Хто стоїть за «провокаціями» на фронті?

Чули? Ні? Не може бути! Адже йдеться про сенсацію всесвітньо-історичного значення! Президент Путін, він же верховний головнокомандувач ЗС РФ і «національний лідер», виявляється, вже не керує Росією! Власне, уже він ніхто і звати його ніяк! А керують різні московські та регіональні «групи впливу», от вони й вирішують, що і як із ким робити...

Саме таке відкриття зробив днями Секретар РНБО Олексій Данілов, коли в інтерв’ю назвав масовані атаки «гібридних» військ РФ на Донбасі 18 лютого провокацією однієї з російських груп впливу, що перебуває на окупованій території: «Ми вважаємо, що це була спланована провокація з боку однієї з частин російських груп впливу, які перебувають на території окупованої частини Донецької та Луганської областей. У Російської Федерації їх кілька, і одна з груп впливу таким чином мала бажання показати (агресію), по-перше, в шосту річницю подій на Майдані, п’яту річниці подій у Дебальцевому, ну і взагалі подивитися, в який спосіб реагуватиме українська сторона на цю провокацію». І додав, що ЗСУ відбили атаки бойовиків успішно, бо терористи зазнали втрат у розмірі п’яти членів «незаконних збройних формувань» й одного високопоставленого російського військового, якого пізніше доправили до одного зі шпиталів РФ.

А міністр закордонних справ Вадим Пристайко додав до цього, що «провокація на Донбасі», коли окупанти намагалися 18 лютого прорватися через лінію розмежування, була спрямована на зрив домовленостей, які реалізуються після зустрічі лідерів держав «нормандського формату»: «Зараз найбільша домовленість, яку ми очікуємо і над якою ми працюємо, — це масовий обмін людей. Це дуже складна, дуже чутлива тема, яку легко зірвати проведенням якоїсь такої операції, внаслідок якої гинуть люди, як це сталося (на Луганщині) [...] Проста і доволі примітивна провокація з убивством нашого солдата, на думку її організаторів, може призвести до зриву цього процесу. Ми тримаємося до цього часу, маючи більш високу мету», — зауважив глава МЗС. Він уточнив, що «провокація на Донбасі» була вчинена з боку Російської Федерації і тих військ і найманців, яких підтримує, фінансує, озброює і навчає Росія.

Що ж, та сама логіка: президент РФ Путін не має стосунку до згаданих «провокацій», після зустрічі з ним у «нормандському форматі» відкрився шлях до «масового обміну людей», А от анонімні «організатори провокації» — причому як з боку РФ, так і тих військ і найманців, яких підтримує, фінансує, озброює і навчає Росія, йдуть, виходить, проти волі Путіна...

Справді, сенсація! Анонімні «організатори провокації» мають у своєму розпорядженні сили двох регулярних армійських корпусів, розгорнутих РФ на окупованій території Донбасу і підпорядкованих Південному військовому командуванню (це їх секретар РНБО назвав «незаконними збройними формуваннями», хоча варто говорити про «окупаційні армійські з’єднання»), вони можуть кидати в бій танки, важку артилерію, диверсійно-розвідувальні групи тощо, — а президент і верховний головнокомандувач Путін тут ні до чого, бо реальної влади в Росії він не має, силовими структурами не керує.

Але ж тоді напрошується логічне запитання: а якого дідька й надалі мати справи з тим, хто насправді не має влади? Навіщо так прагнути провести наступну зустріч у «нормандському форматі»? Слід мати справу з якимись із «груп впливу», щоб визволити тих українців, які перебувають за ґратами чи то в самій РФ, чи то в окупованій частині Донбасу, чи в окупованому Криму. А Путін... Нехай сидить собі в Кремлі та тішиться примарами, чи не так?

Звісно, що не так, якщо говорити серйозно. Як зауважує професор Борис Соколов, влада Кремля й особисто Путіна зовсім не є чимось примарним. «У «ДНР» і «ЛНР» давно вже ліквідували або вивезли в Росію абсолютно всіх хоч трохи самостійних польових командирів. Ті, що залишилися або були завезені з Росії замість вибулих, без команди з Москви не те, що обстрілів українських територій не здійснюють, але навіть до вітру не ходять! [...] Сподіватися ж на те, що Путін хоче миру з Україною, можуть тільки дуже наївні люди. Путін хоче не миру, а капітуляції України».

Ну а що стосується нинішніх силових і пропагандистських екзерсисів Кремля, то, як наголошує Соколов, «головне завдання Путіна та його команди зараз — це навіть не примножити, а зберегти награбоване. А підпорядкування України Росії розглядається як один з важливих кроків для розв’язання цього життєвого завдання».

Чи наявне таке розуміння в чинної української влади, чи вона справді вважає, що «московський цар хороший, а от його бояри — погані»? І чи щиро вона вірить, що миролюбні (а нерідко — відверто капітулянтські) кроки Києва здатні врешті-решт угамувати путінські апетити, зробити його поблажливим і добреньким? І чи знайома їм «формула Черчілля» щодо господарів Кремля, що «більш за все вони поважають силу, і ні до чого не мають менше поваги, як до воєнної слабкості»? Як на мене, маємо велике питання...

...А поки я писав цю статтю, надійшло повідомлення штабу ООС, що окупанти сім разів обстріляли українські позиції, зокрема з важкого міномета, а один боєць загинув, підірвавшись на невідомому вибуховому пристрої, встановленому самі-розумієте-ким. Нагадаю, що все це відбулося, якщо хтось забув, під час чергового перемир’я, яке мало стати повним й остаточним. Невже ж це теж «провокації однієї з російських груп впливу»?