МЕНЮ

«Я прагну показати реалії війни»

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпро
15 листопада, 2019 - 11:57
Автор роботи-призера Фотовиставки «Дня»-2019 Сергій ДІВЄЄВ — про «найкращий» знімок та свій професійний шлях

«Велич простоти». Під такою загальною темою в столичному Будинку кіно відбувається ХХІ Міжнародна фотовиставка газети «Дня». На ній — близько 250 фотографій, які дарують незабутні емоції і дають ґрунт для роздумів. «Запрошення українців на зустріч з Україною», — сказала під час відкриття про нинішню фотовиставку головний редактор «Дня» Лариса Івшина. Найкращі роботи десятків фотомайстрів були відзначені цінними призами журі. Серед них і світлина дніпровського фотографа Сергія Дівєєва «Капелан. Дмитро Поворотний», що вразила організаторів і відвідувачів виставки своєю трагічністю й експресією. Ця вражаюча робота Сергія Дівєєва була відзначена та нагороджена главою політичної партії «Сила і честь» Ігорем Смешком і предстоятелем Православної церкви України, Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм.

«ЦЕ НЕСПОДІВАНО І ПРИЄМНО»

— Сергію, як ти сприйняв новину про те, що став одним із переможців фотоконкурсу газети «День»?

— Це несподівано і приємно. А вийшло все досить випадково. Запрошували мене і на відкриття фотовиставки до Києва, але, на жаль, я не зміг поїхати. Тому що цього ж дня проходила позачергова сесія, на якій змінилося керівництво обласної ради. Хто ж пропустить такий цікавий та інтригуючий момент в політичному житті Дніпропетровської області? Причому, вийшло так, що з фотографів я виявився єдиним, хто був присутній у сесійній залі. Потрібно було зафіксувати цю подію для історії.

ФОТО ІЗ АРХІВУ СЕРГІЯ ДІВЄЄВА

«ФОТОВИСТАВКИ ДЛЯ МЕНЕ — ФАХОВЕ НАВЧАННЯ»

— Наскільки я пам’ятаю, ти відвідував виставки газети «День», які відбувалися в Дніпрі. У яких фотоконкурсах ти брав участь? Які винагороди маєш?

— Фотовиставки для мене — це фахове навчання. Потрібно подивитися, що люди знімають і як знімають. У конкурсах беру участь давно — скільки себе пам’ятаю, ще зі шкільних років. Були і досягнення, перемагав у республіканських конкурсах. Якось часопис «Кореспондент» проводив фотоконкурс «Міста України» — моя робота потрапила до п’ятірки найкращих. Отримав коштовний приз — два квитки на фінал футбольного чемпіонату «Євро-2012». На матч поїхали з сином.

Проте останнім часом прагну робити авторські фотовиставки. Тому що в будь-якому конкурсі є свій формат і відбір. Це не завжди збігається з тим, що мені самому подобається. У таких заходах брати участь чомусь не хочеться. Я займаюся фотографуванням фахово 32 роки, і це якось б’є по самолюбивості. Не тому, що я такий великий, а просто подобається зробити своє і показати людям, ніж підлаштовуватися під когось. У мене було п’ять чи шість персональних виставок. Одна з «останніх» — «Очі війни», яка торік експонувалася в Дніпровському художньому музеї. Її відвідали більше двох тисяч людей. До цього була фотовиставка, пов’язана з гендерною політикою. Я шукав по всій області жінок різних фахів, аби зробити знімки. Була ще моя фотовиставка в Будинку мистецтв, присвячена Петриківському розпису та козацьким пісням, які ЮНЕСКО включило до списку об’єктів духовної спадщини. Там же була виставка «Пам’ятати», присвячена українцям-учасникам різних військових конфліктів, у тому числі війни на Донбасі. Я і зараз готую кілька проектів, але неполітичних. Один із них присвячений Осені. Як називатиметься — поки не знаю. І хочу ще зробити виставку з фотографіями котів. Їх всі люблять, людям таке подобається. А чом би й ні?

