Пам'ять схожа на любов

Микита Висоцький у компанії батьківських колег із любимовської Таганки побував у Києві, коли ювілейні пристрасті по Висоцькому на російських просторах почали вщухати. Інтерес же до дітей всенародних кумирів - завжди пильний, і приховує в собі майже хворобливе ревне бажання відшукати на чолі нащадка успадковану печать обранця. Спробувати проникнути в зворушливу суть повсякденного буття прижиттєвих і посмертних легенд. Так чи інакше, те, що доля спадкоємця по прямій провокує цікавість і розбурхує уяву - очевидно. І погоджуючись на інтерв'ю, Микита сказав: "Я розумію, що це інтерес не до мене".

- Чому ви так уважаєте?

- Тому, що в мене є, звичайно, певне розуміння про те, який я сам собою. Однак не можна ж не розуміти, що в рік 60-річчя батька, коли до Києва запросили акторів із Таганки, інтерес до мене - це передусім інтерес до сина Висоцького Володимира Семеновича. І не ображаюся. Навпаки, я вдячний за це. З величезною повагою ставлюся і до його творчості, і до того, якою він був людиною. Коли ж існує інтерес і до мене...

- Існує.

- Я - актор. Як і мій батько, закінчував школу-студію МХАТ. Не хочу сказати, що якби він був живий, я не ризикнув би йти в актори. Проте також не вважаю, що певну роль у моєму вступі зіграло те, що я - син Висоцького. Гадаю, я вартий того, щоб працювати в цій професії.

- Ви працювали в "Современнике-2" і знімалися в кіно. Потім вас запросили працювати в Театр на Таганці?

- Мене туди запрошували відразу, але я не хотів іти, і, як виявилося, мав рацію. У "Современнике" я міг бути самим собою. На Таганці ж актори, які працювали з батьком 16 років на одній сцені, відчували після його смерті - і це абсолютно нормально - певний комплекс провини. Вважаючи, що не зуміли вчасно всього зрозуміти, і чогось йому недодали, вони прагнули компенсувати це його сину. І не сприймали мене по-іншому. Розуміючи це, я довго чинив опір. Але в якийсь момент мене переконали... Я прийшов і наткнувся на те, що знав: я абсолютно не таганківський актор. Мій акторський темперамент близький до "Современника", до Художнього театру. Любимову потрібні актори, яких можна "вбити" в малюнок вистави, а вони його згодом обживуть. А я не можу йти від зовнішнього малюнку, мені треба, щоб цей малюнок народжувався внаслідок внутрішнього напруження під час репетицій.

До того ж, коли Любимов приїхав у театр із-за кордону "всерйоз і надовго", я вже працював у спектаклі "Володимир Висоцький". Вивісили розклад на кілька спектаклів, і я побачив, що більше ніде не зайнятий. Якщо мене запросили, значить, я маю бути в репертуарі, та я зрозумів, що найближчим часом зайнятий не буду, і пішов. Це збіглося з початком моєї роботи в музеї батька. Спочатку я думав, що зможу поєднувати музейну роботу зі зйомками, але сьогодні музей "забирає" мене все більше й більше...

- Музей В. Висоцького - при театрі?

- Колись, після батькової смерті, він зароджувався при театрі. Нині це цілком самостійна структура. Там дуже багато чого було не до ладу, і в плані суто музейних речей - наукової та експозиційної роботи, і в плані суто елементарної несумлінності. Люди, які працювали там, любили батька і його творчість, але музейної роботи не знали. До того ж, є речі, з якими важко боротися. Наприклад, коли я прийшов туди, в приміщенні було багато орендарів. І перше, що вони мені сказали: "Ти нас не чіпай, а ми тобі за це платитимемо". Прийшов я на ставку 70 доларів, а мені пропонували півтори тисячі. Я не дуже бідував, тому міг дозволити собі вигнати цих орендарів і повністю зайняти приміщення музеєм. Провів опалювання й електрику. Перекрив дах. Замість "мертвих душ" найняв двірника. Я не можу засуджувати людей, котрі працювали там до мене. Вони були просто людьми, що жили в наші складні часи...

