«Kod Stupka/Код Ступки»

Під такою назвою у Національному музеї Тараса Шевченка відкрилась виставка портретів легендарного актора , яку можна побачити до 10 вересня

На цьому проєкті представлені роботи відомих українських художників: Івана Марчука, Ольги Петрової, Владислава Шерешевського, Андрія Александровича-Дочевського, Михайла Химича; світлини з життя «Актора №1», як називали критики Ступку; відбулася презентація книжки-альбому «Я – Богдан»; також можна побачити образи майстра сцени та кіно у графіці Сергія Якутовича; експозиція костюмів та колекція кіно-театральних афіш знакових вистав із творчого доробку митця; відеоколаж із  фільмів та легендарних постановок. Ця виставка присвячена ювілею Богдана Ступки, якому б  цьогоріч виповнилось би 80 літ…

Авторами ідеї проєкту виступили син Богдана Сільвестровича  - Остап Ступка, провідний актор Національного театру ім. І. Франка  та Ірина Батько-Ступка, голова Благодійного фонду Богдана Ступки.

27 серпня, у день народження Богдана Сильвестровича, на фасаді будинку (вул. М. Заньковецької, 3/1), де багато років жив актор, відкрили горельєф, автором якого є скульптор Микола Зноба, а вечорі на головній сцені франківців показали одну з останніх резонансних прем‘єр театру – драму «Пер Гюнт» за Ібсеном у постановці Івана Уривського ( цю виставу молодий режисер присвятив знаковим митцям – Сергію Данченку і Богдану Ступці, які мріяли, щоб цей твір з‘явився на київській сцені, але не встигли за свої життя це зробити) . У цій виставі (по черзі)  головну роль грають актори Олександр Форманчук і Остап Ступка. Перед  початком постановки пролунав оксамитовий голос Богдана Сильвестровича…

Подивитися виставку «Код Ступки» прийшло чимало знакових особистостей колег митця, шанувальників його творчості, представників ЗМІ, були на вернісажі і члени зіркової родини Богдана Сильвестровича.

Богдан  Ступка  був надзвичайно доброзичливим, щиросердним. Любив  цитувати слова поета-філософа Сковороди: «Головне для людини – це радість серця». Його мистецькі здобутки – височенна творча планка, піднята майстром. Другого такого супермитця в нашій країні, зі смертю Ступки,  немає!

Знаєте, коли я оглядала цю потужну експозицію, то було відчуття, що дух майстра немов присутній у залах музею,  а розглядаючи світлини та афіші згадувала вистави, стрічки, які завдяки непересічному таланту майстра сцени і кінематографу,  вже увійшли до «золотого фонду» мистецтва України.  Пригадалися  й   слова Івана Дзюби, який відомий літературний критик, громадський діяч і друг митця казав на роковини смерті актора: «Талант Ступки унікальний тим, що він у нього ніколи не «відпочивав». Тобто жив не тільки на сцені, у театральних ролях, а й в особистій житейській «ролі» його самого. Кому доводилося бачити Богдана Ступку — Богдана Сильвестровича, Бодю — у ролі самого себе, погодяться, що це роль найвищого рівня, і вона не має берегів. Бурхливий потік імпровізацій, дотепність, блискавичність реагування, доброта, гумор, розуміння ситуації та партнерів, щирість — скільки втіхи приносив він у житейські будні! Ми збідніли без нього. Він не хотів полишати нас. Він знав, що його люблять»…

Дійсно  Богдана Сильвестровича люблять, пам‘ятають, хоча уже дев‘ять років, як він пішов від нас у засвіти. До ювілею актора  на Радіо «Культура» підготували серію передач, а от провідні телеканали зробили лише новостійні репортажі про легендарного актора, хоча до знаменної дати могли б (у прайм-тайм) показати популярні  фільми чи записи аншлагових вистав…

«День» поспілкувався з членами родини, авторами картин, кінематографістами, і кожен згадував щось своє, особисте, тепле, що пов‘язувало з актором, говорити ми  про знакові його ролі, талант і гумор…

