Туреччина міняє лідерів

Ця норма спрямована на забезпечення плавного переходу влади за політично незаангажованого правоохоронного відомства та непаралізованого транспортного сполучення країни. За останні тридцять років військові тричі змушували уряди йти у відставку. Керівники майже 700-тисячної армії Туреччини постійно «тримають руку на пульсі» турецької політики. Ані президент, ані прем’єр-міністр, ані парламент у Туреччині не є повноправними господарями ситуації в країні. Іноземні спостерігачі відзначають, що професія політика у Туреччині — така ж, як і решта найманих, але працедавцем тут є верхівка армії. 1996 року під тиском військових без видимого опору подав у відставку уряд лідера Партії вірного шляху Неджмедтіна Ербакана, надто проісламістський на думку військових. На вимогу керівництва армії урядом Їлмаза було проведено освітню реформу, внаслідок якої ліквідовано широку мережу початкових мусульманських шкіл. Авторитет військових настільки незаперечний, що ісламісти навіть не роблять серйозних спроб силою їм протистояти (як вони чинять в Алжирі чи Єгипті).

Світський уряд Туреччини використовує «фундаменталістський козир» на міжнародній арені. Турки погрожують Європейському Союзові, що, в разі, коли він і далі триматиме свої двері зачиненими для Туреччини, їхня країна розпочне дрейф до традиціоналізму й, відповідно, від демократії, хоча б і такої-сякої. Турки нещодавно висловили «повну підтримку» палестинцям у їхній суперечці за Єрусалим, і це незважаючи на інтенсивну співпрацю з Ізраїлем у сфері безпеки. Турецькі товариства допомоги, як щойно повідомило агентство Рейтер, допомагають косовським повстанцям, як допомагали чеченцям під час їхньої війни з Росією.

Армія Туреччини готова використати страховище фундаменталізму для зміцнення позицій країни і режиму на міжнародній арені, проте дуже малоймовірно, що вони дозволять iсламістам здобути вирішальний голос на батьківщині.