Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

«Коли змінюється оповідь, змінюється світ»

Підсумки 28 BookForum і участі «Дня» в ньому
20 вересня, 16:09

Кожного року BookForum є, метафорично кажучи, імпульсом до перезавантаження. Адже щоразу, відвідуючи численні події, ми оновлюємо наші відомості з багатьох тем, відповідно до найновіших відкриттів і тенденцій у певній сфері. Цьогорічний книжковий фестиваль не став винятком. Кластери «Війна», «Драма», «Жінка в темі», «Історія», «Медіакластер», «Освіта», «Письменницькі інсайти», «Транслаторіум», «Філософія», кластер фантастики й особлива увага до Станіслава Лема, століття від дня народження якого ми святкували 12 вересня... Це лише кілька з тих багатьох важливих тем, що були порушені на подіях, які подарував нам цьогорічний BookForum. До того ж читачі змогли дізнатися більше про іспаномовну літературу (окремо варто згадати розмову з Сергієм Борщевським «Перекладачі з іспанської мови в Україні. Покоління», яка доступна онлайн і точно варта перегляду) й поговорити про 10 романів, які вплинули на нашу незалежність. І, ясна річ, 28 BookForum запам’ятається багатьом як можливість порефлексувати над темою дорослішання в усіх значеннях цього слова та шанс послухати про досвід не тільки українських письменників і науковців, а й культурних діячів з усього світу. Цього року на фестиваль завітали гості більш ніж з 17 країн світу: від «латиноамериканського Тарантіно», володаря Нагороди за найкращий сценарій на 58-му Каннському кінофестивалі – Ґільєрмо Арр’яга до призерки премії Європейського Союзу Sol Plaatje Сіпоказі Йонас із Південно-Африканської Республіки.

Ясна річ, що в одному матеріалі охопити всю різноманітність подій книжкового фестивалю неможливо. Тож зосередимося на кількох подіях, які не просто надають знання з певної теми, а й пропонують нову перспективу погляду. Оскільки, як зазначає нобелівська лавреатка Ольга Токарчук: «Коли змінюється оповідь, змінюється світ».

«ДІЙСНІСТЬ СКЛАДАЄТЬСЯ З БЕЗКІНЕЧНОЇ КІЛЬКОСТІ ТОЧОК ЗОРУ»

Власне, розмовою з Ольгою Токарчук, яку майстерно спрямовував український поет, перекладач та літературознавець Остап Сливинський, і хотілося б розпочати, адже вона, закономірно, вийшла надзвичайно глибокою і багатоаспектною. З цієї причини найкраще буде не переказувати ключові тези інтерв’ю, а дати слово самій письменниці. Тож наведемо кілька уривків із цієї розмови, що тривала понад годину.

Специфіка Центрально-Східної Європи. «Що нам відомо точно: це не Західна Європа, з її відчуттям реалізму, стабільності, з дуже розвиненим середнім класом, із почуттям певної онтологічної безпеки, з культурою політичних перемовин. Крім плинності кордонів (Зигмунт Бауман, філософ, який вигадав поняття «плинної реальності», не випадково походить із цієї частини Європи; думаю, він дуже добре це розумів), у нас інша література, трохи інша чутливість, у нас своя ідіосинкразія, свої ритуали. Вони інші, і, думаю, вони могли б бути цікаві Західній Європі, якби вона не сприймала нас усіх як таку розмиту землю, трохи позбавлену рис, якусь трохи невизначену. Порівнюючи літератури, бо це по них завжди найкраще видно, думаю, що для мене репрезентативною постаттю є Бруно Шульц... Вважаю, що така перцепція світу й те, як Шульц її передав, переніс у мову, якось метафорично й символічно виражає те щось центральноєвропейське, вічно налаштоване на зміни, підозріливе до реальності.... Впевнена, що в цьому сенсі ця Центральна Європа існує не лише в наших головах».