- Скільки одиниць зберігання нараховують фонди вашого музею?

- Майже 8,5 тисяч. Дуже складно оцінити ці одиниці. У традиційному значенні - музею як такого немає. Є спроба його створити, з якою дуже зволікали. У купу збиралися фотографії та рукописи, копії та оригінали. У результаті кількість інколи переходила в якість, і в цій купі траплялося щось цінне: автографи батька, плівка із записом його концерту в Мексиці. Щось потрапляло, а щось і пропадало. Є й те, що належить нашій сім'ї: батьківські гітари, рукописи, особистий архів батька - речі, за якими можна вивчати його життя і творчість. Моя бабуся зберегла дитячі листи й студентські конспекти Висоцького (дослідники кажуть, що по тому, як людина конспектує, про неї можна багато чого сказати). Основа музейної колекції є, тепер важливо збагнути, яким чином це все експонувати.

- Мабуть, в основі такої експозиції має лежати надто неординарна ідея.

- У будь-якій справі мають бути традиції. Їх можна ламати, якщо є те, що можна запропонувати замість. Але для цього ці традиції треба як мінімум знати. У тієї виставки, яку ми тепер зробили, є деякий перекіс у бік традиційності, але мені здається, що на ній немає нудьги. У нас велика відвідуваність - вульгарне слівце - і я час від часу заглядаю й бачу, що людям цікаво. До того ж наш музей - це культурний центр. Скоро в нас відкриється зал для творчих зустрічей і вечорів. Ми відкрили картинну галерею. Відкрилася пересувна виставка, яка мандрує містами й селами. Ми випускаємо альманах. Наша бібліотека обслуговує дослідників - від учених до студентів, що пишуть дипломи.

Мені здається, що головне в пам'яті про Висоцького - це те, що наше життя стало, нехай незначно, більш творчим і цікавим.

Такі, як батько, хоч і вмирають раніше, живуть для того, щоб ми вище голову тримали.

- Існує багато мемуарів і спогадів. І серед них - книга Марини Владі...

- У Марининій книзі є дві речі дуже важливі. По-перше, завдяки її популярності на Заході, батько став надбанням не тільки нашої країни. 1993 року я був на фестивалі в Італії, де італійські естрадні зірки співали пісні Висоцького. А в нас це сталося тільки цього року...

І по-друге, книга дуже точно розповідає про Марину, про її характер. Коли людина настільки відверта, як Марина в цьому випадку, то добре видно, що це за людина. До того ж, якщо людина щира, це не означає, що вона має рацію.

Безумовно, Маринина книга - це документ. Але за жанром - белетристика, де людина має право на спотворення фактів і приватну думку. Наприклад, найближчий друг батька, Сєва Абдулов, згадується в книзі тільки раз, натомість дуже докладно описано єдину в житті батька зустріч із Ріхтером. Погано, що щиро довіряючи Марині, люди вважають, що мій дід "стукав" на мого батька.

Однак із моїм "гігантським" віком і позиція моя щодо цього стала урівноваженішою, ніж у той час, коли я буквально кидався на Марину, близьких мені людей. Ссьогодні я поводився б по-іншому. Напевно.

- Микито, це справді була любов, яка трапляється раз на сто років?

- Моя позиція полягає в тому, що я не приймаю жодних рішень за батька. Якщо він одружився і прожив із нею 12 років, мабуть, це щось означає...

Не думаю, що ми з батьком схожі. Я бачив і чув, як, наприклад, батько читав вірші, різниця мені видається величезною. Стараюся читати його вірші в таганківській манері. Батько завжди йшов у віршах музичним ходом: його акценти, якщо вслухатися, не смислові, а музичні. До речі, в такій манері дуже важко читати погані вірші, тому що в них ритм не збігається зі значенням.

- Для багатьох ваш батько був ідеалом чоловіка.

