Про українську «роботу над помилками»

Мабуть, найкраще за всіх першопричину нашої національної трагедії останніх десяти (якщо не більше) століть сформулював Михайло Сергійович Грушевський: «Біда України в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна»... Це біда настільки часто й системно відтворювалася в нашій історії (відтворювалася дуже часто не за формою, форма якраз змінювалась, а за змістом!), що мимоволі згадуєш слова великого мудреця зі Старого Заповіту Екклезіаста: «Є те, про що кажуть: дивись, оце нове! Але воно вже було давно, в часи, дуже далекі від нас...» Оця біда України, як її розумів Грушевський, виявляється мало не такою ж старою, як світ...

Тут варто зробити декілька реплік, що прямо стосуються обговорюваної нами теми, а саме: «абетки» характерних помилок українців у історії. По-перше, блискучу думку Грушевського можна й треба дещо доповнити: «Біда України в тому, що занадто багатьом українцям вона, як виявляється, непотрібна (тобто мова має йти як про відповідальність влади й еліти, так і, не меншою мірою, про відповідальність самого народу, про відповідальність і тих, хто керує, і тих, ким керують!) Друге. Пам’ятаймо, що історія ніколи не повторюється буквально. Здається, взагалі не можна порівнювати віддалені епохи й наш час: зовні, позірно — інші герої, геть інші проблеми, абсолютно різні суспільства. Це все так, але визнаймо правоту слів Екклезіаста...

І по-третє, нарешті. Може скластися враження, що порушена проблема, тобто необхідність здійснити «роботу  над помилками» українців у історії, є мудруванням, абстрактними, суто теоретичними вправами, що не мають реального відношення до практичних потреб життя. Чи це так? Зауважимо лише, що помилки, прорахунки, хиби й манівці при виборі цивілізаційного шляху розвитку нації (а саме такі прорахунки є найстрашнішими — ми ще згадаємо про це) коштують (і коштували!) Україні страшенно дорого — багатьох мільйонів життів. Тому це — не теорія!

Зрозуміла річ, несправедливо й нечесно щодо власного минулого було б заявляти, що, мовляв, українська історія — то безкінечна череда поразок, зрад, помилок, «блукань у темряві» тощо. Ми — велика українська нація, ми впродовж століть, зазнавши немислимих втрат, принісши колосальні жертви задля свободи (ось тільки цю свободу розуміли занадто часто по-різному: ніхто ж свідомо не гинув за ганебну неволю...), не збилися таки з «магістрального шляху» європейської цивілізації (заплативши страшну ціну за це). І безліч разів, від сивої давнини аж дотепер, українців рятував своєрідний «лицарський кодекс», який мав дати, й справді давав, надію всупереч усьому там, де її, здавалося б, вже не могло бути (згадаймо клятву дружинників Святослава Київського своєму князеві, 971 рік: «Де твоя голова, там і наші голови поляжуть, княже!», не забуваймо, як ішли на смерть заради перемоги українські козаки ХVІ — ХVІІІ ст., як віддавали життя герої Холодного Яру, УПА, всі українці — герої Другої світової війни, звитяжці Небесної Сотні та боїв на cході 2014 — 2018 років...). Це — життєдайна традиція: загиблі герої стверджують незнищенність життя. І тому ми маємо повне право вважати, що за останні понад 1000 років повноцінна українська суверенна держава, або ж, щонайменше, її елементи зберігалися завжди. Вражає те, що ми вистояли попри всі поразки.

Але чи означає це, що ці поразки можна не враховувати? Ще Шевченко наполягав, що історію треба вчити ось у який спосіб: «Все читайте, не минайте ані коми, ані тієї титли». Задля того, аби знати «хто ми, яких батьків діти, ким, за що закуті?». І ще, між іншим, радив: «Не дурите дітей ваших, що вони на світі на те тільки, щоб панувать...» Оце все — елементи здорової національної історичної свідомості. Спробуємо, керуючись цими думками Пророка, дуже стисло, «ескізно» окреслити обриси минулих і сучасних помилок, збагнути такі собі «застережні листи з минулого».

• Еліта (владний політичний клас) від часів Київської Русі й аж до сьогодні занадто часто віддавала (і віддає зараз) пріоритет розв’язанню поточних внутрішньо кланових (внутрішньовидових, якщо говорити мовою біології) політичних завдань (виживання, об’єднання у зграї хижаків супроти спільного ворога, як правило, тимчасове, «служіння» хазяїну — ватажку; сучасний «олігархічний консенсус» — це пісня з цієї ж опери, тільки все скидається на реквієм — або владоможцям, або всім нам) перед вирішенням загальнонаціональних, загальноцивілізаційних, навіть геополітичних проблем. Безумовно, були винятки: Володимир Святий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Галицький... Але все ж таки геніальний автор «Слова о полку Ігоревім» цілком справедливо писав, що князі «на себе почали крамолу кувати»; порівняймо Мазепині слова: «Самі себе звоювали», написані через 500 років після «Слова...» —  такий «зв’язок часів»!