Чи може література врятувати від маніпулювання історією в політичних цілях? «Думаю, що так. Не знаю, чи це єдина мова, яка дає людям змогу усвідомити, що дійсність складається з безкінечної кількості точок зору. Ми можемо вибрати часом таку точку зору, а часом іншу, і тоді те, що ми бачимо, постане в іншому світлі. Але треба бути свідомим цього. І дійсність надто складна, щоб висловлювати про неї прості судження. Головним завданням літератури є спроба описати цю складність світу...

Мене цей вибух націоналізмів дивує... На наших очах постають ідеології жертовності, кровопролиття... Мене дуже непокоїть, що в цьому колі Центральної Європи є певна вісь, яка кристалізує почуття колективної ідентичності в такий націоналістичний спосіб, а у випадку Польщі — завдяки культивуванню своєї жертви. Мене це непокоїть як колишнього психолога й психотерапевта.

Я себе питаю, чи можна будувати свою ідентичність на тому, що ти жертва? Наскільки це здорова позиція? Чи далеко нас це заведе? Чи створить це здорові стосунки? Мені здається, що в Центральній Європі немає контексту, в якому б це зароджувалося спонтанно, і я вважаю, що це просто маніпуляція політиків, які грають цими одвічними картами, які намагаються нас налаштувати одне проти одного. Я, наприклад, винесла з дому, від мого батька й матері, переконання, що поняття національних відмінностей — трохи фольклористичне. Пам’ятаю, як відстежувала на мапі Польщі, що ще є регіони з різними строями, десь танцюють оберек, а деінде щось інше. Потім у мене це розширилося на всю Європу, люди — різні... Я знала, що ми відрізняємося, але люди значно ближчі одне до одного. Будучи дорослою дівчиною, яка вирушила в подорож на кілька років, я утвердилася в цьому переконанні, що люди в абсолютній, драматичній більшості ближчі й виявляють більше спільного, ніж відмінного...

Образ жертви дуже добре пояснює, чому в нас не вийшло. Це перекладає відповідальність за те, чого ми не зробили, що ми занедбали, чого не догледіли. Це дуже простий механізм, який відпускає нам гріхи, дозволяє не почуватися винними. Або прощає нам гріх власної екзистенційної ліні...».

Чому нині актуалізувалася тема ідентичності. «Клопоти з ідентичністю і видовищність цих дискусій настільки масштабні, що я задумалася, що такого сталося, що ми так зненацька зацікавилися ідентичністю. Думаю, це якийсь пізній етап розвитку індивідуалізму, який чинить тиск на особистість як певну сутність, відокремлену від решти, властиво, самотню. Це було дуже видно в філософіях ХХ ст., які наголошували таке кидання в буття і самотність. І запитання, хто я такий, — це запитання дуже з ХХ ст. Можна було б навіть ризикнути сказати, що невротичне питання. Я в «Бігунах» жартома намагаюся з цим розправитися, коли нараторка прокидається на все нових канапах, у нових готелях, коли вона вже не знає, де вона і якою мовою до неї промовляють вивіски, вона намагається запитати себе, хто вона, але виявляється, що це не те найважливіше запитання. Неважливо, хто я, важливо, що я Є. В цьому новому світі, в якому ми робимо перші кроки, це «є» стає найважливішим, не «ким я є». Є в ставленні до іншого, до природи, культури, всього, що нас оточує... Для мене великим відкриттям багато років тому була ідентичність вертикальна чи багатошарова. Думаю, що це вже ввійшло у вжиток: ми всі бачимо себе як громадян світу, як європейців, як поляків, українців, потім нижньосілезців, наприклад. Тоді з першого погляду видно, в яких різних просторах ми існуємо. І як безглуздо триматися однієї ідентичності. Також те, що 80 років тому за неправильне визначення своєї ідентичності можна було потрапити в газову камеру чи треба було дитиною сидіти десь у ямі під стодолою, повинно нам сьогодні додавати уважності й серйозності».

