Світ у валізі

Проект організований громадською організацією «Інтерньюз-Україна» за підтримки Чорноморського фонду регіонального співробітництва «Німецького фонду Маршалла». Команда поєднала в інсталяції інтерактивні елементи, відеомистецтво та реальні історії, намагаючись зробити зрозумілішим досвід внутрішньо переміщених осіб.

ЗІБРАТИ НАЙЦІННІШЕ

Із 9 по 27 травня інсталяція розміщена в двох імпровізованих кімнатах музейно-виставкового центру «Музей історії міста Києва». Із 4 по 23 червня вона працюватиме у львівському Палаці Потоцьких, а з 11 по 23 липня її прийматиме одеський Impact Hub.

Перший «відсік» нагадує вітальню типової української квартири. Диван, робочий стіл, кілька квіткових вазонів на підлозі. Килим і капці на ньому, прочинена шафа з речами, стінка, по шухлядах і шафках якої, здається, можна розкласти життя кількох поколінь. Головне треба умістити в єдину валізу. Зібратися швидко та безпомилково, маючи список у руках і п’ять хвилин. Час відраховує таймер, встановлений на шафі. Для більшої реалістичності клацання годинника супроводжують звуки вибухів, біганини сходами, стуку в двері. 

Інсталяція може прийняти до трьох людей за раз. Модератор інструктує на вході, а потім уважно спостерігає, як учасники перевертають «макет» квартири догори дриґом у пошуках зазначених на листочках предметів. Про те, що час вичерпано, сповіщає тиша: замовкають і таймер, і бахкання на тлі. Це означає «з речами — на вихід», тобто, перехід до другої зали. Там у окулярах віртуальної реальності учасники побачать різні варіанти розвитку подій для людини, яка спішно покидає дім. 360-градусні відео, зняті компанією New Cave Media, «переносять» людей на блокпости та пункти пропуску, в управління соціального захисту населення та інші добре знайомі вимушеним переселенцям місця. Після перегляду відео учасники разом із модератором аналізують, наскільки вдало укомплектована для нового життя їхня валіза, діляться враженнями та розпитують про те, що зачепило чи було незрозумілим.

Програмний директор «Інтерньюз-Україна» Андрій КУЛАКОВ розповідає, що команда довго думала над форматом, радилася з партнерськими організаціями, які працюють безпосередньо з переселенцями.

«Нині важко просто інформувати, розтлумачувати такі речі. На словах їх складно зрозуміти тим, хто не бачив війни, хто живе в іншому регіоні України затишним мирним життям, — зазначає Андрій Кулаков. — Потрібно викликати емоції, дати відчути хоча б ненадовго, що переживали інші люди в подібних обставинах. Після тривалих обговорень ми обрали валізу, яка символізує фундамент нового життя».

НОВІ СУСІДИ

Це потужний образ, який розуміє кожен, хто стикався з переїздом. Досі свіжа пам’ять про вимушені переселення ХХ століття, зокрема й про депортацію кримських татар, яка відбулася 75 років тому. Тепер їхні нащадки так само переживають репресії та утиски, арешти та зникнення близьких та знайомих, і через це змушені покидати власні домівки.

Програмний директор «Кримського дому» Алім АЛІЄВ замість поняття «переселенці» воліє вживати словосполучення «нові сусіди». «Країну зшивають активні люди з різних її куточків. «Нові сусіди» стають місточками між вільними та окупованими територіями, вони наближають звільнення свого дому, — вважає Алієв. — 2014 року багато хто вважав цих людей інакшими, але в діалозі, спільних проектах, зокрема мистецьких і культурних, побачили, що в переселенців і місцевих є багато спільного».

«Українські громадяни виявилися мудрішими за чиновників і міністрів. Без підтримки та солідарності людей з усієї України не вдалося б пережити те важке літо 2014 року, — переконана Олександра ДВОРЕЦЬКА, виконавча директорка благодійного фонду «Восток-SOS». — Наш фонд був утворений природно. Ми хотіли допомогти тим, хто виїжджає, бо точно знали, з чим вони стикаються. Ми знали, що багато хто з них узяв речі першої необхідності, але точно не взяв постільну білизну, рушники, каструлі. Усього цього в новому житлі могло й не бути. На жаль, минуло уже п’ять років, проблеми стали системними, і такі методи роботи вже не підходять. Але все ж хотілося б, щоб і громадяни, і чиновники зберігали мудрість».

Усе життя в одну маленьку валізу не спакуєш. Окрім документів, чайника та зимової куртки хочеться взяти з собою непрактичні речі, які мають емоційну цінність, є частиною твоєї особистої історії. Книжки, фотоальбоми, іграшки, музичні інструменти... Координаторка гарячої лінії ГО «Донбас-SOS» Віолета АРТЕМЧУК розповідає, що за кілька років роботи траплялися дуже несподівані запитання про вивезення речей. Але завжди було зрозуміло, що це надважливо для людини, що очікує на лінії. Наприклад, один чоловік сподівався забрати в нове життя кількадесят коробок із величезною колекцією жуків, яку він збирав усе життя. Але йому довелося поїхати без них. Жінка, яка переїжджала до дітей у іншу область, хотіла вивезти з собою всі запаси консервації, дбайливо приготовлені в останні роки. Це теж не вдалося. Й скільки такої пам’яті залишилося в кожній із покинутих домівок на окупованих територіях...

А скільки ще живе там! Адже, попри переконання чиновників, далеко не усі виїхали звідти. Віолета Артемчук каже, що на гарячу лінію і досі щодня надходить до сотні дзвінків, зокрема з питаннями про організацію переїзду. Але також є люди, які з низки причин вирішили залишитися в своєму домі, попри складну ситуацію.

Саме такою була мама художниці та перформерки Алевтини КАХІДЗЕ. «Я кілька місяців формулювала відповідь на часте питання: «А чого ти не вивезеш свою маму?», — каже вона. — По-перше, вона не меблі, щоб переміщувати її проти волі. Вона казала: я нічого поганого не зробила, чому я маю тікати? По-друге, таке питання перетворює колективну та державну відповідальність на особисту. Тобто, я маю вивезти маму звідти, щоб ви не переймалися, що з нею щось станеться. Як, власне, і сталося — вона померла взимку на контрольно-пропускному пункті. Держава замість розв’язання проблем посилює відчуження та займається структурним насиллям, штовхаючи «пенсійних туристів» на брехню, а потім караючи їх за це».

Молодші переселенці теж стикаються з регулярною ідентифікацією, частими відмовами у виплатах і навіть судовими стягненнями.

УМОВНИЙ УСПІХ

Нагадаємо, в 2017 році було випущено настільну гру «Переселенська блуканина». Вона теж мала б пояснити далеким від проблематики людям, із якими труднощами переселенці стикаються на новому місці. Тоді навколо проекту виникла бурхлива дискусія: внутрішньо переміщені особи гостро зреагували на формулювання ігрових ситуацій та взагалі на сам формат розповіді про них. «День» писав про це в матеріалі «Загубили орієнтири?» (№168 — 169 за 22-23 вересня 2017 року).

Протилежні реакції викликала й ця інсталяція, яка багатьом нагадала модні квест-кімнати. Адже якщо для когось зібрана валіза може стати трофеєм, рівним перемогою над зомбі чи розгадкою коду від сейфа, то інші можуть сприйняти це за насмішку над власним жахливим досвідом. До того ж відтворена ситуація не дуже близька до реальної — часу могло бути дещо більше, орієнтуватися у власній квартирі легше. Та й немало людей, особливо на початку, виїжджали тимчасово.

За кілька днів роботи інтерактивної кімнати в книзі відгуків з’явилися подяки від відвідувачів, у яких не раз фігурувало словосполучення «до сліз». Інсталяцію відвідав навіть міністр соціальної політики Андрій Рева, чиї нещодавні висловлювання щодо ВПО в інтерв’ю BBC — у контексті ситуації з виплатами мешканцям тимчасово окупованих територій — обурили частину суспільства.

Певною мірою організатори досягнуть своєї мети. В когось із людей «квест» викличе сльози, допоможе зрозуміти та проявити співчуття. Безумовно, зовсім не нашкодити не вийде, і це вже видно по реакціях на перші журналістські сюжети про інсталяцію. Але, як і в разі з настільною «переселенською блуканиною», слід пам’ятати: поняття «перемоги» (успішного переселення) в даному разі умовне. За п’ять років так і не знайдено системних рішень із забезпечення житлом і роботою. Переселенці досі потерпають від побутової дискримінації та ситуативного обмеження власних прав (виборчих, наприклад). Є люди, яким не вдається облаштуватися на новому місці, і вони змушені повернутися додому.

Боротьба за рівність та інтеграцію «нових сусідів» у громади по всій Україні продовжується. І саме про її успіхи та труднощі маємо говорити. Варто шукати й надалі та наполегливо впроваджувати конкретні рішення та механізми, які спростять і цю боротьбу, і життя тих, хто залишається заручниками ситуації на окупованих територіях.