Рукотворні мрії

У Київському театрі юного глядача Ахтем Сеітаблаєв поставив «Легенди Бахчисарая»

Перший показ казки-феєрії, що відбувся у Великому залі київського ТЮГу в присутності численної кримськотатарської громади, став не так повчальною розвагою для дітей (а ця вистава розрахована на глядачів від шести років), як повномасштабною політичною акцією – із виступами на початку і в кінці вистави, а також великою прес-конференцією, що також відбувалася у Великому залі театру буквально перед початком вистави. Під час своїх виступів кримськотатарські митці і політики говорили про те, наскільки важливо «проговорювати», озвучувати самих себе і свої мрії. Як важливо пам‘ятати про тих, кого в Криму про зараз ув‘язнюють і катують. Пам‘ятати і про те, що колись виставу «Легенди Бахчисарая» буде зіграно у Криму, бо так мусить бути!

У теперішній час, коли ми більшість інформації дістаємо з Інтернету, паперові програмки – це рідкість і розкіш. Проте саме з цього невеличкого «папірця» для багатьох глядачів починається вистава. В «Легендах Бахчисарая» вона особлива: прикрашена традиційним кольоровим орнаментом, який ніби зійшов з тарілей Рустема Скібіна, оснащена невеличким словничком, з якого дізнаємося, як сказати кримськотатарською найважливіші слова: привіт, дякую, мама, тато, я тебе люблю. Звідти ж дізнаємося, що це найперша вистава в історії України за кримськотатарськими казками («Подорожні», «Ложка солі», «Місто сімдесяти ремесел» та «Заповіт гончара»). Після такого анонсу чекаєш національної екзотики, а насправді бачиш вдягнену у східний одяг універсальну історію про життя, у якому триває безкінечне змагання Дня і Ночі (ці ролі виконували Поліна Нестерова та Олександра Гончаренко). Натомість центральна історія пов’язана з чудесним квартетом ремісників, володарів найтрадиційніших із всіх можливих професій (Знахар – Ігор Іванов; Чоботяр – Сергій Кучера; Кравець – Павло Ігнатюк;  Тесля –Кирило Сірченко), які разом, просто за одну ніч творять диво – почергово виточують з поліна, вдягають, взувають і оживляють чудесну Ляльку (Катерина Артіменьєва), їхню спільну доньку. А та згодом стає не ким іншим, як набутою донькою Хана (Олесь Павлютін) та його красуні-дружини (Діна Куца). Лялька збирає в собі найкраще від чотирьох справжніх доньок ремісників, образи яких глядач бачить немов в тумані, за напівпрозорим задником сцени (ці ролі виконують Діана Небось, Анастасія Малахова, Влада Прудник, Дар’я Завгородня). Всю довгу ніч, доки триває процес «творіння», на авансцені горить штучне вогнище, яке зігріває завзятих ремісників. Для глядача ж це вогнище не гасне протягом всієї вистави і мимоволі нагадує меморіальний «вічний вогонь». Тут – у пам’ять про загарбаний Крим і всіх тих, хто вже постраждав і продовжує потерпати від наслідків російської анексії.

Режисер Ахтем Сеітаблаєв зміг знайти дуже спокійну, епічну інтонацію для того, щоб розповісти про найважливіші речі. Хтось з акторів промовляє фразу або речення – і далі бачимо такий само спокійний танцювальний епізод, вишукано-декоративний і водночас сповнений універсальних сенсів (хореографи-постановники Поліна Нестерова та Олександра Гончаренко керувалися тут загальним пластичним рішенням Євгенії Скрипник). Десь те саме можна сказати і про музичну партитуру Усеіна Бекірова – композитора, про якого в українському театрі було сказано дуже багато доброго після прем’єри мюзиклу «Шинель» (київський Молодий театр). Заснована на фольклорних темах, музика тут підкоряється загальному казковому ритуалу і намагається потрапити у той самий лірико-епічний малюнок, що й костюми Надії Кудрявцевої, відеопроєкції Олександра Кришталя та сценографія, придумана Богданом Ждановим разом із Ахтемом Сеітаблаєвим. Зрештою, музика стає тим життєдайним, насиченим киснем повітрям, яке створює неповторну атмосферу цієї вистави.
Наступний показ «Легенд Бахчисарая» - 26 грудня.

Юлія БЕНТЯ

Фото Руслана КАНЮКИ, «День»