Ціна кольорів
Робити крок назад не можна в будь-якому разі, як і залишатись на місці, адже позаду - визначена окупантом прірва
Київ. Ще один, вже сьомий рік столичного життя. День Державного прапора, завтра – День Незалежності. Хтось вітає один одного в соціальних мережах, щоб нагадати про себе, хтось провокує діалог на підвищених тонах «а что нам дала эта незалежность», комусь хочеться провести час подивившись на парад, а хтось просто нарешті дочекався вихідних. Така собі звична святкова програма з державними символами в серпневому сонці, які в своїй кількості комусь навіть приїдаються, стають ритуальним офіціозом. Незлий, але величний Дніпро купає втомлених киян, які нарікають на те як швидко минає літо. Володимир, який своєю тисячолітньою постаттю натякає на те, що він тут не випадковий спостерігач, сховався в тіні дерев правого берега. Чиясь дитина хвастається знімком на телефоні матері: «дивись – прапор вийшов». Мати схвально киває головою не відволікаючись від коктейлю і приймання сонячних ванн. Дійсно, блакить неба і пісок Труханового острова вдало розмальовує фото в ніжні синьо-жовті кольори. Одним словом – благодать.
Глянувши на Поділ, який в перші дні буднів переселенця мене прихистив на вулиці Волоській, я пригадав…
2 вересня 2014-го року. Я їду в типовій маршрутці назавжди полишаючи Луганськ через блокпости сонних і злих «сєпарів» в засаленому камуфляжі та обмотаних «ізолєнтою» рукоятками автоматів. Сонце впевнено розпалюється скинувши з себе прохолоду ранку. Нас періодично виводять з автобусу на станичний пісок (Станиця Луганська вся на піску і в лісі), перевіряючи чоловіків. На моє щастя особливу увагу «бдітєльних» автоматників звернули на себе хлопці з Бангладеш, адже вже з середини літа існували так звані «розстрільні списки», в яких значилось і моє прізвище. Це були троє луганських студентів медичного університету, яких колись було в нашому місті багато, але брудному «сєпару» з винятково російським акцентом зрозуміти це важко. Він не місцевий, а той хто не такий як він за кольором шкіри апріорі підозрілий. «Освободітель» від «бандеровцев» просто не орієнтується в ситуації від чого ще більше злий. Смуглі «гости города» трошки дурнувато посміхаються, наче ніяковіють не усвідомлюючи глибини загрози чим, можливо, і рятують себе. Адже їх підозрюють в тому, що вони троє підходять під «миномётный расчёт». Англійською і поганою російською бангладешці намагаються спокійно пояснити, що вони всього тільки студенти і навряд коли захочуть повертатись в свої гуртожитки знову.
- Поздно учиться начали, студенты, - говорить кілька днів неголений «сєпар» і додає: - Хороший день! Мне за вас звёздочку поцепят.
За нами прилаштувались наступні машини, почалась якась тривожна метушня і вже було не до нашої маршрутки. Всі сіли по місцям і вирушили далі ховаючи в кишені документи. Водій, який на всіх «сєпарських» блокпостах був «своїм» і підкреслено дружнім, явно нервував. Зайвих проблем йому не треба.
Ні, я не був переконаний, що цей крок – полишити Луганськ - дійсно безповоротній. Тоді скоріше було лише відчуття загальної невизначеності з одним спільним знаменником - позаду очевидна діра, а попереду ясна хоч і туманна невідомість. Це як дивитись на безкрайній ранковий кримський степ стоячи спиною до глиняного обриву, який невпинно осипається і ось-ось зірветься в море разом з тобою. Пам’ятаю ту місцевість степного Криму далекого 2002-го року, коли я вперше відвідав півострів, як і слова татарина, який приніс мені проросійську газету говорячи: «куди дивиться українська влада?».
