«Допомагаючи іншим, ти допомагаєш собі»

Як і завдяки кому київська школа працює як упорядковане укриття

Перша моя школа, в якій навчався до восьмого класу, розташована одразу поруч із будинком, де мешкаю. Саме в ній є найближче бомбосховище. Туди зранку 24 лютого почали йти сотні киян, наляканих вибухами російських снарядів.

Школу добре видно з мого вікна, і вже на другий день зранку я теж опинився в укритті. Познайомився із заступницею директора школи, яка всім керувала. Почав знімати перші сюжети, наляканих людей, дітей, котрі не надто розуміли, що вони тут роблять. «Паролем» для такої можливості стало прізвище першої вчительки, котру тут добре знають. Вона досі, попри поважний вік, працює в школі, з дітьми з особливими потребами.

Лариса Юріївна БІЛОШЕДОВА

Я провів у школі кілька ночей, мав можливість записати декілька історій. Це люди, котрі тут ховаються від російських ракет, а також ті, хто організовує їм життя, забезпечує максимально можливий комфорт, їжу, воду та спокій. Насамперед це вже згадана заступниця директора з адміністративно-господарчої роботи Лариса Юріївна БІЛОШЕДОВА. Неймовірна жінка. Здається, в перші дні вона була одразу скрізь. Її жарти допомагають людям хоч якось відволіктися, а її організаційні здібності дають змогу підтримувати порядок та чистоту. Другий активний чоловік — це батько двох учнів, Денис Стецюра. Він забезпечив школу всім необхідним ба навіть облаштував у ній гуманітарний штаб і звідси допомагає тим, хто потребує допомоги. Таких, на жаль, зараз багато.

Денис Олександрович СТЕЦЮРА

Бомбосховище в школі складається із трьох кімнат. У найбільшій і найтеплішій перебувають діти, деякі окремо від батьків, котрі перебувають поруч, у трохи гірших умовах, деякі сім’ями. У цій кімнаті для фізкультури вирує життя. Діти вже звикли до неї, познайомилися з сусідами, потоваришували. Вони разом граються в ляльки та ігри у смартфонах, а ще бігають і лазять по канатах.

«ДУЖЕ МРІЄМО ПОВЕРНУТИСЯ У СВОЮ КВАРТИРУ»

Розмовляю з Ігорем та Юлею. У них двоє дітей: десятирічна Єва та Матвій, п'ять років.

— У цьому сховищі ми перший день, до цього здебільшого сиділи вдома. Коли почали обстрілювати ТЕЦ (25 лютого на Троєщині сталося п'ять вибухів з інтервалом 3 — 5 хвилин біля ТЕЦ-6. — Авт.), ми на два дні пішли до звичайного підвалу житлового будинку. Там взагалі не було жодних умов. Без світла, води, на підлозі пісок, через пил від якого діти невдовзі почали кашляти. Дві ночі та один день ми там протрималися. Потім повернулися додому. Згодом знайшли це сховище. Їхати із Києва ми не плануємо. Ми кияни, всі наші родичі теж живуть тут.

Ми не маємо запасів коштів і не маємо роботи. Перші дні допомогли батьки, котрі мали заощадження — зрозуміло, на який день. Я вчора подав заявку працювати волонтером на автомобілі, буду хоч якось допомагати країні, — каже Ігор.

Подружжя ділиться: — Спочатку ми не могли повірити, що почалася війна, хоч і були всі передумови для цього, але настільки це моторошна реальність, що її неможливо збагнути здоровим глуздом. Від Путіна очікували всього, що завгодно, але не думали, що він так безповоротно почне руйнувати наше життя…

Ми дуже мріємо повернутися у свою квартиру і навіть не уявляємо, що буде далі, якщо війна триватиме довго. Наші плани прості — сьогодні переночувати, завтра прокинутися і прочитати новини. Дуже переживаємо, щоб не хворіли діти, у них зараз страшенний стрес. Рятує те, що починаємо допомагати іншим. Сьогодні купив ліки й відвіз хворому батькові товариша. Але є і неприємні речі. Хоч ми й домовилися з сім’ями, з якими спілкувались, триматися разом, але всі тихо поїхали на Західну Україну. Виявилося, що кожен сам за себе. Прикро.

Але є впевненість, що це агонія Путіна та Росії. Ми під захистом Бога. Віримо, що війна закінчиться найближчим часом.

«ВДЕНЬ ПОВЕРТАЄМОСЬ ДОДОМУ, АЛЕ ВСЕ ОДНО СИДИМО В КОРИДОРІ»

Далі Діма, Таня, Іра та Інна. Чоловік, дружина, донька двох з половиною років та сестра.

Сім'я тут із другої ночі війни. Вдома спати було неможливо. Спочатку шукали сховище у своєму будинку, в підвалі, але там немає умов і немає запасних виходів, ділиться подружжя.

