Український «чемпіон чемпіонів»

Сильний — завжди добрий. Принаймні, так заведено вважати. І крім того, сильний — завжди гордий. Він ніколи не допустить, щоб його бодай у чомусь принизили — так само, як ніколи не принизить іншого, слабшого за себе. Герой нашої розповіді, якого на початку ХХ століття цілком заслужено називали «найсильнішим спортсменом планети», «чемпіоном чемпіонів», оцей неписаний кодекс честі засвоїв ще з самого малечку. І самовіддано — навіть у скрутні часи — дотримував його все життя.

...Іван Максимович Піддубний (08.10.1871—08.08.1949) змалку знав, якого він роду-племені. Знав, що є нащадком славетного українського козацького роду. Ймовірно, знав також і про те, що прапрадід його ще 1708 року, спільно з козаками Іркліївського куреня лицарства Низового, під проводом незламного кошового отамана Костя Гордієнка та військом Івана Степановича Мазепи, воював проти Москви за волю України...

А перед очима у хлопця був найкращий вчитель і наставник у мистецтві життя — рідний батько. Максим Іванович Піддубний мав невелике господарство у Красенівці поблизу Золотоноші (тоді — Полтавська губернія, нині — Черкаська область). Там і народився в майбутньому уславлений в усьому світі борець-богатир. Але знаний був Максим Іванович у Красенівці передусім неймовірною фізичною силою: сам, без жодної напруги, підіймав п’ятипудові мішки з зерном і кидав їх на віз. Іван Максимович (а вже у 16 років юнак мав таку силу, що міг легко пригинати до землі корову за роги!), ставши вже шестиразовим чемпіоном світу з французької боротьби (1905 — 1910 рр.), підкоривши циркові арени Парижа, Берліна, Мілана, Лондона, Стокгольма, казав журналістам: «Я знав у житті лише одну людину, сильнішу за себе. То був мій батько».

Життя Івана Піддубного настільки дивовижне, що часом непросто відокремити легенди (а то й міфи) від сущої правди. Початок шляху: тяжка, виснажлива праця, по 16 годин на добу (доводилось самому заробляти на життя) вантажником в Одеському, потім Севастопольському порту... Знайомство (уже у Феодосії) з двома учнями морехідних класів Антоном Преображенським і Василем Васильєвим — завзятими спортсменами, пристрасними шанувальниками боротьби та важкої атлетики. Це вони переконали 24-річного Івана зайнятися «французькою» (нині — «класичною») боротьбою. І дали прочитати автобіографію знаменитого атлета Карла Абса, де європейський чемпіон стверджував: постійними тренуваннями можна збільшити свою природну силу втричі (і він сам це довів).

Як тренувався сам Піддубний, ставши уже відомим, потім всесвітньо знаменитим борцем (а етапи його зростання були такі: цирк Труцці в Севастополі й Одесі, цирк Нікітіних у Києві, один із провідних борців Петербурзького атлетичного товариства, представник від Російської імперії на чемпіонаті світу в Парижі 1903 року): тренувальний день завжди розпочинав із ранкової зарядки, потім приймав холодний  душ, згодом — масаж, сніданок, година теоретичного вивчення прийомів «французької боротьби». Потім — невеличкий відпочинок і тренування з трьома борцями-любителями (послідовно: тривалістю 20, 30 та 40 хвилин). Після цього — 10—15 хвилин бігу з 20-кілограмовими гантелями в руках. Вечорами він прогулювався, тримаючи в руках двопудову металеву палицю. Бувало, добру половину стандартного дня тренувань замінювала «особлива вправа»: «докторський ящик» (парова ванна з температурою до 50 градусів, тривалість такої процедури — 25 хвилин), а після цього — крижаний душ, після якого Піддубний відпочивав, закутавшись у теплу ковдру. Ясна річ, абсолютна відмова від спиртного й паління. І такий режим тривав десятиліттями. А виходив Іван Максимович на арену до 68 років! Для нього боротьба була справою честі. Ті дивовижні епізоди зі спортивної кар’єри знаменитого українця, про які ми стисло розповімо, — не легенди, а реальність. Вони зафіксовані в пресі, спогадах очевидців, протоколах суддів.

...Піддубний — молодий атлет. Йому 28 років. У Новоросійську його супротивником був відомий шведський борець Андерссон. В одну хвилину скандинав був піднятий у повітря і покладений на лопатки. Блискавично швидко: публіка вирішила, що швед піддався українському борцю. Зажадали повторити двобій. Швед погодився лише з умовою, що Піддубний апріорі, ще до початку, має погодитися на поразку. Українець обурився. Публіка вимагала в такому разі повернути гроші за квитки — мовляв, «нечесний» спорт. Директор цирку з дружиною, плачучи, благали Піддубного погодитися — інакше стануть банкрутами! Тоді українець знов вийшов на арену і зробив ось що: він узяв Андерссона за пояс, підняв над собою, наче кошеня, і, тримаючи на витягнутих руках, ліг на лопатки, а противника поклав собі на груди! Публіка просто збожеволіла...

1903 рік. Париж. Піддубний, котрий переміг в 11 поєдинках поспіль, має подолати останнього суперника — чемпіона Франції Рауля де Буше. Той був на дев’ять років молодший за українця і трохи вищий. Поєдинок стрімко розпочався. І раптом трапилась несподіванка: француз вискакував із будь-яких «обіймів» Піддубного, прийоми Івана були марними... У чому річ? Наш борець швидко втямив: Ле Буше намастив тіло жиром (маслиновою олією)! Був заявлений рішучий протест, але «об’єктивне» французьке журі обмежилось тим, що дало вказівку періодично протирати тіло Буше насухо. Але олія дуже швидко проступала знову. Судді зарахували Буше перемогу «за балами». Втім, у 1905, 1906, 1907 роках Піддубний буквально розгромив француза на чемпіонатах світу, відновивши справедливість.

1905 рік. Чемпіонат світу. Козацькому синові протистоїть знаменитий данський борець Йенс Педерсен. І тут Іван вдається до тактичних хитрощів: він у середині майже рівного двобою зробив вигляд, що втомився, почав важко дихати. Педерсен, бачачи «слабкість» суперника, «зловив» Піддубного в обхват — натомість українець блискавично нахилився усім корпусом назад, падаючи на килим, потягнув за собою суперника, потім підім’яв Педерсена під себе й кинув його на лопатки...

То що, Піддубний для нас — лише великий борець? Значно більше — Людина Честі!

Він ще замолоду з презирством відкидав «грошові» пропозиції — погодитись на поразку. Треба було «лише» лягти на лопатки. Відказував: «Зможуть кинути мене на лопатки — ляжу, але хай спробують!» Взагалі все життя виступав за чесність у спорті, і в житті теж.

Не лише завжди усвідомлював себе українцем — багато разів (і на початку століття, і в 1920—1930-х роках, коли це було реально небезпечно) казав журналістам і знайомим: «Виходячи на арену, я молився за Україну. Тому перемагав». Якщо за часів «царя-батюшки» це ще могли пробачити, то за більшовицьких за це могли знищити. Навіть таку знамениту людину, як Іван Піддубний. Але про це — трохи згодом.

1910 року шестиразовий чемпіон світу вирішив завершити кар’єру, повернувся на Полтавщину, одружився (пізно, бо дівчина, яка була коханням його юності — зрадила), побудував собі будинок. Але арена кликала — то була справа його життя! За три роки повернувся у спорт. Київ, Петербург, Москва, Одеса, Київ, знову Одеса... Роки воєн, розрухи, лихоліття (будучи переконаним українцем, Піддубний, тим не менше, казав, що він — людина аполітична, йому однаково чужі більшовики, Петлюра, Махно, «білі», його справа — боротьба)... 1920 року опинився у підвалах ЧК — дивом випустили... Того ж року втекла дружина, прихопивши майже всі його гроші. Отож, знову довелося важко працювати. Через два роки одружився з Марією Машоніною — матір’ю молодого борця, котрого він навчав бойового мистецтва... Безгрошів’я, провінційні цирки... 1925 рік — раптове запрошення до Америки: там знали, хто такий Іван Піддубний. Довелося освоювати зовсім новий вид боротьби — вільну. Але він і в 55 років — сильний; з тріумфом гастролює в Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго, Лос-Анджелесі; визнаний «найкрасивішим чоловіком-атлетом США», йому пропонують 500 тис. доларів за прийняття громадянства США — залишайтесь! Він відмовляється, повертається на Полтавщину, потім з дружиною (вона не залишить його і в останні, найтяжчі роки) переїздить на Кубань, у місто Єйськ.

1937 рік. Піддубний отримує паспорт. Власноруч виправляє прізвище «Поддубний» на «Піддубний», а в графі «національність» «росіянин» на «українець». Розплата — катівні НКВД (дев’ять місяців), де уславленого 66-річного борця піддавали тортурам електропаяльником, вимагаючи назвати якісь «закордонні рахунки». Потім випустили. За кілька років Піддубний, показуючи знайомому лікареві страшні опіки на спині, гірко сказав: «Це так Енгельс навчав мене ленізму» (він не вимовляв «ленінізму»...).

Роки німецької окупації. Єйськ. Німці не лише не чіпають Івана Максимовича (йому за 70) — він демонстративно ходить містом з орденом Трудового Червоного Прапора на грудях (так його нагородив «гуманний» радянський уряд уже 1939 року), і йому за це навіть не дорікають. А ще Піддубний, буває, часом «фізично» розбирається з п’яними німецькими офіцерами. Теж — жодної кари. Бо німці чудово знають, хто він такий. 1943—1949 роки. НКВД розслідує: чи не співпрацював, часом, старий борець з німцями? Справу закрили — але Піддубного натомість прирекли на злидні, хвороби (у 76 років він фатально зламав ногу), фактично на голод — не вистачало навіть хліба. Самотній, поруч була лише дружина. У 78 років старий богатир пішов із життя...

Це трагедія, безперечно. Але й подвиг. Бо до останнього подиху Іван Максимович Піддубний жив за заповітом батька: «Пам’ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, запорозького, і що козакові честь дорожча матері, дорожча за батька рідного. Запам’ятай, продаси честь — не син ти мені!» Якщо вважати цю настанову наївним дивацтвом — гріш нам ціна.