Український прапор в Луганську. Березень 2014 року. Фото: Валентин Торба
Отже робити крок назад не можна в будь-якому разі, як і залишатись на місці. Треба йти вперед не зважаючи ні на що, що може чекати в майбутньому. Позаду - визначена окупантом прірва. Колба ізоляції на тоді вже окупованій території без світла і зв’язку - це лише одна з технічних умов, які скоріше причиняють тимчасові побутові незручності. Коли-небудь обов’язково з’явиться і світло, і проб’ється зв’язок. Варто лише зачекати, потерпіти. Витримка - це вже вагома доля перемоги. Але особливість ізоляції в окупації полягає в тому, що вона поступово формує усвідомлення безвиході. Саме безвихідь з її клаустрофобною складовою та страх реальної небезпеки (не від снаряда, а від пильної уваги «освободітєлєй» і «освєдомльонних» сусідів) змінює свідомість тих хто потрапив до її заплутаного павутиння. Тобі поступово починають стирати пам'ять. Ти маєш забути мову, розмовляти якою небезпечно, маєш позбутись тепер недоречних звичок мирного часу, маєш викреслити свою індивідуальність з базою накопичених переконань залишивши те необхідне, що дозволяє вижити. А вижити там означає спростити своє «Я» до базових рефлексів інстинкту самозбереження. Головне – не висовуватись, не привертати до себе увагу і максимально бути лояльним до ката. Так з народу формується маса, так з суспільства створюється загнаний в кути пастки натовп. Народжені таким чином особистісні пустоти просто заповнюються доволі примітивною, але від того ще дієвішою пропагандою, яка містить стислі пояснення чому в вашій голові стирчіть іржавий цвях навіювань на кшталт «русского мира», «бандеровцев», «бомбят детей Донбасса», «распятых мальчиков в трусиках» і навіть «съеденных снегирей». І ще – чому ви маєте сприймати триколор в трьох варіантах – РФ, «ЛНР» і «ДНР», як прапор, та вірити, що живите в «республіці» з погано розказаного ідіотичного анекдоту, яка (яка дрібниця!) не визнана навіть окупантом. В пролетарських асимільованих містах, де майже століття впроваджувалась потворна та аморфна радянська ідентичність, існує велике тло для подібних експериментів з досліджень межі терпіння і загальної деградації. Тут ваш український прапор з тисячолітнім гербом (факт який так мулить московських пропагандистів) став ознакою загрози. Тільки загрози не від «бандерівців» в телевізорі, а від підвалів та «стуку» сусіда, який давно в своїй вузьколобій голові приміряє мундир «дєда чекіста» і полюбляє чи-то в жарт, чи-то всерйоз повторювати: «кто душой своей не чист, к тем приходит дед чекист». І головне пам’ятати правило – не піддавати сумніву дійсність, не аналізувати, а отже не сумніватись. За вас вже подумали і написали як воно є навіть в листі самого Путіна! Там все розкладено по полицям в чому треба бути переконаним. Адже думати, а тим більше думати інакше, означає бути. А живим душам тут не місце. Тут склеп з людьми, які (як згодом скажуть ті хто вимушено навідувався до нього) не дивляться в очі і постійно підозрюють… самих себе. Виявляється, «покаятельные письма» приречених в 1937-му році, що просякнуті відчуттям провини і страху, то не давно перегорнута сторінка історії, а звичайна людська рабська сутність в умовах закритого простору і заплющених очей.
І ось ти виїжджаєш з цього пекла тупості і злоби, яка бродить в жилах «шарікових» і «швондерів» з автоматами (пам’ятаєте пророче у Булгакова – «у самих револьверы найдутся»), а назустріч між звільненими Щастям і Станицею Луганською їде український танк з прикріпленими номерами «ПТН ПНХ» та нашим прапором. Хлопці в касках на ньому махають руками цивільним і посміхаються. Маршрутка невимушено зривається в радісних криках. Нарешті можна щиро радіти свободі, яка, виявляється, не дарується і не декларується, але яку треба ще й захищати від зомбі в людській подобі. Врятовані випадковістю бангладешці посміхаються до кінця не розуміючі куди вони потрапили і що відбувається. Водій спокійно робить свою роботу. А я пам’яттю вдивляюсь в український прапор, який швидко промайнув перед очима наче в вповільненій зйомці, з майже фізичним відчуттям вгамування спраги в спеку. Здавалося б всього тільки гра органічно поєднаних кольорів, синього і жовтого, за якими ціна такого простого права – жити.
Валентин ТОРБА, «День»