Про Україну в родині. «Вперше я поїхала в село, де народився й провів перші десять років життя мій батько, коли мала 10 - 11 років, і для мене це була подорож у минуле мого батька. Він був дуже чутливою людиною і часом впадав у сентиментальність. Може, всі люди, які в дитинстві покинули свій омріяний край, були схильні до такої сентиментальності, але коли він говорив про своє село, то я завжди бачила, що він от-от заплаче, що це його страшно зворушує. З останньої поїздки до цього села він привіз собі торбинку землі, яку велів покласти з ним у могилу, і мама зрештою так і зробила. Тоді я зрозуміла, що він із собою взяв у могилу матеріалізований шматочок свого дитинства, якийсь ідилічний, ідеальний момент у місці, центрі всесвіту, де всі живуть у злагоді й щасті. І всі можуть порозумітися, все так гарно: велика вода, корови, яблука. В мене весь час удома говорили про ті яблука, ніби наші яблука були якісь недосконалі...

Словом, у мене вдома батько запровадив такий собі романтичний культ українськості. Хоча в нас не казали «я з України», як і не казали «я з Кресів», а казали «з-за Бугу». Це такий дивний спосіб ідентифікації, який оминав, переступав усі історичні складнощі... Я пам’ятаю, що в мого батька був «Кобзар», який він читав, і я підлітком теж ним дуже зацікавилася. Властиво він почувався поляком, але дуже тісно пов’язаним із місцем народження, як ми би сказали, з «хайматом», може, не стільки з самою Україною. Попри те що кінець його життя в тому селі дуже трагічний, оскільки частину його родини було вбито в етнічних чистках. Власне кажучи, вони мусили тікати, батько дивом вижив. Тому, з одного боку, «Кобзар», трагічна доля українського народу, все на такій високій ноті, а з іншого — цей спогад, про який я дізналася детально лише за кілька років до його смерті, коли батько написав мемуари, і я усвідомила, що ця дитина пережила».

Потреба людей у оповіді. «Це страшенно цікаво, що оповідь — це те, що нас ідентифікує. Мені здається, це енергія, яка вшита в наш розум. Немає культури, немає розвитку, немає нас без оповіді, яка нас творить... Ми потребуємо оповіді... Ці оповіді точно мають змінюватися, бо змінюється середовище, змінюються люди і конфігурації. Багато з тих оповідей, у яких ми застрягли, це недобрі оповіді, насильницькі, які кривдять. Наприклад, оповідь, що треба підкоряти собі землю, чи оповідь, що треба ставитися до тварин як до речей. Чи та оповідь, що жінки вважаються дурнішими, і через це мають менше можливостей, менше свободи в житті. Та оповідь, яка каже, що біла людина більш придатна, щоб правити світом. І так далі. Ці оповіді будуть змінюватися нашими окремими зусиллями. А роль творців цих нових оповідей чи тих, хто докладає до них свої цеглинки, особливо важлива».

Мистецтво як те, що надає сенсу. «Мені здається, що культура загалом — це якийсь різновид напруження уяви. Література нам показує більше, презентує світ досконалий, витворений, сповнений емоцій, героїв, діалогів, думок, інтуїції. І коли поїхати кудись у описані в книжці місцини, властиво, завжди настає шок і розчарування, адже цього всього там немає. Це саме та вищість мистецтва над дійсністю, яка особливо мене захоплює. Суть культури полягає в безперервному напруженні й уявлянні того, що нас оточує. Творенні сенсів, зберіганні цих сенсів. Погляньте на Голлівуд і всі ці голлівудські міфи. Більшість тих, хто поїхав у Лос-Анджелес і їхав тим бульваром Призахідного сонця машиною, повертався розчарованим. Не так усе мало бути. Ми це знаємо зовсім із інших картинок, інших кадрів. Часом мені здається, що фікція, вигаданий образ, щось створене, витворене набагато сильніше, ніж дійсність. Дійсність — це лише манекен, як у Бруно Шульца, сутність ще незавершена. Це мистецтво, література мають її назвати, мають наділити її рисами, щоб це набуло сенсу і почало діяти».