«МРІЮ, ЩОБ У ЛЬВОВІ З'ЯВИВСЯ МУЗЕЙ-КВАРТИРА БОГДАНА СТУПКИ»

Ірина БАТЬКО-СТУПКА, голова Благодійного фонду Богдана Ступки:

- Цей рік багатий на ювілеї: Миколайчук,  Іллєнко,  Ступка… Я вважаю, що це є  хорошим інформаційним приводом, аби  нагадати про наше коріння, культуру, повернути   пам'ять людей  про відомих особистостей, бо поступово про них забувають.

  Ідея провести виставку з‘явилася  ще у п‘яту річницю смерті Ступки, вийшла книга, яку я мала випустити на ювілей Богдана Сильвестровича, 70 років. Цей альбом створено на основі графіки Сергія Якутовича. Він намалював 40 робіт із творчого життя – в театрі та  кіно. Вважаю, що вийшло дуже цікаво.  Ці чудрві роботи можна побачити на виставці "Код Ступки".

Думаю, що цікаво  побачити  й різні старі афіші. Переважно це 1970-ті. Деякі раритети ми отримали зі Львова. Наприклад, на одній з них написано, що Богдан Сильвестрович не актор, а студієць. Також нам зі Львова передали його перший костюм із постановки "Фауст і Смерть", в якому він грав ще коли був  студійцем заньківчан, а не не повноціним актором. В еспозиції також  представлені костюми зі знакових  вистав Театру ім. Івана Франка  – "Тев'є-Тевель", "Енеїда", "Фауст", "Украдене щастя".

Мрію, щоб у Львові з'явився Музей-квартира Богдана Ступки. Мої знайомі побудували дуже гарний  готель на Краківській, який знаходиться  недалеко від Вірменської церкви. Один із номерів ми  хочемо  перетворити на музей-квартиру...

«БОГДАН СИЛЬВЕСТРОВИЧ БУВ ЛЮДИНОЮ  УНІКАЛЬНОЮ»

Пилип ІЛЛЄНКО, актор, продюсер:

- Виставка – чудова! Тут я побачив багато речей, які змусили згадати Богдана Сильвестровича, яким я особисто його знав і яким він запам‘ятався.  Ми багато спілкувалися і працювали разом над проєктом «Молитва за гетьмана Мазепу», - фільм, який зняв мій батько (Юрій Іллєнко). Це надзвичайно приємні спогади про геніального актора, чудову, мудру  людину, з неймовірним почуттям гумору. Я щасливий, що доля подарували  таку можливість спілкування  з майстром. Так склалося, що я виріс у мистецькій родині і бачим чимало зірок та геніїв. Але все ж Богдан Сильвестрович був людиною  унікальною, і це  поза тим, що був відомою та  впізнаванню  людиною, вмів легко  знати спільну мову з будь-ким.

Під час зйомок я був ще юним хлопцем, а він вже визнаним майстром, старшим десь на чотири  десятиліття, але я з великим теплом згадую ті миті коли мав змогу розмовляти з ним, бачити, як він працює у кадрі…  «Молитва» знімалася під Батурином, на Десні, біля села Вишеньки – це десь 4-5 годин на авто від Києва. У той час Богдан Сильвестрович працював міністром культури і на зйомки приїздив службовим автомобілем. У нас інколи співпадав час зайнятості на майданчику, і коли  зйомка закінчувалась, то я напрошувався до нього у попутники, і тоді мав унікальну можливість  більше чотирьох годин спілкуватися з майстром.  То був фантастичний досвід для мене послухати його розповіді про  колег, вчителів, а також посміятися від душі від його театрально-кіношних байок та легенд,  дотепних  анекдотів.

