Ті, хто подав нам руку-2

Продовження. Початок читайте у «Дні» №108-109. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»

До 1648 р. держава Фрідріха-Вільгельма І була другорядною в Німеччині, до того ж розділеною на дві частини не тільки географічно, а й політично: західна її частина, Бранденбург, належала до Священної Римської імперії німецької нації, а східна частина, Пруссія, входила як васальне герцогство до Речі Посполитої. Об’єктивно склалося так, що Визвольна війна українського народу, яка завдала жорстокого удару шляхетській Польщі й поклала початок її швидкому занепаду, створила сприятливі умови для піднесення Пруссії та перетворення її у «велику державу» Європи. У значній мірі завдяки їй Фрідріх-Вільгельм І зміг анулювати залежність Пруссії від Польщі й остаточно злити її з Бранденбургом у єдине королівство.

Фрідріх-Вільгельм І уважно стежив за розгортанням Визвольної війни українського народу, яка підривала міць Речі Посполитої і сприяла реалізації його планів. Король мав численних експертів з «польських питань», які докладно інформували його про перебіг подій в Україні. Характерно, що вони враховували можливість краху магнатсько-шляхетської республіки під ударами козаків і застерігали курфюрста від виконання васальних обов’язків перед польським королем, бо це могло б накликати ускладнення, небезпечні для його держави. Цікаво зазначити, що навіть ці прусські радники «жалюгідний стан Польської Корони» вважали також наслідком надто жорстокого поводження шляхти з простим людом, зокрема в Україні-Русі. «Очевидно, було б краще для Польської Корони, — писали вони курфюрсту 21 червня 1648 р., — якби шляхта не поводилася зі своїми підлеглими так суворо і майже не по-християнськи, як це було до цього часу; тоді так часто вона не терпіла б від їхніх повстань і тепер могла б їм більше довіряти».

Польський король Ян Казимир не раз звертався до курфюрста по допомогу, але нічого, крім щедрих обіцянок, від нього не отримував. Фрідріх-Вільгельм дослухався до порад своїх експертів — користатися якомога більше з того тяжкого стану, в якому Річ Посполита, «держава багата й сильна», опинилася внаслідок «великої козацької війни», і самому в цю війну ні в якому разі не встрявати.

Вже за кілька місяців після вибуху козацького повстання в Україні Фрідріх-Вільгельм отримав від короля Яна-Казимира «асекурацію», яка звільняла його від складання особистого «голду» польському королю і щорічної сплати грошової данини як знаку залежності від Польщі.

Від становлення самостійної України, таким чином, залежав подальший зріст Прусської держави і посилення авторитету її володаря, прозваного пізніше великим. Тісно пов’язана зі Швецією, Пруссія об’єктивно ставала союзником Україні в її боротьбі з Польщею і активно разом зі шведами приступила до створення антипольської та антимосковської коаліції.

В коаліції держав, яка формувалася на сході Європи, гетьманській дипломатії вдалося забезпечити собі один із вирішальних голосів і висунути нову Українську державу на становище не тільки абсолютно суверенної країни, а й такої, що веде свою окрему виразну політику. Європа побачила, що державний організм, збудований залізною волею козацького лідера, не тільки здатний до життя та розвитку, але вже виріс у силу, що має на Сході не менше значення від Москви та Польщі і може відіграти велику роль в питаннях політичної рівноваги й паралізувати загарбницькі тенденції цих двох експансіоністських держав. Таким чином, Україна, спираючись на підтримку низки європейських держав, здобула собі в міжнародних відносинах утрачене нею право рівності супроти Москви та Польщі — право, що від початку й до кінця існування української нації було, є і має бути першою й необхідною передумовою її вільного, незалежного життя.

У цю новопосталу коаліцію держав входили Швеція, Пруссія, Україна, Семигород, Молдавія, Валахія й Литва. Вона була звернена безпосередньо проти Москви з одного боку і проти Польщі та Криму з другого (посередньо, через Крим, зачіпала вона також інтереси Туреччини). Виступити супроти Польщі, а коли треба буде, то й супроти Криму; відтягнути момент рішучого збройного зіткнення з Москвою, можливо, до часу закінчення боротьби з Польщею і добитися нейтралітету Туреччини — таке було завдання української політики й дипломатії в цій коаліції.

Територіальним сполучником між північною шведсько-прусською групою коаліції та її південною групою мала стати Литва.

Після смерті найвидатнішого представника й чільника литовського сепаратизму, князя Януша Радзивіла, провід цього антипольського руху опинився в руках його брата — князя Богуслава. В ході шведсько-польської війни він із своїми прихильниками переходить на бік шведського короля і приймає шведську протекцію. Патронат щодо князя Радзивіла утверджує й гетьман Б. Хмельницький, який зараз же звернувся до царя з проханням повернути конфісковані радзивілівські маєтності, а князю Богуславу обіцяв боронити його в разі потреби навіть збройною силою від Москви. Як король шведський, так і гетьман український забезпечували князю Богуславу суверенне володіння князівством Слуцьким і воєводством Новогродським із суміжними литовськими землями.

Південну групу коаліції творили Україна, Семигород, Молдавія й Валахія. Три останні держави, зв’язані тісними спільними інтересами і васальною залежністю від Порти, були так само тісно пов’язані і з Україною. Молдавію й Валахією лучили з Україною давні культурні, релігійні й династичні відносини (між іншим, після смерті свого сина Тимофія гетьман хотів видати свою дочку за небожа молдавського воєводи Михайла). Єднало їх також сусідство та спільна боротьба з татарськими кочівниками.