Про ідеї, які надихають нині. «Я спробувала би написати таку книжку, яка б досліджувала мережу, в якій ми всі одне з одним пов’язані, часом ближче, часом далі. Ця ідея мережі останнім часом — це моя ідея фікс. Навіть якщо ти зараз у Львові, а я в селі під Клодзко, то завдяки тому, що ми розмовляємо, це творить якийсь зв’язок, який потім поширюється до інших людей... Мені не вистачить уяви, щоби показати, як сильно ми одне з одним пов’язані, як впливаємо одне на одного, попри те що самі цього не свідомі. Як ми пов’язані й повітрям, яке нас оточує, яке парує десь у Бангладеші і спадає мені на голову як злива. Це показує нову перспективу, яку б я страшенно хотіла фабулярно дослідити й описати якнайбільш драматично, щоб показати поняття, яке я вигадала трохи жартома. Це поняття, яке апелює до такого сприйняття, яке могло б охопити нас усіх і дати нам усвідомити, хоча б частину (бо всі неможливо) зв’язків, які між нами є. Тоді просто зовсім інакше думаєш про світ. І з націоналізмом чи ксенофобією не треба боротися, вони просто розсиплються, як замок з піску».

Закривання кордонів і (не) єдність ЄС. «Думаю, що закриття кордонів — це перехідний етап. Це як людина, яка має справу з незнайомою ситуацією, не знає, як впоратися, відчуває страх, безпорадність, дуже часто захищається регресом до попереднього стану, з перспективи якого світ був безпечний і впорядкований. Я так розумію й повернення до традиціоналізму, консерватизму. Однак регресує ненадовго. Вона знайде силу, побачить, як це безглуздо і, мені здається, повертається з піднятою головою розв’язувати проблему».

«КОЛИ НАШІ ВІДМІННОСТІ НАДАДУТЬ НАМ СНАГИ»

Ще одна довгоочікувана подія, яка пропонує переосмислити власне сприйняття світу — розмова з Едіт Еґер (США) — психотерапевтом, авторкою світового бестселеру «Вибір», яка пережила Голокост у концтаборі Аушвіц. Це, без сумніву, одна з найтепліших подій на Форумі: Едіт Еґер надзвичайно щиро розповідала про різні аспекти свого життя. Зокрема, вона поділилася, що почувалася винною через те, що вижила; як непросто їй було наважитися в зрілому віці захищати докторську дисертацію. Разом з тим вона зізналася, що любить український пісний борщ і запитує в магазині, чи є свіжий, бо консервований їй не смакує. І, звичайно, вона надала читачам і глядачам багато порад.

«Коли я була в Будапешті, то познайомилася з жінкою, яка провела вісім років у в’язниці за комуністичного режиму. І вона сказала мені, що зійшла на гору Еверест у цей час. Вона рахувала кожен крок, який робила по в'язничній камері. Отже, важливо не те, що стається з нами, а як ми це сприймаємо, — розповідає Едіт Еґер. — Я відмовляюся бути жертвою. Я — це не те, що сталося зі мною... Головне — це не дозволяти подіям визначати тебе. Я пережила пекло. Та попри це мені вдалося створити чудову співдружність, чудову родину дівчат-бранок. Ми стали сім’єю в’язнів. Отже, дар можна знайти в будь-яких обставинах. У найгірших обставинах часто в нас розкривається найкраще. І знаю, що коли я поділилася хлібом, який отримала за танець, то дівчата потім врятували моє життя, коли мене вели на розстріл у марші смерті... Завжди потрібно пам'ятати про вибір. Що більше варіантів, то менше почуваєшся жертвою. І навіть коли я була в концтаборі, була виголоднілою, і я підвела очі до неба, до Бога, просячи його про пораду, Бог мені підказав опустити погляд, у мене ж під ногами була трава. Пам’ятаю, як я відбирала травинки та їла їх. Отже, в моєму словнику слова «не можу» немає. Коли я викладаю студентам, то пишу на дошці «не можу», а потім стираю «не». І залишається «можу». Бо я вірю, що я можу. А те, в що ми віримо, те ми і створюємо».

