходиш на «Безсмертний полк», отже, ти лояльний до кремлівської політики і, зокрема, ти за «Кримнаш». І навпаки. Цю схему перенесли і в Україну: якщо ти за «Безсмертний полк», отже, ти вважаєш війну на Донбасі «громадянською», а не «російсько-українською», Майдан-2014 — держпереворотом, а Крим «Путін не міг не забрати». Ну, а якщо ти критично ставишся до «Безсмертного полку» — отже, ти проти свого (пра)діда, який «проливав за тебе кров», «дійшов до Берліна», «задушив фашистську тварюку» тощо.

Як наслідок, в українській суспільній свідомості склалася складна й суперечлива ситуація, в якій ніхто — ні влада, ні інтелектуальна спільнота, ні журналісти, ні громадські активісти та лідери громадської думки, ні представники наукової та університетської громадськості, — не могли дати однозначних і чітких відповідей на запитання, що пов’язані з пам’яттю про війну і хвилювали все українське суспільство. А саме:

• Що таке ВВВ і Перемога-1945 для сучасного українського суспільства?

• Україна — переможець у Другій Світовій і ВВВ чи вічна жертва підступних сусідів і складних обставин? Суб’єкт чи об’єкт?

• Чи потрібен і чи можливий аналог «Нюрнберзького» процесу над радянським комунізмом, Сталіним і його оточенням?

• Сталін і комунізм — таке ж саме зло, як Гітлер і націонал-соціалізм? Чи навіть більше зло? Чи зло незрівнянно менше, оскільки комунізм був спрямований у майбутнє, а нацизм — у Середньовіччя?

• Якщо Кремль і Путін називають Росію «спадкоємицею великої Перемоги», то як Україні в умовах конфлікту з Росією ставиться до проблематики ВВВ?

• Якщо Сталін — винуватець Голодомору і низки інших геноцидів в СРСР, то як ставитися до Сталіна як головнокомандувача армії-переможниці?

• Якщо в Україні реабілітовано воїнів УПА, то чи означає це, що радянські воїни мають бути забуті чи згадувані ганьбою?

• Радянська армія та УПА — непримиренні антагоністи? Ситуативні тактичні союзники? Хто із них більш «проукраїнський»? Хто із них гідний більшої шани?

• У який день доречніше згадувати про ВВВ і Перемогу-1945: 8 травня чи 9 травня? Це має бути День Перемоги і героїзму чи День Скорботи і вшанування?

• Якщо в Україні відзначають День Перемоги 9 травня, чи означає це духовну капітуляцію перед путінською Росією?

• Якщо Перемога-1945 — це перемога одного Зла над іншим Злом, то до чого тут Україна?

Відсутність відповідей на ці та інші непрості запитання загострили в українському суспільстві останніми роками дуалізм, когнітивний дисонанс і смисловий вакуум. З одного боку, зміцнився погляд, згенерований в Українському інституті національної пам’яті, згідно з якою Україна — це передусім жертва війни між двома тоталітарними політичними режимами, — Гітлера і Сталіна, головні українські герої — це воїни УПА, а відомі радянські воїни-українці (Кожедуб, Берест (прапор над Рейхстагом), Березняк («майор Вихор») та ін.) стерильно позначені як учасники «Української Другої Світової війни», неначе вони воювали самі по собі, а не в лавах Радянській армії.

З другого боку, лунає альтернативний погляд, що відтворює основні положення російської «громадянської релігії» і який висловлють відверто прокремлівські політичні сили, публічні інтелектуали та журналісти, що Перемога — це «радянський Великдень», головна подія всієї історії людства, яка назавжди пов’язала Росію і Україну в єдине ціле, але підступні «спадкоємці Бандери» та «інші неонацисти» хочуть його розірвати, заборонити не лише «георгіївські» стрічки, а й ходу «Безсмертного полку».

І досить слабко представлено спроби провести смислову паралель між радянськими воїнами — переможцями Гітлера — та українськими воїнами, які захистили незалежність своєї країни в 2014—2019 роках. Хоча з боку «збройних сил» «ДНР» і «ЛНР» зіставлення себе з радянськими воїнами, а ВСУ — з армією нацистської Німеччини розпочалося із самого початку війни на Донбасі.

Можна із впевненістю стверджувати, що діди та прадіди більшості сучасних українців у Другій Світовій війні брали участь на боці СРСР, а не на боці колаборантів і не на боці УПА. Можна також стверджувати, що для більшості сучасних українців тема Перемоги-1945 не пов’язана безпосередньо ні з радянською комуністичною спадщиною, ні з особистістю Сталіна, ні з кремлівськими інтерпретаціями останніх років, у яких шанування Перемоги-1945 безпосередньо пов’язане з лояльністю російській політиці.

Але в українському офіційному погляді на Другу Світову війну немає визначеності щодо складних питань. Виявляється, що українська інтелектуальна та експертна спільнота, а також пропагандистська машина і держава загалом виявили недостатньо високий рівень виживання за умов зовнішньої багаторівневої агресії.

Річ у тім, що немає жодного єдиного міфу ВВВ і Перемоги-1945. Є два наративи, два типи концептів, які перебувають у дуже складних конфліктних відносинах і часто-густо навіть взаємовиключають один одного.

