Ефективна протидія

Юрій Карін, який є головним редактором порталу «Інформаційний спротив», родом зі Стаханова Луганської області. Нині це окуповане місто. Від того його досвід, як то кажуть, походить із лона окупації. На жаль, й досі в інформаційний простір роблять вкиди щодо так званого внутрішнього конфлікту на Донбасі. Саме тому важливо нівелювати підміну понять, адже від того залежить розуміння хто є ворог.

Нагадаємо, що портал «Інформаційний спротив» не має стосунку до влади. Цей портал був заснований 2 березня 2014-го року — одразу після анексії Криму. Його ключовим завданням є протидія зовнішній загрозі в інформаційній сфері. Враховуючи те, що Росія в цьому плані в авангарді, побудова інформаційної політики спротиву для України була та залишається вкрай нагальною.

«НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ РОЗГОРНУТО ДВА КОРПУСИ ЗС РФ, ЯКІ МІМІКРУЮТЬ ПІД «НАРОДНУ МІЛІЦІЮ»

— Пане Юрію, регулярно оприлюднюють зведення та аналіз групи «Інформаційний спротив» щодо ситуації на фронті та окупованих територіях. Війна триває вже п’ять років. Які головні тенденції в цьому аспекті ви могли б визначити за ці роки?

— Давайте розпочнемо з найбільш значущих фактів, щоб побачити усю картину того, що відбулося на Донбасі. Розпочата російськими «братами» війна на Донбасі є найкривавішою в Європі після Другої світової війни — 13 тис. загиблих, близько 30 тисяч поранених і майже 2 мільйони біженців. Російсько-українська війна, найімовірніше, стане тривалішою, ніж Друга світова, що велася шість років. Врегулювання її залежить лише від політичної волі до цього з боку російського агресора, який поки що демонструє повну неадекватність у переговорних процесах, змушуючи пристати виключно на його умови.

Щодо суто військового виміру — конфлікт пройшов дві фази. З весни 2014 року і до лютого 2015 року велися масштабні бойові дії за умов значної динаміки зміни територій, що контролювалися сторонами конфлікту. З квітня по липень 2014 року Україна протидіяла російським диверсійним групам, навколо яких формувалися НВФ. У липні 2014 р. відбулося безпосереднє вторгнення ЗС РФ на територію України .

Після підписання так званих других мінських угод і дотепер триває друга фаза. Між сторонами ведуться позиційні бої на лінії зіткнення, з меншими втратами. Хоча динаміка з нашого боку є низхідною: 2016 — 212 загиблих, 2017 — 198, 2018 — 115 це, на жаль, не є свідченням того, що конфлікт наближається до завершення. Але сам факт наявності людських жертв говорить сам за себе: ніякого «замороженого конфлікту» на Донбасі не спостерігається. Бойовики та російські окупанти використовують ДРГ, міномети та артилерію в боях проти української армії. До того ж агресор повною мірою жодного разу не дотримувався різного роду «режимів тиші» чи «хлібного перемир’я».

Не слід забувати і гібридний характер війни. Російський окупант виставляє все так начебто на сході України триває громадянська війна. Втім, сформовані Кремлем терористичні організації «л/днр» є окупаційними адміністраціями. На окупованих територіях розгорнуто два корпуси ЗС РФ, які мімікрують під «народну міліцію», створену агресором квазідержав. Росія здійснила повну мілітаризацію «ОРДЛО» — на 17 тис. кв. км. окупованого Донбасу тисячі російських одиниць ОВТ, 11 тисяч російських військовослужбовців та найманців, а також 21 тисяча бойовиків із числа колаборантів.

Стосовно соціально-економічних реалій «ОРДЛО». Тут глибока депресія, посилена розграбуванням колись індустріального регіону. До РФ окупантами вже вивезено понад чверть промислового потенціалу. Жахливий екологічний стан, що будь-якої миті може призвести до масштабної катастрофи.

Окрема тема — проблеми населення, яке десятиріччями і найбільш активно останні п’ять років дезорієнтовувалося російською пропагандою.