В чому ж тут річ? (А ця трагедія, зрозуміло, не закінчилась у добу Мазепи; гіркому висновку гетьмана передували часи Руїни і зловісної Чорної Ради — знову й знову читаємо роман Куліша! А потім були антигетьманські повстання УНР у листопаді 1918 р., знаменита «отаманщина» 1919 — 1920 рр., розбрат між ОУН(м) та ОУН(б) 1941 — 1942 рр., багато подій, що кояться просто зараз, на наших очах...) І тут переходимо до дещо іншої теми.

• «Лакомства нещаснії»! Ось що засліплювало очі й  князям Давньої Русі, й не тільки князям, а й боярам — «олігархам» (важко підібрати інше, вдаліше слово, хоч воно, звісно, є) з їхнього оточення, чиє багатство не поступалося статкам власне князів, і, ніде правди діти, засліплювало очі й «народу», який, приваблений отими «лакомствами», йшов служити владоможцям. Знову ж таки — не вся еліта поводилася так, може, навіть не більшість її — були ж князі Острозькі, їм наслідували десятки інших аристократичних родин. І не вся еліта полонізувалась, як і згодом «помосковилась» (хоча з другою проблемою було складніше, і наслідки були трагічнішими). Але ж факт залишається фактом; і чи не тут криється той «збій у системі», той «розлад національного імунітету», що призводив нас раз по раз до втрати державності?

• «Охлократія» — влада натовпу, отой сумнозвісний клич «грабуй награбоване!». Ця хвороба завдала Україні страшної, незмірної шкоди і, одверто, ще завдасть. Вона прямо пов’язана з незахищеністю інституту чесно набутої власності ще від часів Київської Русі (хоча, нагадаймо, «Руська Правда», де була зроблена вдала спроба цю власність оборонити й регламентувати, з’явилася на 170 — 180 років раніше за незабутню британську «Велику Хартію Вольностей» 1215 р., яка гарантувала право кожного на недоторканність майна й справедливий суд. І все ж у нас земля, гроші, майно занадто часто перебували в руках необмежених законом правителів...). Водночас треба задля справедливості обов’язково додати, що охлократія є зворотнім боком жадібності, сліпоти й захланності «ясновельможних» (самозваних передовсім!) ХІІ—ХХІ століть.

• Неповага до себе (або ж «хвороба малоросійства»). Читаймо Євгена Маланюка! Краще за нього про цю хворобу, гіршу, підкреслював він, від свідомої промосковської орієнтації, бо це — «капітуляція перед боєм», боягузлива, ганебна, ніхто не написав. Зайве, здається, говорити про те, до чого призводить ця хвороба в часи російської агресії проти України.

• Анархізм — інстинктивна недовіра до держави, прагнення відмежуватися від неї, а то й зруйнувати її. Химерним (а по суті, фатальним) чином це поєднується з нібито «одвічним» українським індивідуалізмом: «Моя хата скраю...». Підсумок поєднання оцих двох «інгредієнтів» — отака установка: «Хай вони грабують державу, а я подивлюсь: або вщент цю державу рознесу, або ж піду в свою хату скраю» (теперішній варіант: або залишу Україну). Переконаний, що це — теж дуже небезпечна хвороба; адже тим, хто грабував і  грабує нас, тільки цього й треба...

• Ігнорування давньої істини: в поміч проти собак вовка не клич! Безліч разів наша «еліта» — від козацької старшини, а ще раніше починаючи від оточення князів і аж до значно ближчих до нас прикладів ХХ та ХХІ століть — укладала нерівноправні (м’яко кажучи) союзи зі східними або західними сусідами (Угорщиною, Польщею, Туреччиною, особливо Московією, Німеччиною...), щоб в умовах гострих соціальних «розломів» у державі зберегти владу. І що далі? Яскравий приклад — Московія (царі, від Олексія Михайловича починаючи, дуже майстерно використовували реальні суперечності між  «верхівкою» і «посполитими») виступала в ролі «захисниці» рядових козаків, а реально знищувала  український суверенітет. Ось як мститься історія за взаємну недовіру влади та народу і невміння розраховувати насамперед на свої сили.

• Повільність (запізнення, кволість) у реалізації цивілізаційного вибору (1654 року Москва нам розкачуватися не дала!). Зараз це поєднується з надмірною довірливістю («так хочеться вірити!») до західних партнерів, котрі, ясна річ, керуються власними національними інтересами, як вони їх розуміють (згадаймо курс Антанти щодо України у 1918 — 1923 рр., сьогоднішню Польщу). А нам треба жорстко просувати свої інтереси!

***

То, звісно, лише попередні тези, але, можливо, читачі ними зацікавляться. І насамкінець: вивчати треба не лише помилки, а й перемоги. Тоді картина історії буде повною.