«МОЇ СВІТЛИНИ ТА ПЛІВКИ ЗБЕРІГАЛИСЯ В РІДНІЙ ДОМІВЦІ. АЛЕ КОЛИ БАТЬКА І БРАТА ВБИЛИ, ВСЕ ПРОПАЛО»

— Розкажи небагато про себе, як став фотографом, чи давно займаєшся фотографуванням?

— Шестирічним я зробив свою першу світлину. У мене був простенький фотоапарат «Зміна-8М». Брат допомагав плівку намотувати в касету, заряджав у фотоапарат, а я клацав. Потім разом із братом проявляли. А якщо казати вже про фахові знімки, то з 1987 року почав друкуватися в газетах — обласних і міських, і справа пішла. Я закінчив Львівське вище військово-політичне училище за фахом «військова журналістика». Після училища служив на посадах кореспондента, редактора дивізійної газети і власкора газети округу. Коли я приїхав у частину, у мене в підпорядкуванні був один прапорщик, ми набирали газету вручну, як Ленін «Іскру». Але газету таки випустили, яким чином — інша справа. Служив до 1999 року, а потім пішов у запас. Тому я завжди говорю, що я не просто фотограф, а військовий фотожурналіст. І коли мені пояснюють, що потрібно знімати на війні, я просто посміхаюся, тому що чудово сам знаю, що і як робити.

ФОТО СЕРГІЯ ДІВЄЄВА

Зараз у мене щорік додається фотоархів на 4 терабайти. Правда, половина мого архіву пропала. Сам я родом із Донбасу. Мої світлини та плівки зберігалися в рідній домівці. Але коли батька та брата вбили, все пропало. Це сталося 2015 року. Мені довелося шукати їх тіла, вивозити. Вони жили під Дебальцевим. Коли прийшли ДНРівці, вони окопи довкола будинку нарили — це Світлодарська дуга, передова. Мені зателефонували і сказали: шукай батька і брата, а де і що — не знаємо. Там, в селищі, залишалася одна наша родина. Кажуть, що міна прилетіла, коли вони надворі були, але людина, яка туди їздила, сказала, що стріляли з автомата. Ще трохи, і я б їх не знайшов, їх би там поховали. Мені їхати туди було не можна. Довелося шукати кінці, щоб вивезти тіла. Поховали батька і брата в Дніпрі, на краснопільському цвинтарі, спасибі, допомогли радник губернатора Тетяна Губа та волонтер Наталія Хазан. А мама померла через рік вже в Дніпрі — ми намагалися її лікувати, але не допомогло. Брат у мене був один. За три дні до загибелі вони хотіли переїхати. Ми розмовляли з братом, але говорити відкрито він не міг, тому що телефони прослухувалися.

«ПРОТЯГОМ 2015—2016 РОКІВ Я З ЛІКАРНІ ІМ. МЕЧНИКОВА НЕ ВИЛАЗИВ»

— Як з’явилося вражаюче фото «Капелан. Дмитро Поворотний»?

— З 2015 року, коли я почав співпрацювати з хлопцями з «Інформаційного опору», знову став працювати з військовою тематикою. Дмитра Поворотного як священика знаю давно. Ми разом із ним їздили на Донбас. Їдемо туди, де хлопці стоять — в окопах або на відпочинку, буває по-різному. Я прагну показати реалії війни, знімаю те, що є насправді. Це і наші бійці, і поранені. Протягом 2015—2016 років я з лікарні ім. Мечникова не вилазив. Знімав і у військових госпіталях — в черкаському, в Маріуполі, по «передку» мотався. В основному, відвідую свої рідні 93-ю і 25-у бригади. Більшість офіцерів — знайомі, разом служили, спілкувалися — там простіше щодо цього. На війні жодної романтики, війна — це кров, багно і страх. І коли люди розповідають, що вони нічого не боялися, йшли і воювали — я знаю, що це неправда. Я вже казав, що проводив авторську фотовиставку «Очі війни» — там війна показана не через вибухи, не через кров, не через поранення, а через душу. У мене була думка показати очі війни, обличчя війни і дітей війни. Зробив поки «Очі війни».

А почалося все, коли перших полонених обміняли. Я побачив очі одного такого бійця на пресконференції — і все! Я спробував їх зробити в чорно-білому зображенні. Ось так і народилася виставка. У мене з’явилася ідея, як подати ці очі — в залі мають бути завішені вікна, і на кожну роботу повинен падати свій промінь світла. На всіх світлинах очі солдатів і офіцерів, полонених і місцевих мешканців, людей, які вже загинули, і людей, які ще живуть. У мене є світлина Дмитра Яроша, але люди його не відразу впізнають. Очі — вони багато про що вказують. Є погляд Дмитра Поворотного. Це треба бачити, так не розповіси.

На війні можна зробити дуже сильні світлини. Є, наприклад, фото, де глава Дніпровської єпархії Православної Церкви України, владика Симеон стоїть перед бійцями на колінах. Він виголошував перед бійцями промову, раптом стає на коліна і кланяється. Багато солдатів були в шоці.

А отця Дмитра я сфотографував, коли на краснопільському цвинтарі бійців ховали. Це був березень 2017 року, сонце світило, і раптом сніг з вітром зірвався. Я часто знімаю, коли хлопців ховають. У мене є знімок, коли ховали невпізнаних бійців — цілий ряд. Стоять копачі і засипають могили. Нічого немає — лише ями та люди, що кидають лопатами.

Є ще знімок, який я зробив цього літа, — ховали розвідника, він підірвався на міні, коли сепаратиста Цемаха витягували через фронт. Людей було так багато, що вони руками закидали могилу. Майже всю, по самі вінця. Ось це було сильно. Інколи треба передісторію знімка розповідати, щоб люди розуміли.

У тебе багато світлин із храмами та священиками — ти вірянин?

— На війні всі віряни. У людини завжди є страх і віра в Бога. Якщо людина не боїться, то все — скоро загине, він небіжчик. Тому що втрачаєш обережність, не стежиш за обстановкою. Втрачається захисна реакція — і це найгірше. Я ось їздив у зону АТО з журналістами, молодими дівчатками, вони запитують: а ми будемо на передовій — де стріляють? Довелося розповісти, що якщо кричать «лягай», то треба падати навіть у багно, де стоїш. Куди ходити можна, а куди не можна. Інакше уб’ють. Ми виїжджали, а вони побачили перестрілку в темряві — «ой, як красиво». Не всі розуміють, що може чекати людину на війні всього через секунду.

«ЩОБ СТАТИ НОРМАЛЬНИМ ФОТОГРАФОМ, НАСАМПЕРЕД НЕОБХІДНА ОСВІТА Й ПЕВНА КУЛЬТУРА»

— Зараз у кожного в кишені мобільний телефон із фотокамерою. Можна зробити не лише селфі, але й удалий знімок. Що потрібно для того, щоб стати хорошим фотографом?

— Світлина — це малюнок світлом, так нас навчали. Це збережена мить, який уже не повториться. А фото може зберегти цю мить на довгі роки. Для мене ще в дитинстві було справжнім дивом, коли друкуєш світлини, і у ванні з проявником раптом з’являється зображення. Як казка або таїнство якесь. Я часто чую від людей: ось якби у мене була крута апаратура, то я б... На це я завжди кажу, що можу просто взяти телефон і зробити знімок крутіший, ніж з апаратурою. Не в цьому річ, усе — в голові. Хороше фото можна зняти, якщо знаєш, що таке ракурс, як правильно світло поставити, як це, зрештою, виглядатиме. Потрібно розуміти, що у результаті вийде — це важливо. Має бути певний досвід і навчання, уміння потрібно розвивати. Крім того, якщо це призначення людини, то вона буде фотографом, а ні, то ні. Мене тягне до цього з дитинства, мені це подобається, і у мене виходить. Я вважаю, що для того, щоб стати нормальним фотографом, насамперед необхідна освіта і певна культура. Пам’ятаю, коли ми навчалися в дитячому фотоклубі, то нас водили на виставки. Не на фотовиставки, а взагалі. У фотографа має бути кругозір, аби розуміти, що ти знімаєш. Інакше результату не буде.

У тебе є найкраща світлина, якою ти пишаєшся, вважаєш її фаховою вершиною?

— Такої світлини не буде ніколи, тому що постійно прагнеш до кращого. А коли вже зняв, то розумієш, що можна було зробити набагато краще.