Отже, реінтеграція цих земель назад до складу України в поточному стані та на умовах Кремля несе загрозу українській державності, що буде дезінтегрована, також будуть заблоковані європейський та євроатлантичний курс Києва, це означатиме повернення України до орбіти впливу Кремля.

«СИТУАЦІЯ В РАЙОНІ СТАНИЦІ ЛИШАЄТЬСЯ НАПРУЖЕНОЮ ТА МІНЛИВОЮ, ТОМУ НАДАЛІ СЛІД ЗБЕРІГАТИ ВИСОКУ ПИЛЬНІСТЬ»

— Як ви ставитеся до розведення військ у Станиці Луганській? Які загрози несе подібне розведення і чи своєчасне воно?

— Почнемо зі своєчасності. Як відомо, ще у вересні 2016 року в межах роботи Тристоронньої контактної групи в Мінську було досягнуто домовленостей щодо розведення військ у трьох точках: Золоте та Станиця Луганська (Луганська область) та біля Петровського (Донецька область). Мали бути утворені зони безпеки загальною площею 12 кв. км., тобто по 4 кв. км. кожна. Під контролем СММ ОБСЄ мала відбутися деескалація на лінії зіткнення, тобто формувалися умови для неможливості використання стрілецької зброї для обстрілів. Утім, ця домовленість почала на практиці втілюватися лише в даний час.

Не слід забувати, що біля Станиці Луганської розташований КПВВ, тому розведення військ тут є кроком, спрямованим на захист цивільного населення. В тому що розведення відбулося саме зараз, звісно, є політична складова. В ЗМІ ця тема подавалася, як «крихка надія на початок завершення гарячої фази війни». Але поки що надії на сталий режим припинення вогню є марними. Нагадаю, що лише в липні 2019 р. втрати ЗСУ становили 13 загиблих та 65 поранених.

Які загрози несе розведення військ? Унаслідок відходу ЗСУ углиб української території збільшилися розміри «сірої зони». За даними ОБСЄ дзеркальні кроки вжили представники бойовиків. У тактичному плані це погіршує оборонно-наступальні можливості української сторони в тому випадку, якщо супротивник вдасться до форсування Сіверського Дінця в цьому районі. При цьому оперативне повернення на первісні рубежі може супроводжуватися людськими втратами через обстріли та мінування території. Не можна виключати, що проросійські сили ведуть тут диверсійну діяльність. Ризик несе й брак гарантій від ОБСЄ та дефіцит достовірної інформації в її спостерігачів. За поточного мандата ОБСЄ не може бути гарантом виконання домовленостей та арбітром щодо них. Також через те, що з 2018 р. місія ОБСЄ з ворожого боку укомплектовано виключно з представників РФ, Казахстану та Білорусі довіряти їхній інформації дуже складно. Ситуація в районі Станиці лишається напруженою та мінливою, тому надалі потрібно зберігати високу пильність у цьому районі та опрацьовувати всі можливі сценарії розвитку подій. І пам’ятати ціну слова російського агресора, яке не варте нічого...

— РФ з 2014-го року так звану «гуманітарну допомогу «ОРДЛО» виставляє як демонстрацію зацікавленності в мирі і власній непричетності до конфлікту. Чим ця «допомога» є насправді?

— Від початку війни на Донбасі росіяни активно вдаються до застосування такого інструменту, як гуманітарні конвої. Вторгнення на Донбас першого «гумконвою» з РФ з 280 путінських КАМАЗів сталося в серпні 2014 року. Останній же на поточний момент — 85-й «гумконвой» був зафіксований в липні 2019 року — він був першим за поточний рік, що є свідченням падіння інтересу росіян до Донбасу. Москва, відправляючи свої «гумконвої», порушує міжнародне право, бо це відбувається без звернення України, як приймаючої сторони. При цьому порушується прикордонний режим, отже, фактично прибуття «гумконвоїв» є відкритим вторгненням з боку РФ. При цьому російські вантажі ніколи не передавалися Російською Федерацією представникам Міжнародного Червоного Хреста для розподілу населенню, як це прийнято робити з гуманітарною допомогою. І далеко не всі мешканці окупованого Донбасу отримували щось із цих «гумконвоїв». Частина медикаментів та продовольчих товарів відразу по прибутті доправляється на реалізацію до магазинів чи аптек, що належать високопоставленій обслузі окупантів. Інші вантажі — відразу прямують на позиції окупаційних військ, де вивантажують зброю, амуніцію, боєприпаси та інші матеріально-технічні засоби.

