Щоби молоді було цікаво

Прем’єра вистави «Антонич   _ми» пройде на Камерній сцені Театру ім. Марії Заньковецької в останній день лютого. 

Режисер-постановник – Богдан Ревкевич, художник – Оксана Радкевич, автор пісень – Мирослава Солук, пластика – Нінель Збєря.

Автор п’єси заньківчанка актриса Наталія Боймук – випускниця кафедри театрознавства та акторської майстерності (курс народної артистки України Таїсії Литвиненко), володарка  відзнак «Краща жіноча роль» Міжнародного театрального фестивалю «Слов’янський вінець» (Місюсь у виставі «Дім з мезоніном» за Антоном Чеховим), Фестивалю молодої режисури «Тернопільські театральні вечори» (Невідома у виставі «Безіменна зірка» за Міхаїлом Себастьяном та Поліанна  в однойменній виставі за Елеонор Портер). 

Сценарій «Антонич   _ми» – вже не перша проба пера Наталії Боймук. Від 2014 року у репертуарі Театру Заньковецької її вистава-казка «Диво-квітка». Наприкінці минулого, 2019 року актриса видала книжку казок «Різдво у скрині». Зараз працює над новою збіркою – теж казок. 

Про особливості роботи над от-от постановкою – далі у розмові з авторкою п’єси, яка, до речі, бере у ній участь і як дійова особа (Софія).

– Антонич виник як задум мого чоловіка – актора і режисера Богдана Ревкевича, який зараз ставить цю виставу, – розповідає Наталія Боймук. – Звичайно, я була знайома з творчістю Антонича ще зі школи. Але мені здається, що молодь до кінця не розуміє Богдана-Ігоря – він космічний. Я навіть чула, що «Антонич пише нісенітницю», отже його не всі розуміють… А мій чоловік дуже кохався в цій поезії і дуже хотів поставити саме Антонича, щоби відкрити його молодим людям, але так, щоби їм було цікаво. «Антонич   _ми» це суміш – є в нас поезія, є проза, є ціла п’єса, пронизана тими віршами. Коли з'явилася ідея постановки, я почала читати багато про Антонича. Він був тонкою натурою, чутливою і вразливою, настрашеною, але боровся зі собою, боровся зі своїми страхами, долав їх. Дуже юним почав писати і недовго, 27 років, прожив… І багато писав про своє дитинство – «я дітвак, який носить у кишені сонце, я дитя природи». Мені хотілося показати, що всі ми – родом із дитинства. І що всі наші страхи – родом із дитинства. І ми з тими страхами боремося все життя. От так і виникла ця п’єса. У мене п'ять персонажів. Кожен розповідає про свою ситуацію. Вони всі разом працюють, але ніхто не знає, що в кожного болить у душі. 

– Тобто сюжетна лінія напряму не пов’язана з Антоничем?

– Ні, я її вигадала. Але надихнуло мене на сюжет особливе світосприйняття Антонича. І ця п’єса також про мене! Бо я теж страшенно закомплексована. А особливо такою була в дитинстві – дуже боялася людей. 

– А вже 15 років акторства – це що??? 

– Це моя боротьба зі страхами. (Сміється). Можливо, підсвідома. 

– Чи є певна вікова категорія глядачів, для якої ви робите цю виставу?

– Так. Хочеться мені, щоби дивилися її підлітки, молоді люди. Але й для старших це також буде цікаво. І це не мають бути люди, котрі добре знають поезію загалом і поезію Антонича – зокрема. А вона – надскладна! Мені дуже хочеться, щоби молодь звернула увагу на поезії Антонича. У виставі – проста,  зрозуміла прозова мова, яка переливається у вищі, поетичні, Антонича, матерії. 

– Якби кількома словами попросила вас викласти сюжетну лінію…

– Якщо одним реченням, то це «Хотіли зігріти тіло, а зігріли душу». 

… Події вистави «Антонич   _ми» відбуваються у теперішньому часі. Під час походу стається гроза. Кілька людей відбилися від своєї групи, заблукали й потрапили в якійсь закритий простір, де поступово начебто наново відкривають одне одного, дізнаються щось таке, що назавжди змінює їхні стосунки. А отже і життя кожного теж не залишиться без змін. Повторне знайомство відбувається через поетичну збірку, якою мали розпалювати багаття, аби зігрітися… 

Перші покази вистави «Антонич   _ми», яку її творці називають «вистава-сповідь», відбудуться 29 лютого, 11 і 26 березня.