Такі ж давні політичні й військові зносини (багато угорців було серед козаків, і цілі відділи козацькі залучалися на угорську службу) існували між Україною й Семигородом. Зміцніли вони особливо в ситуації, коли князь семигородський Юрій II Ракочі поставив за мету розширити свою державу коштом Польщі й коли для цього йому стала необхідною українська допомога, а також молдавська й волоська. Цю останню він міг дістати теж тільки тоді, коли б Україна взяла на себе оборону цих земель від очікуваних татарських нападів. Одночасно Ракочі був у найтісніших зносинах із королем шведським Карлом-Густавом, а енергійно посередничав у цих зносинах Олівер Кромвель, оскільки в інтересах Англії було тоді якнайшвидше укладення союзу некатолицьких держав Європи.

Ця балтійсько-чорноморська коаліція, що клином врізувалася між Москвою та Польщею, паралізувала великодержавні тенденції цих двох експансіоністів, була зв’язана цілою низкою угод і трактатів.

Після довгих переговорів між Семигородом і Україною, ведених за посередництва Швеції від початку 1656 року з одного боку семигородськими послами в Чигирині — Стефаном Лютшем і Францом Себешим, а з другого — українськими послами в Семигороді Іваном Креховецьким, Іваном Брюховецьким, — був укладений обома сторонами 7 вересня 1656 р. «трактат вічної приязні» між гетьманом Хмельницьким і князем Ракочі. Підписали цей трактат від імені гетьмана уповноважені посли — генеральний осавул Іван Ковалевський і писар Іван Груша, прийняті князем з надзвичайними почестями. Згідно з цим трактатом, як Хмельницький і його спадкоємці, так і Ракочі взаємно зобов’язувалися боронити себе від ворогів. В ситуації, якщо Ракочі розпочне війну з Польщею, гетьман мав прислати йому військову допомогу, не оглядаючись на царя. За це Б. Хмельницький мав отримати всю Червону Русь. Крім того, Ракочі мав допомагати гетьманові одержати частину Білої Русі з титулом князя і підтримати гетьманський намір передати цей титул, як і всю верховну владу в Україні, у спадок синові Юрію.

На підставі тієї ж умови господарі Молдавії і Валахії мали дати допомогу Ракочі: перший — три тисячі вояків, другий — дві тисячі, і за те гетьман зобов’язувався надавати їм допомогу від татар.

Довідавшись про підписання договору між гетьманом і Ракочі, король шведський поспішив сам підписати з останнім трактат «вічного союзу» (6 грудня 1656 р.).

Зносини гетьмана Б. Хмельницького зі Швецією почалися ще за панування королеви шведської Христини в 1652 р. за посередництва давнього прихильника козацтва, підканцлера коронного Ієроніма Радзієвського, який в той час як емігрант із Польщі перебував при шведськім дворі. Пізніший союз України з Москвою став трохи цим зносинам на перешкоді. Вже на початку 1653 р. Москва не хотіла пропустити у Швецію послів гетьмана — Силуяна Мужиловського і Бурлая. Незважаючи, однак, на перешкоди з боку Москви, зносини ті все ж продовжувалися. Після підписання Переяславської угоди гетьман посилає у липні 1654 р. до шведської королеви нове посольство — надзвичайно спритного українського дипломата афонського монаха отця Данила.

Після сходження на шведський престол короля Карла-Густава, в міру того, як відносини гетьмана з Москвою виглядають дедалі більш напруженими, його взаємини з новим шведським королем стають тіснішими й жвавішими. У вересні 1655 р. щойно розпочалася шведсько-польська війна, Б. Хмельницький пропонує Карлу-Густаву союз і допомогу проти Польщі з тим, щоб усі «руські землі» Речі Посполитої були віддані козацькій Україні і щоб король шведський зі своїми військами «за Віслу» не переходив. Через кілька місяців, у листопаді того самого року, побачивши, що в Порті сильно ростуть польські антиукраїнські впливи, гетьман знову через отця Данила представляє амбітному шведському володарю широкий військовий план коаліції Швеції, України, Москви, Англії, Венеції, Австрії та Персії — коаліції, що мала на меті завоювання та ліквідацію Туреччини й увільнення з мусульманської неволі всіх християн, і насамперед греків.

Король шведський, що саме тоді перебував у своїй армії в поході проти Польщі, прийняв гетьманського посла з незвичайною шаною, бучно, за обідом пив за здоров’я Б. Хмельницького, а до шведської Державної ради, де було багато прихильників Польщі, написав, що для нього «сила козацька більше варта від приязні польської». Незабаром, навесні 1656 р,. він вислав в Україну свого посла Грондського, і з того часу дипломатичні зносини між королем та гетьманом набули постійного та регулярного характеру. Україна в політиці шведській займає настільки поважне місце, що в конгресі, який за ініціативи Франції мав відбутися наприкінці 1656 р. з метою помирити Швецію з Польщею, повинні були — на жадання короля Карла-Густава — взяти участь і представники гетьмана Б. Хмельницького.

Єдиною точкою незгоди у шведсько-українських переговорах, що велися протягом 1656 р., була справа «руських земель» Речі Посполитої. До цієї етнічно української, але ще не козацької території, мав претензії король шведський і частково — за його ж намовою — князь семигородський. Але при цьому гетьман цих земель нікому й у жодному разі уступити не хотів. Справа ця поставила під питання, здавалося, зовсім налагоджене укладення шведсько-українського договору в січні 1657 р., коли посли шведські Веллінґ і Тернешельд привезли до Чигирина готовий проект союзу (projectum foederis). Б. Хмельницький, довідавшись, що король шведський забезпечує йому незалежну державу тільки на козацькій території, з послами сам не захотів навіть говорити. Переказавши через генерального писаря Виговського, що він мусить мати «всю Русь, де віра православна грецька була і де мова ще задержалась, тобто по Віслу», — гетьман наказав одночасно повідомити послам, що коні для них в дорогу вже готові...