Як зазначила Едіт Еґер: «Я радила б людям бути чесними з собою. Визнати те, що ми люди, які помиляються. Особливо у вересні чудовий час це зробити, адже починається навчальний рік. Треба подумати, що я залишаю позаду і що має прийти на місце цього. Все, чого ми позбуваємося, має бути чимось заміщене новим... Людина може чіплятися за щось і нести в своєму серці ненависть, тоді ми ув’язнюємо себе цими почуттями. Тому треба провести інвентаризацію себе й запитати: за що я чіпляюся. І що я готова відпустити. Отже, вгамуйте емоції, не прагніть усім догоджати, будьте людиною. Бо якщо поглянете на свідоцтво про народження, то там не гарантується, що все буде легко. В житті взагалі нічого не гарантується. Ніякої певності в житті немає. Але завжди є можливості».

А на завершення хотілося б навести такі слова Едіт Еґер: «Я, як і Мартін Лютер Кінг, маю мрію, що одного дня, наші відмінності додадуть нам снаги. Я тішуся своїми предками, бо вони не здавалися».

ЯК КИЇВ КЕРУВАВ СВОЇМИ ПРОВІНЦІЯМИ

Ще однією подією, яка запропонувала новий погляд на нашу історію і нас самих, стала презентація книги «Детокс» газети «День». Як зазначила головна редакторка газети «День» Лариса ІВШИНА: «Ми спробували в цій книзі поставити питання так, як вони ще ніколи не звучали. Чому в нас так багато людей із подвійною лояльністю, які ніби люблять Україну, але водночас не можуть відчепитися від колишньої імперії? Або чому українці, які брали участь у багатьох державотворчих проєктах навколо себе, довгий час не могли створити свій? Або як Київ керував своїми провінціями? Так питання досі ніхто не ставив, адже це нам нав’язували образ провінції... Образ жертви, який нам накидали століттями, дуже багато людей прийняло з готовністю, оскільки жертвою бути хоч і неприємно й непрестижно, але легко. Жертва звільняє сама себе від обов’язку відповідати. Вона вимагає співчуття, вічних преференцій... А це шлях неуспіху». Відповідно, існує потреба в нових потрактуваннях нашої історії, які могли б зробити нашу історію джерелом сили українців.

«Про що йдеться в книзі «Детокс»? Сюжет вражаючий: ми показуємо й доводимо, що українці були тією силою, можливо, основною, без якої не могло бути й мови про створення Російської імперії. Вони не тільки тисячами поклали свої голови на будівництво Петербурга, а й найважливіше те, що вони, на превеликий жаль, поклали життя, щоб дати обґрунтування, дати цю імперську ідею державі Петра І, і навіть ще раніше. Водночас це не все, адже історія пропонує такі сюжети, які навіть Шекспір не спромігся створити. Бо водночас саме українці стали тією силою, яка зруйнувала цю імперію, і в цьому внесок українців неможливо ні з чим порівняти. І саме тому Путін і його оточення зараз буквально божеволіють, не можуть заспокоїтися щодо України, адже чітко розуміють, хто, коли й з яким результатом підірвав цю надімперію», – зазначив ведучий історичних рубрик у «Дні», упорядник книги «Детокс» Ігор СЮНДЮКОВ.

У книзі «Детокс» українці постають активними діячами власної історії, а не пасивними жертвами обставин. І такий погляд на нашу історію зацікавив багатьох читачів.