У зворотному напрямку автомобілі «гумконвою» вивозять обладнання з українських промислових підприємств, а окремі з них — загиблих російських військовослужбовців.

Таким чином, «гумконвої» — це інструмент грабунку українських територій. Москва ж використовує «гумконвої» в своїй пропаганді, підкреслюючи вдавану підтримку мешканцям Донбасу при цьому їх позбавляють реальної гуманітарної допомоги від Міжнародного Комітету Червоного Хресту та Всесвітньої продовольчої програми ООН.

«У ЗБРОЙНІЙ АГРЕСІЇ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ НА ДОНБАСІ БРАЛИ УЧАСТЬ УЖЕ ПОНАД 2000 КАДРОВИХ РОСІЙСЬКИХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ»

— Звернемося до проблеми доказів участі РФ у війні на сході України. Якщо анексію Криму РФ не заперечує, то свою присутність на сході України вона заперечує категорично. Чи достатньо ми зібрали юридично доведених доказів такої присутності та як ми їх можемо використати?

— На офіційному рівні Москва відкидає участь своєї регулярної армії у війні на Донбасі. Хоча не будемо забувати, що ще на великій прес-конференції для ЗМІ Путін у грудні 2015 року визнав, що на Донбасі є люди, які займаються вирішенням певних питань, в т.ч. у військовій сфері, але це не регулярні війська. Отже, Путін визнав як мінімум діяльність бійців ГРУ та ФСБ на території України. Кілька років тому групою «Інформаційний Спротив» було оприлюднено поіменні дані щодо безповоротних і санітарних втрат регулярної армії РФ під час вторгнення в Україну в липні-серпні 2014. Близько 500 військовослужбовців, номери військових частин, час та характер поранень, назви шпиталів, куди доправляли окупантів. Усі ці дані знаходять підтвердження й у інших спеціалістів, що інформаційно протидіють російській агресії.  

Станом же на квітень 2019 року в збройній агресії Росії проти України на Донбасі доведено брали участь уже понад 2000 кадрових російських військовослужбовців. Це вже зовсім не таємничі співробітники спецслужб, «відпускники» та «відставники». Кадрові російські військові комплектують керівні посади «республіканських органів держуправління», «органів військового управління» оперативного і тактичного рівнів, отримують командні посади окремих підрозділів.

Кадрові військові ЗС Росії також призначаються на посади радників та інструкторів у окупаційних корпусах. Їх «відрядження» в Україну лише обов’язковий етапу, без якого не відбудеться кар’єрного зростання.

Збором юридичних доказів російської присутності на Донбасі займається СБУ і ГПУ. І не лише для того, щоб довести міжнародній спільноті військові злочини російських політиків і військових на Донбасі, а й мати підґрунтя для отримання матеріальних компенсацій за фактом російської агресії та фактичної окупації росіянами частини території Донецької та Луганської областей.

«РОСІЯ ХОЧЕ НАВ’ЯЗАТИ СУВЕРЕННІЙ УКРАЇНІ СВОЮ ПОЛІТИЧНУ ВОЛЮ, І В ПЕРСПЕКТИВІ ЇЇ ДЕСУВЕРЕНІЗУВАТИ»

— Немає сумнівів, що війна на сході України є агресією РФ, яка при цьому весь час говорить про «внутрішній конфлікт». Але й деякі українські політики використовують риторику Кремля. На вашу думку, хто є справжнім внутрішнім ворогом?

— Почнемо з того, що версію класифікації війни на Донбасі, як «внутрішнього конфлікту» в Україні просуває МЗС Росії та її представники в ООН. Таким чином Москва хоче приховати свою пряму участь у бойових діях та уникнути міжнародної відповідальності.