У Ступки  є багато  гарних ролей, але для мене знаковою є його роль Ореста  у картині «Білий птах з чорною ознакою», яка стала його зірковим дебютом у кіно та «Молитва за гетьмана Мазепу». Пригадую, як батько розповідав, що коли народжувались ролі,  то Ступка багато внутрішньо імпровізував.  І то був у них з кінорежисером цікавий творчій  дует ( батько був не лише режисером, а й оператором за камерою). На знімальному майданчику вони були партнерами і то був  безцінний досвід коли ремесло зникало, а була Майстерність з великої літери, а ще спілкування на рівні двох грандів мистецтва.

Нагадаю, що Ступці було 29-ть років коли він дебютував у «Білому птаху», а скільки потім встиг зробити! На пробах він мав грати невеличку роль Романа, а головну роль Ореста у сценарії писалася для  Іван Миколайчука, але  тодішні цензори  з Держкіно не затвердили актора, бо Іван уже був  зіркою, потрясаюче зіграв Тараса Шевченка, а тут роль «лісового брата» з  УПА, ворога радянської влади. Для Миколайчука це стало драмою, але картину треба знімати, і батько  викликав на зйомки( вже без проб) Ступку,  запропонувавши йому грати Ореста. Після   виходу картини у прокат, почалася  яскрава сторінка Ступки у кінематографі.

«ДЯКУЮ ДОЛІ, ЩО МАЛА ЩАСТЯ ПРОЖИТИ ЖИТТЯ ПОРУЧ ІЗ ГЕНІЄМ»

Лариса СТУПКА, вдова актора:

-Мені здається, що виставка дає об‘ємний портрет Богдана. На світлинах він у різних ролях, і таким, яким був поза театром і знімальних майданчиків. У мене дома багато світлин і записів фільмів, вистав. Часто передивляюся і здається, що він десь на гастролях і скоро повернеться. .. А інколи починаю дивитися картину і сльози з‘являються на очах. Згадую, як готувався до ролі , вчив тексти… Я дякую долі, що мала щастя прожити життя поруч разом із генієм.

Його знали і високо цінували за талант у Польщі, Німеччині, США, Росії, Італії, Франції, Канаді, Австралії… Богданчик для мене був сонцем! Важко знайти слова, як передати відчуття, коли дивлюся записи  його на сцені, чи на кіноекрані. Він завжди, у кожній ролі був щирим, органічним. Важко мені дивитися й  на портрети, представлені на виставці, бо він такий різний і такий переконливий… Диски, касети, світлини, афіші – це невеличка частина того, що пов‘язано з життям Богдачика.  З одного боку, мене радує, що на вернісаж прийшло багато людей, які пам‘ятають  його, а з іншого – болить серце, що його вже дев‘ять років немає на цьому світі…

Критики стараються розгадати  у чому був секрет майстерності Боді? Написані цілі трактати, але, на мою думку, головне, що він вмів знайти «ключика» до кожної ролі, яку грав.   Наприклад, коли треба було створити образ Тараса Бульби, то почав пити багато пива, аби погладшати… Йому аплодували зірки, зокрема Джина Лоллобриджида, коли показували стрічку в Італії, а після закінчення картини хвилин 30-ть глядачі стоячи вітали Богдана …

А який переконливий Фройд  вийшов  у нього у виставі «Істерія»! Записи «Украденого щастя» і «Тевє-Тевеля»  можу дивитися  і дивитися, і кожен раз захоплює, забуваю  про те, що  це тільки  роль, настільки все щиро. Дивлюся і плачу… Велика подяка Тамарі Бойко, режисерці, яка зафільмувала знакові постановки, є у нашому сімейному архіві й записи різних років інтерв‘ю Богдана.

«ТАКИЙ ТАЛАНТ, ЯК У СТУПКИ НАРОДЖУЄТЬСЯ РАЗ У СТОЛІТТЯ!»

Ольга ПЕТРОВА, художниця, мистецтвознавиця:

- Мене з Богданом познайомила акторка Наталка Лотоцька (світла пам‘ять!), яка у Львові працювала вчителькою німецької мови, а потім вчилася у студії заньківчан , до якої загітувала прийти й Ступку. Згодом вони стали професійними акторами, часто були партнерами у виставах, як у Львові, так і у Києві. Знаєте, коли я вперше побачила Бодю, то здивувалася, що він негарний чоловік, але на сцені відбувалася магія, і  це вже був красень, як магніт він притягував очі глядачів. Я закохалася у талант актора на все життя! Аура у Ступки була фантастична!

  Це був великий актор ХХ- ХХ1 століть. Всі вистави за його участю , його ролі незабутні. Філософ А. Лосєв наводив думку Сократа про театр та актора: «Антична людина відчувала себе вільним актором , навіть артистом, але він зображував не самого себе , а ту роль , яку призначила йому доля».

Колись я спитала у Богдана: « Який ти насправді» ?  «Я переграв стільки ролей , одягав стільки лічин - я не знаю , який я є . Я - вони всі!»",  - казав Ступка…

Написати портрет Богдана Сильвестровича на його річницю,  надихнула мене Тамара Бойко, телережисерка. Ескізи були, а  полотно народилося дуже швидко, десь  за три дні і вийшло досить експресивно. Таким він мені запам‘ятався. Я обожнювала Ступку у ролі «Тев‘є-Тевеля», а у кіно  у нього дуже багатий творчий список, але чомусь у першу чергу він мені згадується у тонкій психологічній  ролі батька-генерала зі стрічки «Водій для Віри» ( режисера Павла Чухрая). ..

Дивлюся на світлини, які представлені на виставці, і немов калейдоскоп образів постає перед очима… Шкода, що тяжка  хвороба вкоротила віку легендарному актору. Такий талант, як у Ступки народжується раз у століття!

«КОД СТУПКИ» - ПРОЄКТ НА РІЗНИЙ ГЛЯДАЦЬКИЙ СМАК

Остап СТУПКА, син митця, провідний актор Національного театру ім. І. Франка:

- Зараз можемо видохнути, що попри різні складнощі, нам все ж вдалося  організувати ювілейну виставу «Код Ступки». Важкі були дні підготовки вернісажу, відкриття горильєфу, але нам вдалося плани перетворити у реальність. Вважаю, що концептуально проєкт вийшов цікавим, як для тих хто знав і бачив батька на сцені, так і для молоді, які його знають лише по телезаписам вистав і фільмам. Велика подяка заньківчанам, які передали афіші і перший сценічний  костюм  батька, коли він дебютував у ролі Механтропа за п‘єсою Олександра Левади  «Фауст і Смерть».

За кіноафішами  можна простежити його  творче зростання  у кінематографії. Дуже дорогі роботи художників  - це портрети високого мистецтва, зокрема фантастична графіка Сергія Якутовича, або полотно 1971 року  Івана Марчука та інших майстрів. Мене зачаровують чорно-білі і кольорові фото батька, як у виставах і картинах, так і поза екраном, лаштунками, а таким, яким він був у житті. Я впевнений, що «Код Ступки» - проєкт на різний глядацький смак, це багатожанрова виставка, яка може стати основою для майбутнього музею. Над цим питанням ми нині активно працюємо.  Спочатку квартира –музей відкриється у Львові - місті, яке він дуже любив і де засяяла його акторська зірка , а потім, якщо знайдемо спонсорів та меценатів – меморіальний  музей  може з‘явиться і у Києві. Бажання є…

Дуже хочеться, аби знакові театральні і екранні роботи батька показували по ТБ, але це не від нас залежить. Нині на телеканалах пріоритетним є шоу, а не ретропокази. Деякі канали зробили інтерв‘ю з нами – членами родини, а також його  колегами, деякі інформаційні сюжети до ювілею підготували. Бо це робиться, аби не забували про актора, який прославив своїм мистецтвом нашу країну. І це стосується не лише батькового ювілею, а й інших особистостей, які відмічали б ювілей цьогоріч.  Бо зараз заходиш у наші кінотеатри, а там   на стінах розвішані портрети голлівудських зірок, а я вважаю, що треба рекламувати у першу чергу  своїх майстрів. З цього складається виховання молодого покоління. Якщо зараз вийти на вулицю і запитати  у 20-річних дівчат на хлопців - хто такий Богдан Ступка? То  не кожен пригадає, що це був відомий український актор…. Тому цю ситуацію треба виправляти…

Виставу «Пер Гюнт» , про яку мріяв Богдан Сильвестрович, ми присвятили його пам‘яті, а також його товаришу, другу, режисеру Сергію Данченку.  У Сергія Володимировича була інша концепція твору Ібсена – на сцені мали з‘являтися кілька Пер Гюнтів: молодий, середнього віку і старий. Коли Данченко помер, то батько запрошував на цю постановку Петра Фоменка, але  він не погодився і сказав, що він «не доріс до цього твору Ібсена»…

  Іван Уривський, якому 31 рік,  зовсім по-іншому сценічно прочитав класика.  Саме у цьому віці треб братися за такий потужний матеріал. Наприклад, Інгмар Бергман вперше поставив «Пер Гюнта» коли  йому виповнилось… 28 літ, а потім ще чотири рази звертався до цієї філософської поеми. І то були зовсім різні версії!  Це драматургія  дуже високої матерії. І молодим режисерам треба братися саме за такі потужні твори. 

(Треба зазначити, що коли дивишся виставу, то місцями, у Остапа, деякі інтонації Богдана Сильвестровича, а взагалі роль Пер Гюнта – одна з кращих у нинішньому творчому доробку актора. Тим, хто не бачив цю  постановку  «Пер Гюнта» дуже  рекомендую обов‘язково подивитися. – Т.П.).

«НАМ СЬОГОДНІ ВСІМ ДУЖЕ НЕ ВИСТАЧАЄ ЦЬОГО НЕПЕРЕСІЧНОГО ЧОЛОВІКА І ГЕНІАЛЬНОГО АКТОРА!»

Андрій АЛЕКСАНДРОВИЧ –ДОЧЕВСЬКИЙ, головний художник Національного театру ім. І. Франка:

-Вітаю родину Богдана Сильвестровича з прекрасною виставкою. Вийшло дуже елегантно – так як любив Ступка. Експозиція насичена різними адресатами: бо є живопис,  фото, графіка,  театральні костюми, афіші. Уявляю, як складно було все це зібрати до купи і естетично дати раду кожному експонату. Я знімаю капелюха перед ними, бо вони молодці!  Вже настав час,  аби мати музей унікально актора . І тут потрібна допомога не лише сім‘ї Ступок, а й нинішніх можновладців чи  чиновників Міністерства культури та інформаційної політики.

Моє перше знайомство з Богданом сталося ще у студентські роки, коли наш вчитель Данило Лідер привів нас до Театру ім. І. Франка. Я був зачарований дійством і грою Ступки у «Тев‘є-Тевелі». Після вистави набрався нахабності і духу,  пішов за лаштунки до Богдана Сильвестровича, щось там говорив про талант і майстерність, якою він вражає – то було досить наївно, а він послухав і каже  треба дякувати   його педагогу Борису Хомичу  Тягну, який був  продовжувачем Школи Леся Курбаса.  З часом, дивлячись, як грав у різних постановка Ступка, я бачив тонкі зв‘язки поколінь…

  А ще пригадую, як перед прем‘єрою шекспірівського «Короля Ліра» , у другому акті  вся структура декорацій, яка мала техностиль,  руйнується бурею і лишаються лише бархани. Я спочатку хотів, щоб на сцені був справжній пісок, але у академічному, репертуарному театрі на такий експеримент дирекція не погодилась і запропонували зробити підробку… Довго думав і ми зробили намети з трикотажу, які натягувались, а малюнок барханів був закладений у сценографії. У макеті було все добре, а на сцені  це виглядало дуже по-бутафорські . .. Стою дуже сумний. Що робити? З‘являється Богдан Сильвестрович, який грав роль Ліра, подивився на ті намети і каже : «Поший мені торбинку, як Григорій Сковорода ходив». Я дивуюся, нічого не розумію – навіщо тут торбинка коли декорації зависили? Хоча торбу реквізитори все ж пошили.  І от  сидимо у залі з режисером Сергієм Данченком на генеральній репетиції, Богдан з‘являється зі глибини сцени, звертає за  один бархан-дюну, потім за інший і сховався там. Сергій Володимирович  запитує: «Богдане, що ти там шукаєш?»,  в Ступка кричить: «Тисячу долярів для художника!» і  на цій фразі у повітря летить стовп піску. Актор з‘являється з сумкою, яка набита піском (випросив у пожежників «реквизит») і почав робити фонтани з піску, посипати собі голову – тобто грає божевілля короля. Данченку така акторська  знахідка сподобалась і  наші декорації  теж одразу ожили. Треба сказати, що Богдан вмів зробити акценти і дійство та роль тільки вигравали від його придумок.

  Ступка жив на сцені і цим заворожував. Він міг підняти настрій колегам веселим, дотепним  словом. Коли  став художнім керівником нашого театру, то робив все, аби ми відчували , що тут наш дім. Світла пам‘ять! Нам сьогодні всім дуже не вистачає цього непересічного чоловіка і геніального актора!

«У НАС Є БАГАТО ХОРОШИХ І КЛАСНИХ АКТОРІВ, АЛЕ КОЛИ НА СЦЕНУ ВИХОДИВ БОГДАН, ТО ВСЕ ЗНИКАЛО»

Тамара БОЙКО, сценаристка, телережисерка:

- Записувати постановки за участю Богдана Сильвестровича почала  ще з часу його роботи у Львівському театрі ім. М. Заньковецької. Ідея фільтмувати вистави і інтерв‘ю немов літала у повітрі бо ще з молодості Ступка був магом на сцені. Моя перша зустріч з актором відбулася під час репетицій «Камінного господаря». Бачила, як народжувалась роль Дон Жуан. Тоді  репетирували два актори – Богдан Ступка і Федір Стригун. Режисер Сергій Данченко чомусь був не задоволений Богданом і суворо з ним говорив. І от через деякий час Ступка повертається і грає зовсім інший образ, дуже переконливо. Богдан умів вчитися,  і кожна його роль була не схожа на попередню.

Потрясіння було від його дебюту на київській сцені - Микола Задорожний в «Украденому щасті». Ми зробили у 1979 році запис на Українському радіо (там я тоді працювала) - то була вражаюча вистава. Добре, що легендарна постановка С. Данченка потім була знята як телефільм (там багато що змінилося)…

Так вийшло, що коли у нас не було місця для зйомок, то Богдан пропонував свій кабінет… Я впродовж багатьох років бачила, як ріс талант майстра, яким він був глибоким актором і мудрим чоловіком поза сценою. Він багато читав, чимало цікавого знав, мав тонкий гумор, а його оксамитовий голос причаровував.  Можемо пишатися, що були сучасниками геніального актора…

Ми з вами, Тетяно, брали останнє інтерв‘ю. Камерна сцена, після вечора-бенефісу Юрія Брилинського, львівського актора Театру ім. М. Заньковецької, який читав твори Стефаника. Ступка запросив екс-колегу і друга провести свій ювілей у Києві. Богдан Сильвестрович уже був дуже хворим, схуд, але очі його горіли! Він із гумором пригадував їхню з Брилинським молодість, захоплення поезією, джазом, а потім розказував про те, як із дитинства передивився всі вистави Львівської опери (його батько співав у хорі театру), як ріс за лаштунками. З гумором пригадував оперу «Ріхард Зорге», навіть співав арії з тієї вистави про знаменитого розвідника. Робив це так цікаво, весело, що ми сміялися до сліз… Цей запис став останнім. Його показали на сороковини. І досі перед очима Богдан Сильвестрович, який, спираючись на тростинку, йде до дверей, а потім повертає голову і каже на камеру: «Все!»…

Але пам‘ять про актора житиме у серцях людей, бо нам у спадок він лишив прекрасні театральні вистави і фільми…