КОМЕНТАРІ

«УКРАЇНЦІ КРИТИЧНО ПОТРЕБУЮТЬ ДЕТОКСУ»

Андрій ЯЦІВ, заступник директора Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою НУ «Львівська політехніка»:

– Книга «Детокс» з Бібліотеки газети «День» — це потужна відповідь теоретикам Кремля на чолі з президентом РФ, який нещодавно опублікував псевдоісторичну статтю, де вкотре претендує на загарбання української історії та ідентичності. Але це видання насамперед — для нас, адже саме ми, українці, зараз критично потребуємо детоксу, звільнення від нав’язаних нам ідентичностей, потребуємо розуміння на національному рівні своєї суб’єктності в історичному процесі, потребуємо осмислення, хто ми і куди прямуємо, порозуміння самих із собою. Збірка «Детокс» — непроста, потребує вдумливого читання, адже оголює складні питання нашої історії. Водночас дає чіткі орієнтири і формує проєкцію на майбутнє. Спасибі «Дню».

«НЕ ОЧІКУВАЛА ТЕМУ КНИЖКИ»

пані Наталя, проджект-менеджер:

— Я вперше почула про газету «День». Просто проходила поряд і побачила дуже інтригуючу назву — «Детокс», і мені дуже сподобалася обкладинка. Чесно кажучи, я не очікувала теми книжки. Коли я прочитала про що сама книга, то це, як на мене, дуже цікаво, бо я погоджуюся, що українців часто вчать, що ми такі бідні й нещасні, всі нас гноблять... Як на мене, про це потрібно забувати й просто кожного дня працювати на щось краще. І я дуже в це вірю.

«РУХ УПЕРЕД»

священник Володимир ГЕНСЬОР, викладач Львівської духовної семінарії Православної церкви України:

— Я дуже добре знаю газету «День», у мене є всі ваші книжки. Багато матеріалів із ваших книг я використовую для лекцій студентам, хоч і викладаю в церковному закладі. Скажімо, «Повернення в Царгород» була дуже помічною книгою, я взяв з неї багато історичних даних. І «Апокрифи Клари Гудзик» — книга, що вища від усіх похвал; з неї я надав студентам, наприклад, інформацію про міжконфесійні аспекти. В новій книзі «Детокс» є дуже цікаві й свіжі думки. Я щоразу приїжджаю на Форум, і з того всього що є, часом деякі речі вже настільки заяложені, що просто ніяк, а завдяки «Дню» можна дихнути свіжого повітря. Тут є щось нове, відчутний рух уперед, за це особлива подяка Ларисі Івшиній Упевнений, що вона є генератором, який сприяє поступу.

Я також маю давню ідею, яка виникла коли я побачив диски, подаровані Кларою Ґудзик Папі Римському. Тоді щойно я дочекався Форуму у Львові, то одразу прийшов до стенду й скупив їх. Це добре, зокрема тому, що можна з площини років побачити, як «День» росте. Мегапотужні видавництва позакривалися. А «День» тримається на плаву. Значить, ви маєте свою авдиторію. Чому саме електронний архів? Тому що коли підшивки тримати вдома, то уявіть собі, скільки це займе місця. Електронний варіант — зовсім інше, я знаю, що коли мені щось потрібно, наприклад, для лекцій, то я візьму з певного номера. Пишучи статтю чи будь-що, я маю конкретне посилання: такий-то номер, такі ось сторінки. Це було б дуже зручно.

«НАЙПАТРІОТИЧНІШЕ ВИДАННЯ УКРАЇНИ»

Лариса і Тарас, Рівне, спеціально приїхали на BookForum, щоби придбати нову книжку «Дня»:

– Маємо всі книжки з Бібліотеки «Дня». Газету «День» читаємо давно. Це – найпатріотичніше видання України. І дуже інтелектуальне. Завжди подаєте дуже багато цікавої і корисної інформації – це справжня пожива для розуму. Вітаємо вас із 25-літтям. Бажаємо успіхів ще принаймні на 25 років. Ми вас любимо!

 

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати