Вокальне паплюження класиків
Проект «Вогні великого міста» позбавлений епатажного засягу — і це лякає. Адже відсутність самоіронії призводить до втрати почуття відповідальності за власні творчі акти. Крім того, природнім є становище, коли письменник пише недолугий роман, вважаючи його за вершинний прояв геніальності. Одначе коли той-таки письменник шиє капці зі старого дрантя, гордо йменуючи їх італійськими черевиками, — це викликає в кращому разі співчуття, в гіршому — обурення і роздратування.
Юрій Покальчук, заплутавшись у своїх різноманітних обдаруваннях і застосувавши себе на всіх царинах літературного текстотворення (від версифікації до перекладів), минулого року відзначився двома організаційно-творчими жестами: створив і очолив Асоціацію українських письменників і оприлюднив маленький порнопатріотичний роман. Та коли функціонерське лідерство Юрія варте всілякого плекання і заохочення, то його прозовий вибрик насторожив мене насамперед відсутністю внутрішнього авторського «гальма», яке б утримувало цього прозаїка від комічного падіння в помийницю несмаку. Тому видання касети «Вогні великого міста» — вельми логічне продовження Покальчукового принципу творчої уседозволеності, що його він поширив навіть на непідвладну йому мистецьку царину.
До касети додано книжечку-вкладку з використаними (пардон — інструментально й вокально інтерпретованими) текстами і авторським маніфестом pro domo sua. В останньому пан Покальчук висловлює «геніальний» здогад: «Поезія і музика є, напевне, найближчими і найприступнішими у своєму поєднанні». Щоправда, соромиться зауважити, що найприроднішою формою такого поєднання є пісня. Втім, пісенна форма цілковито не влаштовує Юрія. Адже співати пісень без голосу, слуху і почуття ритму — пекельно важка процедура. А співати хочеться... Довелося шановному літераторові вдатися до рятівного «експерименту», спрямованого на «боротьбу проти засилля масової культури і утвердження вищих мистецьких і духовних цінностей», а саме — нахрипіти й настогнати чортову дюжину геніальних віршів (та ще й у власному перекладі) під невибагливу фонову музичку. Зауважу, мої закиди жодним чином не стосуються обраної форми подачі поезії, адже після успішних мелодекламацій Джима Моррісона американські поети залюбки послуговувалися саме аудіотиражуванням своїх творів. А одна з останніх робіт німецької перформенс-капели «Einsturzende Neubauten» — вельми своєрідне акторське прочитання «Фауста», поєднане з індустріальними й «постзвуковими» ефектами, вплетеними у розгалужені ритмічні лінії, може слугувати за підручник для всіх вітчизняних поетико-музичних експериментаторів. Одначе Ю. Покальчукові пізно вчитися нотній грамоті й розвивати композиторські здібності, не кажучи вже про відновлення співучої потенції.
Отже, шляхетний засяг цієї касети — долучити нову (насамперед — молодіжну) аудиторію до високого поетичного мистецтва — приречений на фіаско. Тож перспектива видання окремого альбому з озвученим Еклезіастом, що ним Покальчук погрожує продовжити проект «Вогні вечірнього міста», вельми тривожить. Я не вірю, що справжні духовні цінності можна вдало прогарчати або прохрипіти, порубавши їх на склади з «маяковською» заповзятливістю.
