Путін–Трамп – ПостГамбург

Основне завдання Путіна сьогодні — це закрити главу у відносинах зі США і Заходом, суть якої полягає в ізоляції Росії. Москва прагне повернутися до «Концерту» основних гравців. За будь-яку ціну — за рахунок шантажу, компромісів та спокушання західних еліт, яке так їй вдавалося у минулому. Але тут важливим є одне: повернутися, не втрачаючи обличчя і за змоги змусивши Америку врахувати її пакет вимог. Вміст пакету давно не таємниця: визнання «інтересів» Росії у пострадянському просторі і її права на інтерпретацію основних принципів міжнародних відносин.

У Гамбурзі Путін здобув принаймні тактичну перемогу, ставши учасником західної тусовки, до того ж тусовки Верхньої Ліги. Йдеться про міні-саміт із Трампом і сніданок у форматі «Трійки» з Меркель і Макроном. Але якщо йдеться про сутнісне наповнення його гамбурзького вояжу, воно ледь помітне. Щоправда, не применшуватимемо домовленості з Трампом про формат перемир’я на південному заході Сирії. Проте пригадаємо долю всіх попередніх перемир’їв у Сирії, зокрема й того, яке лобіював Керрі 2016 року, — всі вони закінчилися провалом. Зокрема, й тому, що Росія не могла контролювати дії своїх союзників — Ассада й Ірану.

Але, незважаючи на міні-результати, Кремль вирішив удати, що «Гамбург» був успіхом і проривом. І кількадень такою була кремлівська риторика. Поки Трамп не підклав свиню, написавши у своєму улюбленому Twitter, що він, можливо, й не піде на створення спільної групи з росіянами щодо засудження кіберзагроз. Саме ця домовленість викликала особливий шквал вогню у Вашингтоні. Кремль знав, звичайно, що Трампові не можна довіряти. І що він може пуститися в будь-якому напрямі. Але так поховати домовленості, навіть не витримавши паузи, було як плювок в обличчя. Але і це Кремль сприйняв цілком стоїчно і з очевидною байдужістю. Проте з’явилася серйозніша проблема — адміністрація Трампа схвалила новий пакет санкцій, який вже проголосований Сенатом США і надійшов для схвалення до Палати представників. У разі його ухвалення виникає загроза здійснення двох «газових проектів Кремля — Південного і Північного потоків». Ось це справді серйозно. Це удар, як то кажуть, під дих «Газпромові», а отже, й Кремлю.

Новий пакет санкцій змінив ситуацію — Кремль вирішив, що більше не можна вдавати, ніби нічого не відбувається. Як привід для ультиматуму Кремль обрав питання про заарештовані американцями російські дачі. Звичайно, було помилкою з цього робити проблему і перетворювати «дачне питання» на критерії взаємних відносин — віддайте, а то битимемо вікна. Але так вже вийшло. І тепер Кремль висунув цей безглуздий ультиматум: або дачі назад, або вишлемо 30 дипломатів і самі щось заарештуємо. Це все одно, що намагатися загнати Трампа в кут. Якщо такий ультиматум міг змусити відступити Обаму, то у Трампа — інша психологія. Але, повторюю, насправді йдеться про те, аби адміністрація вгамувала Конгрес з його пакетом санкцій.

Сумнівно, що Білий дім прогинатиметься. Хоча очевидно й те, що зараз адміністрація не готова до нової напруженості у відносинах із Москвою. Вашингтонові потрібні домовленості щодо Сирії. На ці домовленості можуть бути нанизані нові операції по Близькому Сходу. Нарешті, що не менш важливо, пішовши на загострення з Москвою, Вашингтон обрубає можливість виходу на новий діалог щодо конфлікту між Росією і Україною. Адже на столі лежать не менш вибухонебезпечні проблеми — північнокорейська криза і Договір щодо ракет середньої і меншої дальності. Що з ними робити?

Тому подивимося, як відбудеться зустріч заступника міністра закордонних справ Росії Сергія Рябкова і першого заступника держсекретаря США Томаса Шеннона у Пітері. Адже обидві сторони хочуть компромісу і одночасно хочуть зберегти обличчя. Але способи збереження обличчя можуть суперечити логіці компромісу!

Війна в Україні ще серйозніше питання. І тут останнім часом сталися певні зрушення. Так, «вісь» Берлін-Париж в особі Меркель і Макрона все ж зрушилася в бік визнання української інтерпретації Мінських угод. Берлін і Париж поки що більше не роблять спроб розділити відповідальність між Москвою і Києвом за кровопролиття. Певною мірою ця еволюція знайшла відображення в нещодавній декларації Парламентської Асамблеї ОБСЄ. Меркель і Макрон сьогодні міркують у дусі цієї декларації.

Ще один момент — призначення Курта Волкера спецпредставником США з «українського питання». Волкер завжди займав однозначно проукраїнську позицію щодо Криму і Донбасу. Правда, поки що не зрозуміло, яка буде загальна лінії Вашингтона з цього питання — таке враження, що її поки що нікому виробляти! І куди ще заверне Трамп, який явно не розуміє, в чому суть проблеми.

Але важливим є те, що Волкер шукатиме для себе активний формат. І тут кілька запитань: як він співпрацюватиме з німецько-французькою «віссю»? У якому напрямі міркуватимуть Меркель і Макрон?

Поки що очевидним є одне: сталася еволюція в підході Німеччини і Франції, але не зрозуміло, якої практичної форми вона набуде.

А якщо йдеться про взаємини Путін–Трамп — це будуть, поза сумнівом, «американські гірки». Але сьогодні зовсім не Путін буде основним провокатором непередбачуваності, яким він бував раніше. Путін вже працює у відомій логіці. Непередбачуваним буде Трамп і його команда. І незрозуміло, як на трампівську непередбачуваність реагуватиме Кремль? Ось накладення цих чинників і буде найнебезпечнішою річчю в цих взаєминах.