Є 100 тисяч гривень для ЗСУ. І ще будуть!

У Львові триває виставка «Дарую Україні!» з творів Марії Примаченко

«День» уже розповідав про те, що 27 липня у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (головний корпус – проспект Свободи, 20) відкрили виставку яскравої представниці «наївного» мистецтва Марії Примаченко (1909 – 1997) з колекції київського мистецтвознавця академіка Едуарда Димшица.

Ім’я Марії Примаченко увійшло до всіх українських енциклопедій. За мистецтвознавчими джерелами, спадок художниці – це близько 800 творів. Усі – дуже позитивні, написані з любов’ю художниці до рідного краю, безпосередністю, невимушеністю, закоханістю у природу.

Найбільше робіт художниці представлено у київському Музеї українського народного декоративного мистецтва і в запорізькому Художньому музеї. Є п’ять творів Марії Оксентіївни і в НМЛ.

Мистецтвознавці зазначають, що цінність творчості Марії Примаченко у тому, що вона  виробила унікальний стиль, створивши цілий всесвіт чудернацьких істот, звірів та птахів, а ще – чудові квіткові композиції.

Принагідно: це вже не перший показ Примаченко у Львові. У попередні роки  творчість цієї самобутньої художниці, котра, завдяки своєму таланту й копіткій щоденній праці, досягла світового визнання і посіла одне з найпочесніших місць серед визначних майстрів «примітивного» малярства поряд з Анрі Руссо, Ніко Піросмані, Іваном Генераличем та Никифором Дровняком, у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького показували тричі.

Стосовно чинної до 30 жовтня експозиції «Дарую Україні!», що її розгорнуто у п’ятьох залах Національного музею, то в ній 89 робіт Марії Оксентіївни пізнього періоду творчості (з кінця 1980-х років).

«Збираю твори Марії Примаченко 30 років, – розповідав на презентації виставки колекціонер Едуард Димшиц. – Побачити наживо ці роботи я зміг, коли приїхав у Болотню (село у Вишгородському районі на Київщині, де жила народна художниця. – Т К.)».

Тоді ж, 27 липня, на відкритті виставки «Дарую Україні!», ішлося і про збір коштів для Збройних Сил України.

Як розповів «Дню» один із втілювачів проєкту художник/дизайнер НМЛ Орест Зьомко, упродовж місяця в межах виставки вдалося зібрати 100 тисяч гривень. «Ця сума – суто з продажу сувенірної продукції: горняток, наклейок, листівок, постерів, магнітиків і футболок, – говорить  Орест Зьомко. – На початку жовтня передбачається ще одна передача коштів для ЗСУ».

Зібрані для армії кошти перерахували волонтерській ініціативі «Львівський лицар», створеної вісім років тому – 2014-го. Спеціально для передачі грошей  до Львова приїхала  правнучка Марії Примаченко, голова родинного фонду Примаченків – Анастасія.

На скликаній із приводу переказу «Львівському лицарю» 100 тисяч гривень на потреби армії пресконференції було зазначено, що за ці кошти придбають безпілотник, а перед тим, як передати у ЗСУ, його розмалюють за мотивами творів Примаченко.

І на цьому можна би було поставити крапку. Принаймні до жовтня – до наступної передачі з виставки Марії Оксентіївни у Нацмузеї у Львові коштів для ЗСУ.

Але!

Тут є ще один цікавий момент – попри те, що виставку, як уже було зазначено, відкрили 27 липня (!), охочих відвідати її не меншає. І йдеться не лише про вихідні – про будні теж! В залах досі людно. Перевірено на собі!

Й абсолютно влучили в яблучко втілювачі проєкту, що вивели «на поверхню» розгорнуті коментарі авторки до робіт, а не пішли звиклим шляхом, коли показується тільки назва картини. Знову ж таки, з власного досвіду: бачила, як відвідувачі вчитуються в ті, на перший погляд, простенькі рядки і як на них реагують. От чесно: тільки заради цього варто прийти ще раз на виставку – точно отримаєте задоволення від споглядання! 

За словами Ореста Зьомка, за місяць на виставку Марії Примаченко продано 18 тисяч квитків. «І це без урахування внутрішньо переміщених осіб, котрі відвідують експозицію безкоштовно. Також до нас приходить дуже багато військовослужбовців, яких приймаємо безкоштовно – вважаємо це за честь. Безкоштовно приходять до нас й студенти та учні мистецьких закладів освіти. Тому точно навіть і не скажу, скільки відвідувачів за перший місяць експонування виставки «Дарую Україні!» до нас прийшло», – уточнює Орест Зьомко. І додає, що за останні п’ять років точно не було такого ажіотажу щодо жодної виставки!

Чому так, з'ясуємо у співкуратора виставки – керівника відділу народного мистецтва НМЛ Любави Богуцької, яка кілька разів на тиждень проводить кураторські екскурсії для відвідувачів. А найперше моє запитання: «Можливо, це війна так вплинула людей, які зараз найбільше хочуть спокою й отакої, простої, «наївної», краси?».

– Про Марію є що розповідати – й учням, і студентам… А загалом до нас приходять різні відвідувачі – і з маленькими дітками, і старші, і середнього  віку, і молоді – від двадцяти до тридцяти років, – говорить Любава СОБУЦЬКА. – Люди, зазвичай, фотографуються на тлі робіт, тим самим популяризують виставку, показуючи фото знайомим. Відповідно, що більше людей відвідали виставку, то більше людей про неї дізнаються. Це також впливає на відвідуваність.

Напевно, маєте, рацію, й коли говорите про війну і бажання спокою і радості…

Також, поза сумнівом, розголосу виставці дало те, що згорів на початку війни Музей Примаченко в Іванкові. Думаю, що люди, які ніколи не цікавилися творчістю Марії Примаченко або навіть і не знали, хто це, дізналися про неї тоді із засобів масової інформації, і це також сприяє відвідуваності.

Та й теми, що їх піднімає у своїх роботах Примаченко, також приваблюють, бо є актуальними. Наприклад, чорнобильська трагедія, війна, присвята воїнам, присвята прикордонникам, стосунки між людьми – коли дівчина чи мати проводжає солдата в армію чи зустрічає… Ці всі теми є для нас дуже актуальними.

Крім того, всі роботи Марії Примаченко – дуже яскраві. Як сонечко. Навіть якщо піднімається у них найтрагічніша тема, вони не виглядають трагічними…

– Це правда. . . Навіть найскладніші теми вона передавала через зображення природи, через образи квітів, образи звірів, видуманих, фантастичних тварин… Тобто саме так намагалася нам ці складні теми подати. Відчувається, що добро перемагає зло в її творчості.

Під час кураторських екскурсій які найчастіше ставлять вам, пані Любаво, питання?

– Всі дуже цікавляться, яка доля робіт в Іванкові? Тобто, повторюся, люди знають, що музей згорів. Також запитують про загальну кількість робіт художниці. А ще запитують про сина і про те, чи є ще є родині Примаченко художники? В основному, такі питання.

– Знаю, що й Національний музей у Львові має в колекції роботи Примаченко, Я бачила їх у попередніх експозиціях. Чи виставлені вони цього разу?

– Ні. Ми справді маємо у збірці п’ять робіт. Показували їх, зокрема, у корпусі на вул. Драгоманова  2019 року. Ці твори – досить відомі, і ми цього разу вирішили їх не виставляти – зосередитися тільки на колекції Едуарда Димшица.

Принагідно запитаю, чи тут зараз представлена вся колекція Примаченко у Димшица?

– Ні. Ми добирали до виставки найкращі. Скажу так: є в колекції пана Едуарда й інші достойні роботи Примаченко, але ми їх не брали – через те, що просто не помістилися б в експозиційних залах.

– У вас виставка триватиме до 30 жовтня? Що потім?

– Знаю, що йдуть перемовини про європейський тур, і це було б дуже добре, бо сприяло б популяризації Марії Примаченко у світі, бо вона насправді на це заслуговує.

– Наскільки мені відомо, ранні роботи її виставлялися за кордоном…

– Так, ще в радянський час. І зараз це потрібно – щоби про Україну знали у світі, а тим більше – за допомогою такого, доступного мистецтва.

Говорять про Марію Примаченко як про представницю «наївного», «примітивного» мистецтва. Як на пересічного відвідувача виставки, то, здається мені, ця термінологія все ж ріже вухо. Скажіть, будь ласка, наскільки цей напрям малярства популярний у світі?

– Це мистецтво – актуальне і популярне у світі.

Щодо Примаченко… Готуючись до виставки, я читала багато матеріалів про неї. І аж ніяк не всі мистецтвознавці, до речі, вважають Марію Примаченко представницею «наївного» мистецтва і «примітиву». Тому що про «наївного» художника можна говорити тоді, коли він не вчився, не має освіти, не вміє, але хоче малювати – тут і зараз.