З одного боку, йдеться про офіційний міф, концепт і наратив, який зараз доречно називати «імперським» або «сталінсько-брежнєвсько-путінським». Зрозуміло, що за часів Сталіна 9 травня не було навіть вихідним днем, відмінили доплати за військові нагороди, від ветеранів намагалися дистанціюватися і всіляко заважали їх самоорганізації — боялися (треба сказати, справедливо), що енергія переможців може бути направлена проти радянського тоталітарного режиму. За часів Брежнєва навпаки — влада вирішила опертися на ветеранів як на важливу соціальну силу: їх задобряли всілякими пільгами, пошаною, ювілейними медалями, тема ВВВ стала центральною в радянській культурі тощо. За путінських часів ветеранів залишається все менше і менше, культ ВВВ набув формату «цивільної релігії», іронічно названий «побєдобєсієм», — з ходом «Безсмертного полку», з карнавальним переодяганням в пілотки, гімнастерки та кирзові чоботи. Але все ці три періоди культу ВВВ, сталінський, брежнєвський і путінський, об’єднує неправдивоепічний пафосний героїзм, уявлення про виняткову та позитивну роль держави і комуністичної партії, уявлення про «єднання» під час війни держави і народу, про солідарність солдатів, офіцерів і генералів, а також пантеон офіційних героїв, відкритий або прихований культ особи Сталіна, відмова від критичного сприйняття історії, вибіркове використання «зручних» фрагментів «колективного минулого» тощо. Можна зробити висновок, що все це «побєдобєсіє» вже привело російське суспільство до гуманітарної катастрофи: так, за підрахунками «Левада-центру», в березні 2019 року 70% росіян позитивно оцінювали роль Сталіна в історії Росії.

З іншого боку, йдеться про критичний нарратив ВВВ, висхідному до переоцінки багатьох сторінок війни за часів горбачовської Перебудови і  розвинутому в Росії в 1990-х в епоху Єльцина. І виявляється, що це зовсім інша війна, в якій Сталін — не «геніальний полководець», а винищувач власного народу, в якій Жуков — не «маршал Перемоги», а «кривавий м’ясник», що сказав легендарну фразу, — мовляв, «баби нових понароджують». У цій війні немає казенного патріотизму, але є деяка «справжня правда», про яку самі учасники війни вважали за краще мовчати, а коли щось проривалося — то це ставало дисонансом щодо офіційного радянського або пострадянського путінського наративу. (Як приклад подібного переосмислення останніми роками можна пригадати книги учасників війни «Прокляті й убиті» Віктора Астаф’єва, «Спогади» Миколи Нікуліна, «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народe» Федора Моргуна, а також роботи сучасних істориків-»ревізіоністів» Володимира Рєзуна (Віктора Суворова) і Марка Солоніна.) Саме подібний тип опису війни, в якому основним суб’єктом боротьби з нацистською Німеччиною виступає не Радянська держава, не комуністична партія, не Сталін і сталінські воєначальники, а народ — позаелітні верстви населення СРСР — за наявності жорсткого антагонізму народу з державою, партією і сталінським командуванням, може визначатися як концепт «народної війни». «Народною» — зовсім не тому, що народ сприйняв її з якимсь піднесенням — як свою власну війну, а тому, що саме така модель опису реальності може розглядатися як найбільш точна і морально виправдана.

У подібній системі цінностей і оцінок війна виграна не завдяки Сталіну, а всупереч ньому. Сталін і сталінські методи ведення війни, коли «витрата» людського ресурсу планується на рівні 100%, коли втрати під Єльнею, Ржевом, в Лубенському котлі, при форсуванні Дніпра та звільненні Києва, при взятті Берліна і так далі, і тому подібне обчислюються сотнями тисяч і навіть мільйонами, розглядаються як антилюдські, людоїдські, не сумісні з християнством і гуманізмом, в деяких моментах — навіть як винищування (внаслідок нехлюйства) власного народу.

Якщо в першому наративі, офіційному, засуджуються «культ особи» і «перегини» в управлінні армією, то в концепції «народної війни» засуджується вся репресивно-тоталітарна сталінська комуністична система, що призвела до найбільших за всю людську історію втрат.

Офіційний нарратив має яскраво виражений імперсько-деспотичний, державоцентричний і прокомуністичний характер — хоч за Сталіна, хоч за Брежнєва, хоч за Путіна. Концепція «народної війни» навпаки — прагне відійти від абсолютизації імперії. Перед українськими істориками тут відкривається поле не лише для викроювання українського нарратива про Другу світову та ВВВ із загального імперського радянського контексту, але і для того, щоб показати справжню роль України в тих подіях — грандіозну, величну і трагічну.

Концепт «народної війни» знімає або значно знижує антагонізм між поборниками УПА і тими, хто пишається, що їхні предки воювали в Радянській армії. Він нейтралізує кремлівський концепт Перемоги-1945, який небезуспішно використовувався як когнітивна зброя проти України впродовж останніх років. Він концептуалізує ментальний і ціннісний розрив між прихильниками «сталінсько-брежнєвсько-путінського» наративу про ВВВ і поборниками людиноцентричного концепту — причому, не лише в Україні, а й у самій Росії.

Якщо зважити, що в сучасній Росії неподільно панує «сталінсько-брежнєвсько-путінський» нарратив, у якому на зміну брежнєвському соцреалістичному «глянцю» прийшов путінський постмодерністський «гламур», а спроби осмислити «неприємні» сторінки війни нерідко прирівнюються чи не до зради батьківщини, в України з’являється можливість — не ховатися від складних питань про ВВВ, а триматися проактивної позиції — стати запорукою (навіть у контексті всього пострадянського простору!) концепції ВВВ як «народної війни». Це, до речі, може істотно понизити ефективність російських інструментів когнітивної дії, пов’язаних з «війною історій», а також зменшити антагонізм усередині українського суспільства між прихильниками різних інтерпретацій Другої світової.

Усе це разом узяте здатне підвищити суб’єктність країни — як генератора оригінальних гуманітарних сенсів.