Харківський коц — на шляху до регіонального бренду

У Харкові є вулиця Коцарська. Небагато навіть корінних жителів міста знають, чому вона має таку назву. Виявляється, два століття тому тут були розташовані мануфактури, які виготовляли колоритні довговорсові килими з овечої вовни і навіть шовку — коци. Все про це ремесло знає історик, археолог, реставратор, знаний експерт у сфері історичного текстилю Тетяна КРУПА. Уже кілька років вона відроджує і популяризує на Слобожанщині коцарство, проводить майстер-класи, пише про цей вид ткацтва книжку, а нещодавно ще й долучилася до проекту «Ткана Україна». На меті у нього — об’єднати всі регіони завдяки їхнім ткацьким традиціям і популяризувати їх. Створювати панно, яке в результаті має бути смужкою завдовжки орієнтовно 27 метрів, уже почали на Донеччині, у селі Олександро-Калинове Іллінської ОТГ, яке історично входить у межі Слобожанщини. Тамтешні школярі за допомогою Тетяни Крупи зав’язали перші вузлики на коці, який на сьогодні уже готовий на чверть. До його ткання ще мають долучитися харків’яни. Коцарка каже — хоче, щоб це був не лише красивий, а енергетично сильний виріб. Я попросила Тетяну Крупу розповісти, в чому ж, власне, особливості харківського коца, чому це ремесло свого часу втратило актуальність, і які нині шанси має харківський коц як слобожанський туристичний бренд.

ВІД УЗБЕЦЬКОГО ЖУЛЬХІРСА ДО СЛОБОЖАНСЬКОГО КОЦА

Понад 20 років Тетяна крупа займається археологічною реставрацією, пов’язаною з археологічною органікою, з текстилем. Свого часу, працюючи з колегами над книжкою «Свята та побут Слобожанщини», звернула увагу на коц в Історичному музеї ім. М. Сумцова. Їй дозволили його дослідити.

«Технологія виготовлення коца була втрачена десь у 70-х роках ХІХ століття. На початок ХХ століття, коли готувався XII археологічний з’їзд, у Харкові уже не було майстринь-коцарок. 1814 року, як стверджує у своїх працях Микола Сумцов, у Харкові було виготовлено 26 тисяч коців. Ми маємо справу з мануфактурним виробництвом! Не етнографічним, коли ткаля працює вдень, скажімо, в полі, а вечорами тче собі щось. Над створенням коців працювали цілі двори, в одному домі могло бути по кілька верстатів», — розповідає Тетяна Крупа.

Нині в Харківському історичному музеї зберігаються два коци, один із них експонується. Проте, за словами Тетяни Крупи, експонат поданий непрофесійно. Адже це довговорсовий килим, який не стелили на землю через його особливості: виготовляли коц із непряденої вовняної нитки, довжина ворсу становила від 2,5 до 10 сантиметрів. Історик розповідає, що як тільки почала досліджувати коц, перед нею одразу ж почала вимальовуватися «східна картинка». Розставити всі крапки над «і» допомогла доктор мистецтвознавства із Узбекистану — Ельміра Гюль, яка саме попросила Тетяну Крупу написати рецензію до її статті про узбецьке килимарство.

«Все це стало зрозумілим — орнаментика, семантика декору, роль харківського коца у весільній обрядовості, що має сакральне значення. І це ж саме є в азіатському стилі. Я прочитала матеріал Ельміри Гюль і збагнула це все — на мене це справило дуже сильне враження. Замість рецензії я надіслала їй фотографію харківського коца. А у відповідь вона запитала мене: що це за жульхірс, і чому вона його не знає? Я пояснюю, що, мовляв, отакі-то отакі розміри, не зшитий, ворс заввишки 10 сантиметрів. Вона запитує: що це? А я кажу: слобожанське ворсове ткацтво. Іронія — в тому, що фахівці з ним не знайомі», — розповідає Тетяна Крупа.

Через те, що фахівці у післявоєнні роки були не знайомі з традиціями слобожанського ворсового ткацтва, бо воно вже сто років, як не продовжується, українські вироби, можливо, представлені в якихось музеях як узбецькі жульхірси. Тетяна Крупа планує звернутися до закордонних музеїв, щоб віднайти слобожанські коци. Є лише єдина відмінність, яка їм властива і яка допоможе їх упізнати.

«Жульхірси — це етнографічне ткацтво. Вони вузенькі. Щоби отримати широке полотно, їх зшивали. Слобожанський коц — це цільне полотно, яке не зшивали. І хто коли-небудь звертав на це увагу, якщо не знали про наш центр ткацтва? Я хочу звернутися до фахівців із Туреччини, Європи, країн Азії, щоб вони допомогли мені їх знайти. Адже десь і наш коц має «вилізти», я в цьому впевнена. Якщо їх виготовляли по 26 тисяч на рік, то десь же вони таки є», — розповідає Тетяна Крупа. Доповіді про харківський коц вона вже представила на двох міжнародних виставках. На останній, яка кілька місяців тому відбулася в Баку, каже, що киргизька делегація аплодувала їй стоячи. «Бо я пов’язала трактовку орнаментики саме з тюркською традицією. І я пов’язую появу харківського коца з отією дослобожанською спадщиною — з Диким полем. Коли мені кажуть, що Слобожанщина не має історії до ХVII століття, я кажу, що вони її просто не знають», — стверджує історик Тетяна Крупа.

 ЩО ДАЛІ?

У Харкові діє коцарська майстерня, де всі охочі можуть навчитися ткати ці килими. Тетяна Крупа проводить майстер-класи, залучає до відродження цього ремесла громадськість. Зокрема, за її словами, бажання ткати цілими сім’ями, як це було за часів розквіту коцарства, виявили представники ромської громади.

Тетяна Крупа стверджує: від влади на відродження коцарства має всю необхідну підтримку. Сподівається, що настануть часи, коли харківський коц все-таки стане регіональним туристичним брендом. Якщо колись це ремесло занепало внаслідок переорієнтації частини регіону з вівчарства на вирощування цукрових буряків і заміни природних барвників на штучні, які знижували якість вовни, що, відповідно, позначалося й на вигляді виробів, то сьогодні коцарство має шанс відродитися завдяки тим і для тих, хто розуміє цінність рукотворних речей — з особливою енергетикою та символізмом.