Мистецтво Марії Примаченко – глибоке. Вона – народна художниця. В неї багато чого взято з народного мистецтва, про яке ми не завжди можемо сказати як про «примітивне», «наївне». Наприклад, її квіткові композиції, її  букети – це лінія, яка продовжує розписи, яка продовжує народну вишивку, розписи української хати, української печі… Тобто це є глибокий пласт, на якому вона виховувалася, з якого виросла.

Щодо її сюжетних композицій, то вона багато чого взяла з народних картин. Була народна картина, коли малювали на склі, малювали на дереві, на дошці, розписували скрині – малювали сюжетні композиції.

Основа робіт Марії Примаченко закладена з народного мистецтва. А її особисте досягнення, те, чого не робили майстри народного мистецтва – це її звірі, образи тварин, фантастичних чудовиськ… В цих образах вона зображала, імовірно, людей, але переносила це все на образи тварин.
Та і її теми особисті – приміром, як ті ведмедики-інваліди, екологічні проблеми. Зараз ми про це говоримо: «Екологічні катастрофи, Чорнобиль», а вона переживала це на рівні з природою поліською…

Тобто це її громадянська позиція?

– Виглядає, що так. І тому її мистецтво є набагато глибшим, ніж «наївне».

Мені траплялися дослідження, де ішлося про те, що вона була знайома з лубочними картинками – це були і дереворити, і картинки з підписами.
Але звірі – це вже її фантазії. Вона розвинула цей напрям.

І в той момент, коли вона вчилася в Києві, її правильно скерували,  дали можливість для розвитку. Взяли роботи на виставку. І вона тоді зрозуміла, що можна в такому русі працювати, в такому дусі малювати.

Чим керувалися, коли винесли поокремо дописи-коментарі до картин Примаченко? Я бачила, що це спрацьовує. Чи ви це зауважували?

– Так! Я відслідковую, зокрема, у соціальних мережах, що подають (на фото) не тільки саме зображення картин Примаченко, а й дописи до них. Та й бачу це у залах. І ці дописи насправді дуже доповнюють картини.

Колись у нас було прийнято давати збоку просто назву картини. Але у випадку Примаченко ця назва (чи перший рядочок з допису до картини) не розкриває всього, що хотіла сказати художниця.

Наприклад, «Баран круторогий». Це з нашої збірки. А насправді Примаченко написала так: «Баран круторогий збився з дороги, а коники його ведуть у щасливу мирну путь». Взяли два коники того баранчика попід ручки (а той персонаж якийсь невпевнений, потребує допомоги чи настанови), і вони його провадять. А просто  «Баран круторогий»… Ну і що?

Я думаю, що вона ті тексти-доповнення теж бачила на лубочних картинках і зрозуміла, що вони підсилюють, розкривають зміст зображення.

– Що для вас особисто, пані Любаво, означає ця виставка?

– Мені творчість Марії Примаченко дуже подобається, імпонує. Мене дуже тішить, що зображення і тексти Марії Примаченко подані у комплексі. Бо картини зовсім інакше розкриваються.

Попередня виставка Примаченко, 2019 року, у нашому музеї була для мене інакша.

А тепер я звертаю увагу на теми, котрі зараз для людей є актуальними. Розповідаю про якісь особисті трагедії, котрі пережила Марія Примаченко, про її біографію, про неї, як про людину.

Не можна мистецтва відділяти від життя людини – це тісно пов’язано. І кожна деталь, яка була в її історії, в її біографії, вплинула значно на те, що вона малювала і як вона це малювала.

І те, що вона захворіла, і те, що вона мала травмовану ногу, і те, що вона пересувалася на милицях… Це так само мало вплив на її мистецтво.
Їй треба було бути сміливою, щоби подолати свої особисті комплекси. І мати силу і відвагу малювати такі роботи.

Марія Примаченко ніколи не була офіційно одружена. Сама виховувала сина. Ви ж розумієте, як це тоді сприймалося у суспільстві, а тим більше – в селі.

Складно.

Треба було мати відвагу малювати такі картини, живучи серед людей, які цього не розуміли, сприймали її як задавачку.

Марія Примаченко була дуже красивою і розумною. І ця виставка – її велика перемога.

Ну і наша, напевно, перемога. Теж.

P.S.

Зі слів втілювачів проєкту , після експонування робіт Марії Примаченко у Львові, виставка, ймовірно, поїде до музею «Прадо» (Іспанія). Зараз на стадії обговорення деталі поїздки, зокрема – час виставки.

Фото автора і Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові