МЕНЮ

Володимир ЗАГОРIЙ: «Перед мовою всі рівні!»

Розмовляла Світлана КОРОНЕНКО
16 травня, 2019 - 10:51
Конкурс імені Петра Яцика і політичний контекст

Це вже давно традиційні наші зустрічі з Володимиром ЗАГОРІЄМ. Принагідно уточню: він — доктор фармацевтичних наук, професор, завідувач кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології НМАПО ім. П. Л. Шупика, голова Наглядової ради фармацевтичної фірми «Дарниця», президент Ліги українських меценатів. Жодного разу ми не говорили з ним про фармацевтику і виробничі проблеми підприємства чи про його клопоти та обов’язки в медичній академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика. І на початку кожного мовного конкурсу, і після завершення його йшлося про цей сюжет: як популярний та престижний мовний марафон набуває неабиякої поширеності в Україні й у світовій українській діаспорі. З якими проблемами стикаються його організатори. А також принагідно доводилося пояснювати мотиви створення саме такого конкурсу і пояснювати, чому його з великим зацікавленням сприйняли як у самій Україні, так і в країнах, де проживають українці.

Користуючись нагодою, ще раз поясню, що після того як донька видатного мецената Петра Яцика Надія відмовилася підтримувати улюблене дітище свого батька (конкурс був ідеєю Петра Яцика, і меценат дуже пишався ним) і Фундація Петра Яцика цілковито припинила фінансувати проект, роль головного мецената мовного марафону повністю перейшла до фармацевтичної фірми «Дарниця». Таким чином, ось уже 12 років поспіль це підприємство не відмовляється від такої ролі. Подібний проект — справді дуже затратний. Тут не одні лише адміністративні витрати, а й численні серйозні кошти для виплати премій переможцям та призерам з-поміж школярів, студентів, учнів із закладів профтехоссвіти і представників навчальних закладів Міністерства оборони.

Мені не хотілося повторювати Загорієві уже традиційні запитання (хто, де, скільки...); все це вже докладно висвітлено в соціальних мережах і друкованих ЗМІ. Я вирішила поговорити про цей патріотичний проект в умовах, здається, найменш сприятливих для нього: війна, напружена соціальна атмосфера в суспільстві через президентські перегони, самі президентські вибори, пов’язані з ними психологічні протистояння і розчарування, зрештою, очевидна для всіх криза освітнього процесу в Україні...

— Володимире Антоновичу, упродовж останніх двадцяти років у нас із вами були десятки інтерв’ю. Здається, переговорено про все. Але нині сама по собі виринула тема: Конкурс імені Яцика і політичний контекст, який не може не вплинути на патріотичний мовний марафон.

— Звичайно, такі турбулентні ситуації в суспільстві мають вплив (не скажу, що найкращий) на всі сфери життя. Так, інформаційна війна, якою супроводжувалися президентські перегони, не просто відкидала тему патріотичного мовного турніру далеко за маргінес суспільної уваги. До того ж, коли суспільство буквально потопало в повені бруду, інсинуацій, наклепів і майже нецензурщини, важко пояснювати дітям, що державна мова — це святиня, це мірило громадянської зрілості, це — основа патріотизму. Бо ж, як писав відомий російський класик, «смешались в кучу кони, люди...» І таке тотальне сум’яття, подібно до радіації, поширюється й у шкільні класи. Це перетворюється на існування в токсичному середовищі. Бо ж легко уявити, що вчителі поміж себе, але при дітях промовляють найгірші слова про нелюбих їм кандидатів у президенти, висипають, наче сміття, гори компроматів на них. Без спостережень будь-яких соціологів та психологів скажу вам: це ганебно для нашого суспільства, і немає виправдання нам дорослим за всю цю вакханалію, яка не просто спричиняє суспільну деградацію, розхитує моральні підвалини суспільства, загрожує національній безпеці держави, а й також розтліває юні душі.

Будь-який успіх суспільства — це сума колективних зусиль окремих громадян, помножена на інтелектуальну енергію еліти й патріотизм і соціальну солідарність населення. А для того щоб цього досягти, потрібні сотні таких важливих проектів, як, скажімо, наш конкурс, потрібне все те, що слугує просвітництву суспільства, виховує в ньому патріотичний дух та увиразнює важливі пріоритети. Еліта, а тим паче — саме патріотична, не з’являється на порожньому місці. Її плекають і виховують різними способами. І наш конкурс, на моє глибоке переконання, — не єдиний, а один із багатьох (яких я, на жаль, не бачу)

Так, за 19 років існування Конкурсу імені Петра Яцика нам довелося пройти цілу низку випробувань на міцність. Це і Помаранчева революція, коли перелякане Міносвіти відсувало відкриття чергового конкурсу з остраху, що він може політизуватися, і довідсувало його аж до самого Майдану. І коли наша бригада в Запоріжжі відкривала престижний мовний марафон, то обласний театр, де відбувалося це врочисте дійство, що його проводила виконавча дирекція Ліги українських меценатів, буквально пікетували помаранчевий та біло-голубий Майдани. І всупереч нашим намірам ця подія набула політичного резонансу. Адже якщо конкурс із української мови, то безперечно — за Україну, отже, проти антиукраїнства.

