Як (не)треба будувати державу?-2

Закінчення. Початок читайте «День» №56-57

Вражає, що Липинський-історик був наділений  і досі не надто  поширеною серед людей  науки рисою: здатністю піднятися над особистою «системою координат», над етнічним або соціальним походженням, невпинно тримаючись Істини, а не комфортних стереотипів. Справді, цей етнічний поляк вважав для себе справою честі визнати, що колосальне  антипольське повстання під проводом Хмельницького було подією закономірною, виправданою і цілком природною. Більше за це: цей консерватор за політичними переконаннями не заперечував, що в тих конкретних умовах 1648 — 1657 рр. саме Хмельниччина, іншими словами, національно-визвольна революція українського народу (української шляхти, еліти нації, чию особливу державотворчу роль Липинський підкреслював наполегливо і невтомно, козацтва та селянства — союз цих трьох верств був рушійною силою повстання) була єдиним, безальтернативним виходом із ситуації, що склалася (додамо, що й сьогодні далеко не всі історики готові поділяти цю думку автора «України на переломі», розповідаючи натомість про «європейськість» Речі Посполитої).

Чим видатний український вчений обґрунтовує свої висновки? Надамо слово самому Липинському. Ось що він пише: «Велике українське повстання 1648 р. було викликане страшенним національним роздражненням, а з погляду тодішніх українців — національним утиском, котрий проявлявся головним чином в тому, що польська Річ Посполита в інтересі керуючих нею шляхетсько-магнатських кругів стала протегувати українську релігійну унію, обмежуючи зразу в правах, а потім безсистемно намагаючись винищити непевне з державно-національного (національне — в ті часи ставало синонімом католицького) польського погляду українське православ’я. Отака польська, дратуюча українську націю, державно-національна політика; економічно-соціальні відносини в козацькій Україні, котрих головною ознакою ставала остра суперечність інтересів економічно інтенсивнішого дрібного та середнього, козацького й шляхецького землеволодіння, з інтересами економічно екстенсивного великого землеволодіння магнатського — врешті повна дегенерація на Україні польської державності (вражає, що про це чітко пише поляк Липинський! — І.С.), а значить, і її непотрібність для виконання цих тодішніх головних державних українських змагань — все це вмісті мусило довести до великого перевороту 1648 — 1649 років».

І далі — дуже важлива думка автора: «Поступово-опортуністичний український рух (яскравим представником якого був, приміром, Адам Кисіль. — І.С.), котрий у формі релігійної унії хотів політично помирити українські національні домагання з тодішніми, все сильнішими, теж поступовими, шляхецько-олігархічними, демократичними і антимонархічними, польсько-католицькими тенденціями — викликав серед української нації незвичайно остру, і заразом по своїй соціальній структурі міцну й здорову, православно-монархічну реакцію». Тут, як вважав В’ячеслав Липинський, виняткову роль відіграли «всі прив’язані до старої національно-державної традиції військово-хліборобські та військово-промислові економічно продукуючі класи» (саме на них історик покладав особливі надії і в період  Української держави Павла Скоропадського 1918 року!).

Конкретно: Липинський пише про «степове «українське» козацтво, останки православної «руської» хазяйновитої — в свої села від чужої і ворожої культури утікаючої — шляхти і заможне, промислове міщанство. Сполучення цих трьох економічно сильних класів з простолінійним і фанатичним у своїй «темноті» православним духовенством і такою ж православною інтелігенцією на ґрунті спільної національно-конфесійної ідеології + використання тодішніми політиками переворотової енергії соціально невдоволених селянських мас + прекрасна класово-військова організація козаччини + геній Богдана Хмельницького — і в підсумку історичне щастя, в формі цілого ряду високо талановитих, безмежно своїй ідеї відданих і морально дисциплінованих його помічників — ось що дало тодішній революції, яка розпочата була сотнею фанатиків в момент, здавалося, повного занепаду нації, найбільше можливу в тодішніх умовах побіду». Цікаво, що той, хто це написав, — аж ніяк не революціонер, а, навпаки, переконаний консерватор!

Липинський простежує наступний перебіг повстання. Він підкреслює: «Дальший розвиток подій поставив перед провідниками нації завдання дати Україні, «з неволі лядської» увільненої, такі правно-політичні форми існування, які б окреслили її відносини до сусідів — зовні, і які б унормували її міжкласові соціальні відносини — внутри» (а хіба це засадниче завдання не стояло перед Україною Скоропадського у 1918 році й не стоїть перед нами зараз, у році 2018-му? Трагедія в тому, що наша верхівка далеко не завжди спроможна це завдання чітко сформулювати — не те що виконати! Бо геть не вважає це потрібним для себе...).