- Знаєте, для мене також. Мабуть тому, що це так і є. Сильна й благородна людина, внутрішньо вільна. І в той же час зі своїми вадами, тому що - жива. Мужність - це ж не накачані м'язи, а глибока внутрішня якість. Він ніколи не брехав - ні в ролях, ні в піснях - і це дозволило йому бути людиною яскравою, помітною. А в житті він був дуже скромним, майже соромливим.

- Його безкомпромісність дозволяла говорити про нього, як про борця за справедливість.

- Він ніколи не був борцем із режимом, прагнучим врізати правду-матку комуністам. Він просто жив, шукав, творив, а якщо наштовхувався на опір, ішов йому наперекір. До кінця. Таким мені уявляється Пушкін. Він не прагнув говорити правду про царизм, але говорив правду так, як він її собі уявляв, хоч би кого це стосувалося. Це не було принципом - говорити тільки правду, але він говорив її там, де бачив брехню. Просто правду цю не всім дано бачити...

- Його смерть багато хто сприйняв як особисте горе.

- На Ваганьківському, як і раніше, багато квітів. Тепер морози, а згодом їх доведеться вивозити. Рік 60-річчя розбудив у людях пам'ять, до могили не можна було підійти через скупчення людей. Взагалі ж, пам'ять схожа на любов. А любов, вона або є, або її немає. Можна сотні разів повторювати: "Я люблю", а за цим нічого не стоїть, а можна мовчати, але всі побачать - любить. На одній з прес-конференцій журналіст сказав мені: "Мій батько помер, коли мені було три роки. Висоцький був мені замість батька, коли я слухав його пісні". Начебто нічого особливого людина не сказала, жодних красивих слів. Однак великий чоловік - сажневі плечі - а на очах сльози. Це - пам'ять. Пам'ятати, як і любити, дуже важко.

- Як він вас виховував?

- А як я виховую свого сина? Часом кричу, коли він мене "дістане". Часом цукеркою намагаюся підкупити, щоб уроки робив. Головне в тому, що я поруч: він бачить мене, ось такого, який я є, і це найкраще виховання. Я б не сказав, що якісь особливі ази мудрості почерпнув із пісень батька. Просто він був поруч, я завжди міг до нього поїхати, поговорити. Не було виховання, просто було життя.

- Скільки років вам було, коли він помер?

- Через два тижні після його смерті мені виповнилося 16. Я був, як кажуть, "ранній", людина, що цілком сформувалася. Однак його смерть багато чого в мені перевернула. Упевнений, що був би іншою людиною, якби він був живий. Це була не просто втрата. Це був такий шок! Смерть, похорони - все разом. Олімпійська Москва, з якої вивезли всіх дітей і "небажаний елемент". Закритий в'їзд. Щодня електрички, потяги, літаки, які прибували суворо за графіком, але - порожні. У тролейбусі в години пік п'ять чоловік, з яких двоє чекістів. І ось у цій Москві більше мільйона людей ховали мого батька. І ні скандалів, ні п'янок, ні потерпілих - нічого. Без оголошення, вже через півтори години після смерті в під'їзді стали збиратися люди. Як вони дізналися? Через міліцію, швидку допомогу. Знайомі телефонували знайомим. Москва все знала раніше за "Голос Америки".

- На імені Висоцького нині багато хто спекулює.

- Мабуть, люди видають бажане за дійсне на підсвідомому рівні. Звинувачувати їх в тому, що вони в це щиро вірять? Є, звичайно, й такі, що брешуть відверто. Як у Гоголя, людина довго брехала й зовсім уже хотіла перестати, але тут їй привиділись такі подробиці, що вона не змогла стриматися.

Справжні ж друзі здебільшого мовчать. Не через скромність. Просто є речі, про які не можна говорити вголос, бо зі словами щось "вихлюпнеться" і спогад піде від тебе назавжди.

- Вам не здається, що батько іноді за вами спостерігає?

- Здається... Це - "не кажется, сударыня, а есть". Близькі люди, що пішли назавжди, бачать нас. Не варто тримати це відчуття постійно, від цього розум можна втратити. Та я вірю, що душа людини не вмирає і життя продовжується, тільки по-іншому.