Кілька разів конкурси відбувалися й під час парламентських — чергових і позачергових — виборів. І це також вносило психологічну напруженість і спричиняло всілякі колізії в організаційних моментах конкурсу, але загалом ви маєте рацію: аж такого ступеня турбулентності, як нині, ще не було.

— Знаю, що різні політичні сили вдавалися до спроб використати Конкурс імені Яцика у своїх інтересах.

— Так, ми постійно відбивалися від кількох політичних партій, які нав’язували нам свої премії (щоб це звучало так: «Премією партії такої-то нагороджується»), але ми категорично стояли і стоїмо на своєму: наш конкурс, як і освіта загалом, позапартійний і деполітизований. Партійні інтереси та політичні пристрасті не маютьі переступати шкільний поріг. Якось навіть довелося попросити зі сцени функціонерів однієї з партій, які вийшли на неї, щоб від імені цієї партії обдарувати конкурсантів збіркою творів Івана Франка, яку ця партія видала.

— Але ж часто в театрі при закриттях чи відкриттях конкурсів ми бачимо на сцені відомих політиків...

— Мені ніхто не заперечить у тому, що кожен громадянин України згідно з її Конституцією має однакові права на все, що є Україною. А отже, й на мову. Перед нею всі рівні, і вона — спільна власність всього українського народу. І якщо політики Х чи Y хочуть взяти участь у нашому дійстві саме як громадяни, без партійної риторики і без будь-якої політичної демагогії, то, будь ласка, виходьте на сцену, скажіть якісь розумні речі дітям, вручіть їм від себе якісь цінні подарунки. Не скупіться, встановіть свої грошові премії для цих золотих дітей. Це буде вашою патріотичною інвестицією в майбутнє України. От чому у нас бувають під час закриття конкурсу в столичному театрі ім. І. Франка й такі сюжети, коли на сцену один за одним піднімаються представники різних — подеколи різко антагоністичних — політичних сил. Нехай державна мова сприяє якщо не їхньому примиренню між собою, то бодай національному компромісу. Це також дуже важливо в нашому розбурханому політичному морі.

— Часто можна почути скептичну думку про те, що цей конкурс в умовах гуманітарної катастрофи в Україні, небажання влади сповідувати національні пріоритети — все одно, що поливання піску в Сахарі...

— Скептикам найлегше. Вони нічого не роблять, ні за що не відповідають і ні в що не вірять. Але ж ми навіщось прийшли у цей світ, народилися в цій країні... Тут могили наших рідних, і тут нам жити. І жити, бажано, по-людськи. Так, як, скажімо, в Німеччині, Франції, Італії чи Польщі. І ми повинні все робити для того, щоб не бути ганьбою перед усім світом. Будь-який успіх суспільства — це сума колективних зусиль окремих громадян, помножена на інтелектуальну енергію еліти й патріотизм і соціальну солідарність населення. А для того щоб цього досягти, потрібні сотні таких важливих проектів, як, скажімо, наш конкурс, потрібне все те, що слугує просвітництву суспільства, виховує в ньому патріотичний дух та увиразнює важливі пріоритети. Еліта, а тим паче — саме патріотична, не з’являється на порожньому місці. Її плекають і виховують різними способами. І наш конкурс, на моє глибоке переконання, — не єдиний, а один із багатьох (яких я, на жаль, не бачу).

Я свято переконаний: будь-яку справу з розряду таких, як, наприклад, національне піднесення, економічний прорив чи революція, починають, а подеколи й взагалі звершують лише кілька тисяч пасіонаріїв, котрі стають ідейним ядром, тією силою, за якою з ентузіазмом, повіривши в них, ідуть сотні тисяч, а то й мільйони. Але такі пасіонарії також не беруться нізвідки. Для появи їх патріотичне виховання теж, безперечно, має виняткове значення.

— Тривалий час я була прес-секретарем Ліги українських меценатів, а отже, й літописцем конкурсу. Добре пам’ятаю, як його зустріли без особливого ентузіазму навіть ті, хто позиціонував себе як свідомих і патріотично налаштованих громадян. А про українофобів (їх було і є чимало), то вже й казати нічого. Організаторам патріотичного мовного марафону випало опинитися між двох вогнів. Нині ж нападки з обох боків, здається, стишилися. Чим ви це пояснюєте?