А далі — висновки Липинського стають дедалі жорсткішими (і актуальнішими для нас!). Після Зборівської угоди 1649 р., так само і після Берестечка, вказує історик, «вся величезна енергія нації, виладована в перших часах повстання, була змарнована тодішніми політиками й пішла на торги за обмежену автономію. Цей сумний факт дуже ясно й виразно зазначили наші історики і дуже гостро обвинувачували за це Хмельницького. Але ж тоді, в ХVІІ століттю, справа національна спочивала в міцних і певних руках завзятого козацького класу і його великого провідника. Цей клас із цілою енергією розвиває і веде її далі, неначе скріплений ще більше своїми помилками і невдачами». Липинський як об’єктивний і глибокий аналітик акцентує увагу на тому, що «по 1649 році слабне участь у повстанню українського селянства, потерпівшого сильно від крові на козацькій території (поскільки воно в ряди козацькі не вступило), від Татар, а в решті українських земель (на Волині, Поділлю, Поліссю, Галичині і т.д.) знеохоченого до козацтва, котре, сконцентрувавшись від того часу на своїй території, оці північно-західні землі мусило на якійсь час у давній «неволі польській» залишити». І ще один, історично значущий процес, що на нього звертає увагу читача автор «України на переломі»: «Річ Посполита в тім самім часі тратить поміч магнатів — «королев’ят українних» — тепер, з хвилею переходу «на Україні» власти до Війська Запорожського, вже остаточно зруйнованих, і, що найважливіше, починає вона тратити численні шаблі української нескозаченої шляхти, котра, від 1650 р., стає чим раз більше нейтральною і все уважніше ставиться до України й політики її «Ясновельможного Великого Гетьмана».

Підсумуємо. «Допереяславська» доба для Липинського була добою «козацького автономізму», коли й сам гетьман, і значна частина його оточення ще не втрачали надії (точніше — плекали ілюзії) на можливість мирного реформування Польської держави, де були б належним чином застережені гідність та права української («козацької») нації. Як і завжди в історії, ці ілюзії виявилися розвіяними. Умови ж Переяславської угоди 8(18) січня 1654 року автор характеризує стисло й нищівно: «Страта України» (!). Але це геть не означає, що такий високо фаховий вчений, як Липинський, обмежується, розповідаючи про Переяславські події, лише емоціями й не прагне дати зважений та всебічний аналіз події. Міркування Липинського варто навести розлогіше.

1653 рік. Автор зазначає: «Становище Гетьмана було дійсно трагічне. Хан Кримський, перекуплений 100 тисячами дукатів через Короля Польського, одержавши крім того від нього ж дозвіл брати ясир коло Львова і в дальшій Україні, зрадив Хмельницькому в найбільше критичні хвилини — під Жванцем. З послом козацьким Виговським Поляки в ніякі нові переговори вступати не хотіли, бо сенатори польські знов козаків за своїх «підданих» стали уважати. Татари — як писав до царя Хмельницький — хотіли його і Виговського видати Королю, а на початок 1654 року готовила Польща величезний похід для остаточного приборкання «збунтованої» Украйни. Що найважніше, великі монархічно-династичні замислі Гетьманські, розраховані на поміч турецьку і на протекторат Султанський, захитались під впливом смерті улюбленого сина й наслідника Тимофія, вбитого під Сучавою (зараз — Румунія. — І.С.) у вересні 1653 року».

Але, вказує автор, «замість повороту до Речі Посполитої поставили перед собою Гетьман і його помічники новий, настільки великий, настільки рисковний план, щоб він з того безвихідного становища, в якім вони опинились, міг їх своєю незвичайністю і своєю грандіозністю вирвати. Сей план був: розвалити Польщу й Крим при помочі Москви і — замість під іновірним султанським — під одновірним царським протекторатом Українську державу козацьку збудувати».

Вкрай важливе зауваження Липинського: «На Переяславську Умову ми звикли дивитись крізь призму пізніше витвореної Переяславської Легенди. А власне треба виразно одріжняти ці дві абсолютно ріжні форми одного й того самого історичного факту. Переяславська Легенда постала під час Руїни козацької державності, сучасні свої ідеологічні форми прибрала вона допіру по полтавськім погромі й остаточнім знищенню за Мазепи самостійницько-державних намірів української козацької аристократії. В сій своїй послідній формі вона гласить, що «народ малоросійський» під проводом свого Гетьмана Хмельницького, визволившись від Польщі, добровільно пристав до одновірної Московської держави — при чім поняття «одновірної» ще пізніше, тільки в кінці ХІХ століття, було замінено поняттям «однонаціональної». В той спосіб Переяславська Легенда лягла в основу теорії «Воссоединения Руси» (додамо до слів Липинського: й зараз, за Путіна, офіційної теорії Кремля!).

***

І все ж таки, попри фатальні наслідки Переяслава (очевидно, гетьманом не передбачувані), Липинський винятково високо оцінює роль Хмельницького в нашій історії. Ось його слова: «Від часу упадку Руської Князівської Держави і до нинішнього дня — на протязі шести століть — тільки один раз зміг постати серед нашої нації один спільний державно-національний фронт на чолі з гетьманом Хмельницьким проти двох одвічних претендентів на суверенітет на нашій землі: Москві й Польщі». Ця думка, підтверджена часом, є цілком слушною.