Кремль культивує міф, що «населення Донбасу взяло свою долю в свої власні руки», і все це стало наслідком реакції на зміну влади в Києві під час Революції Гідності. РФ хоче таким чином не лише дистанціюватися від своїх маріонеток «ДНР» та «ЛНР», а ще й намагається наділити їх міжнародною правосуб’єктністю.

В Україні низка політиків та бізнесменів озвучують ці наративи. Тому їхню публічну позицію можна назвати пособницькою щодо росіян, принаймні на рівні риторики. Чи можна їх назвати внутрішніми ворогами? Україна перебуває в стані війни з Росією, яка загарбала 7,2% української території та вбиває наших співгромадян. Москва та Київ є на поточному етапі супротивниками, і Росія хоче нав’язати суверенній Україні свою політичну волю, і в перспективі її десуверенізувати, зокрема й шляхом втілення в життя російського плану реінтеграції Донбасу.

У цьому контексті ті політичні сили та постаті, які просувають російські меседжі та ідеї відповідно підтримують план нищення державності в Україні. Вони є несумнівними та беззаперечними внутрішніми ворогами, нарівні з корупціонерами, що грабують українців та руйнують боєздатність ЗСУ. При цьому пам’ятаймо, що 72% українців упевнені в тому, що на Донбасі ми воюємо саме з Росією.

«МЕШКАНЦІ ДОНБАСУ БІЛЬШІСТЬ ІНФОРМАЦІЇ ОТРИМУЮТЬ ІЗ РОСІЙСЬКИХ ТЕЛЕКАНАЛІВ»

— Як треба змінювати інформаційну політику? І що чекати в цьому сенсі від нової влади?

— Це одне з найважчих питань, які вирішує українська влада. Мешканці Донбасу більшість інформації отримують з російських телеканалів, і нам необхідно повернути цих людей ментально, а лише потім опікуватися питаннями економічного розвитку. Оскільки «крєпкіє хазяйственніки» з РФ зробили свою справу — люди на окупованих і розграбованих землях розуміють, що добра без України там уже не буде. А от з інформаційно дезорієнтованими слід дуже добре попрацювати.  

Необхідно проривати інформаційну блокаду в «ОРДЛО» і Крим, продовжувати протидіяти антиукраїнській пропаганді та забезпечити доступ усіх (!!!) громадян України до об’єктивної інформації. Вже є певні напрацювання та озвучуються нові цікаві ідеї. Гадаю, що варто розширити вже наявну інформаційну стратегію, необхідно далі розбудувати мережу телевеж, що дасть можливість ретранслювати українські телеканали та радіостанції. Ці роботи слід продовжувати, і певно робити це більш активніше. Більше вкладати грошей, удосконалювати системи інформаційної протидії та захисту інформпростору, зокрема й адаптуючи під ці цілі національне законодавство.

«ВІД РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ ПОСТРАЖДАЛИ ВСІ УКРАЇНЦІ»

— Чи не відійшла сьогодні війна на другий план в нашому інформаційному полі?

— Опитування центру СОЦІС, проведене навесні 2019 року засвідчило, що найактуальнішою проблемою для українців є війна на Донбасі. Так відповіли 62% опитаних. Отже, для звичайних людей вона зовсім не відійшла на другий план.

Від російської агресії постраждали всі українці, але різною мірою. Найбільше — мешканці Донецької та Луганської областей, у районах прилеглих до лінії розмежування, на окупованій території та переселенці. В той же час громадяни інших регіонів відчувають на собі конфлікт через втрату рідних, які воюють у лавах ЗСУ або шляхом економічного відлуння, що стримує розвиток українського бізнес-середовища.

За п’ять років українські військові зміцніли та змогли локалізувати конфлікт, стримавши певною мірою російського агресора, але це зовсім не означає, що він полишив свої плани, щодо подальшого захоплення українських земель. Загалом допоки путінський режим керуватиме Росією втрачати пильність уздовж усього спільного кордону з північним сусідом є неприпустимою безпечністю.

І допоки агресія триває вести мову про те, що війна відходить на другий чи третій план, не лише абсолютно передчасно, а й безвідповідально та ризиковано.