— Знаю, що не всім це сподобається, але скажу відверто: наш патріотизм, на жаль, часто має анархічний характер. Багатьом видається важливим лише те, що сам він особисто робить, а все решта, на його думку, — дрібне й неістотне. А тут ми, нікого не запитавши, виступили з таким амбітним і широкомасштабним проектом. До того ж, у ньому закладаються чималі гроші. Одних роздратувало, що меценати ці гроші дали не на їхні проекти і щось роблять без їхньої участі й поради. А в нас так багато є таких, хто прийде до вас, коли ви при ділі, стане над головою і повчає: «Це так не робиться!» Замість того, щоб практично показати, як і що робиться, беруть на себе роль архірозумних резонерів та навчителів. І коли ти не зважаєш на їхні повчання, то сприймають це як особисту образу. А ще ж деякі патріотичні організації, які хіба що стрясають повітря патріотичними закликами, а практично нічого не роблять, і їхній коефіцієнт корисної дії майже дорівнює нулю, побачили в нашому проекті небезпеку для себе: це ж набагато помітнішим стане те, що вони лише імітують діяльність, а насправді тої діяльності нема. Патріотичне середовище — також конкурентне середовище. У ньому теж стикаються амбіції, часто люди міряються патріотизмом — у кого він більший. Це вже сьогодні, коли наш конкурс, наче караван через пустелю, йде і йде вперед і коли він здобув таке визнання та престижність, дещо вщухли пристрасті довкола нього і з цього середовища не чути тих численних претензій та докорів, які лунали на початку.

А щодо антиукраїнських елементів та їхнього ставлення до мовного марафону, то тут і пояснювати нічого. Вони багато б дали, аби цей проект провалився. Бо він їм — як кістка в горлі. Вони шкодили й далі шкодять нашій справі, вдаючись до наклепів та інсинуацій, але добру репутацію конкурсу цим не похитнути.

— Пам’ятаю, скільки ажіотажу було довкола розміру грошових премій та коректності їх розподілу. Здається, якісь ображені батьки навіть писали скарги і президентові, і міністрові освіти.

— Було й таке. Чиновники із тодішнього інституту інноваційних технологій і змісту освіти чомусь передбачили два русла проходження конкурсу. Перше — для українських шкіл, а друге — для шкіл з недержавними мовами навчання. Абсолютний абсурд! Уявімо собі, що подібний захід відбувається у США. І там окремо тестуються на знання англійської навчальні заклади з англійською мовою викладання й окремо — з іншими. Скажімо, з іспанською, німецькою, польською та ін. Так-от, представникам з недержавними мовами навчання вимоги, природно, значно нижчі, але сума грошової винагороди така ж сама. Наша виконавча дирекція категорично запротестувала проти цього не найкращого ноу-хау і заявила: перед державною мовою всі рівні, жодного послаблення нікому не буде. Всі мають оцінюватися за однаковими критеріями. Звичайно ж, це не сподобалося деяким чиновникам і тим батькам, чиї діти не могли на рівних конкурувати з учнями українських шкіл. Інцидент було вичерпано.

— Організатори конкурсу залучили собі на допомогу широку громадськість. Чи всі з ваших однодумців та помічників залишилися з вами сьогодні, чи хтось, розчарований або зневірений у можливості поліпшити мовну ситуацію, відійшов?

— Залишилися з нами найнадійніші і найвідданіші національній ідеї. Ті, хто не шукав тут жодної особистої вигоди. Всі вони входять до опікунської та наглядової рад конкурсу. Не перелічуватиму тут цих кілька десятків імен, бо несправедливо було б когось не згадати. А ті, хто сподівався мати від конкурсу якусь вигоду (була й низка таких осіб), відійшли. Одним словом, сталося, як і все буває в житті. Нам принципово важливо — і в цьому я бачу символічне значення, що журі мовного марафону очолює саме директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко. Це знаково й авторитетно. Гриценко формує собі команду, залучаючи туди і викладачів вишів, і вчителів-практиків. І що важливо, щороку кожна область делегує до складу журі свого представника. Зрештою, є багато подробиць проведення конкурсу, я не хочу на всіх них зупинятися — це забрало би забагато часу, кого все те цікавить, відсилаю його на сторінку «Міжнародний конкурс з української мови ім. П. Яцика» у «Фейсбуці». Там вони можуть знайти відповіді на всі свої запитання.

— 19-й ви розпочинали в Сумах. А чи вже відомо, де відбуватиметься 20-й конкурс?

— Плануємо розпочати його в столиці України. Сподіваємося, що столична влада підтримає цю ідею.