— Перший вибух 24 лютого я почув о пів на п’яту. Подивився у вікно, не побачив нічого, що привернуло б увагу, задрімав собі. О сьомій ранку розбудили батьки, сказали, що з напрямку Чернігова заходять російські війська і треба ховатися. Стало страшно. Перший день ще сподівалися, що це не надовго і швидко мине. Але вже першу ніч ми не спали через вибухи. На другу ніч ночувати прийшли сюди, — розповідає Діма. — Вдень повертаємось додому, але все одно сидимо в коридорі. Зараз ми не працюємо, маємо невеликі запаси, але яким буде березень, не знаємо. У цьому місяці ще взагалі не працював і поки не знаю, чи щось отримаю.

Танині батьки живуть біля кордону з Білоруссю, неподалік від траси. Вони чули гуркіт російської техніки. Якщо війна триватиме довго, сподіваємося, що будуть «зелені» коридори для евакуації. Зараз їхати страшно, є багато випадків, коли росіяни розстрілюють приватні автомобілі.

Тут у сховищі комфортно, хоч атмосфера й тисне, але ми тут можемо спати, та й діти відволікаються.

— І тут є запасні виходи, — додає Таня. — Ми сподіваємось на те, що ресурсів Росії вистачить не надовго. А ще, — сміється Таня, — шамани кажуть, що Путіну залишилось недовго і він скоро помре. Березень буде важкий, але в ньому все скінчиться і наші діти забудуть про війну.

«НАМ НЕ СТРАШНО. ЧИТАЄМО КНИЖКИ»

Окремо від усіх граються з телефонами Андрій та Дениско. Обом 11 років. Друзі дуже схожі між собою, мабуть, через окуляри.

– Я вже загубив рахунок дням, скільки ми тут.

– Я теж.

Рахують.

– Сім днів, десь так.

– Приблизно. Може, шість.

– На щастя, ми не чуємо вибухи. Нам не страшно, – розповідають хлопці. – Читаємо книжки.

– Перечитав всі книжки, зараз ще раз перечитую –  «Чудове чудовисько», «Гаррі Поттер», «Темний лорд», новий дитячий роман Джоан Роулінг «Різдвяна свинка» ну і все таке, – хвалиться один із хлопчаків.

«З ЦІЄЮ РЕАЛЬНІСТЮ Я ЩЕ НЕ НАВЧИЛАСЯ ЖИТИ»

Підхожу ще до однієї жінки, Тані.

— Я тут з другого дня війни. Була на вулиці, коли повідомили «Повітряна тривога», якраз зустріла сусідів, котрі йшли сюди в бомбосховище, ну і я пішла з ними. Тут комфортне місце, але не хотілось би сказати, що я обжилася тут, краще не обживатися в такому місці... Дуже хочеться прокинутися й подумати, що це був кошмарний сон. З цією реальністю я ще не навчилася жити. Дуже страшно. Намагаюся себе чимось зайняти, сьогодні зранку допомагала тут прибирати, розумію, що маю бути чимось корисною, робити те, що ми можемо робити одне для одного.

Тут я радше для спокою рідних. Частина моєї сім’ї зараз в Охтирці, а мама з братом у Чернігові. Вони хвилюються за мене, а я за них. У них зараз значно гірше, тому для їхнього спокою я тут.

Коли ми були дітьми і грали у войнушку, були «німці» й «наші». А зараз уже чую, як діти, коли граються, шукають російські танки.

Сподіваюся, що війна скоро закінчиться і ми повернемось до звичного життя. Але, хоч би як ми хотіли, воно вже не буде таким, як було. Світ зміниться глобально. Дуже боюся третьої світової війни. А зараз треба просто жити й намагатися бути корисним, наскільки це можливо.

«24 ЛЮТОГО БУЛО ВІДЧУТТЯ ДЕЖАВЮ»

Переходжу до іншої кімнати. В ній вздовж стін стоять лавки, на яких лежать мати зі спортзалу. Тепер це ліжка. Це, звісно, не перина, але максимально комфортно, як для умов війни.

Спілкуюся з Марією. Її доньці скоро вісім років, синові чотирнадцять. Чоловіка звати Євген.

— Ми виїхали із Ясинуватої чотирнадцятого року. Менша народилася в бомбосховищі пологового будинку, і коли їй було два дні, ми звідти виїхали. 24 лютого було відчуття дежавю. Стало дуже страшно. Відчули, що ці звуки до болю знайомі. Ми ж почали поступово забувати, як було тоді, почали в Києві нове життя. А тепер знову страшно. Страшно, що швидше за все доведеться виїхати звідси і знов починати нове життя. Ми зараз без роботи, живемо у квартирі, яку винаймаємо. В Ясинуватій залишилося власне житло, але, звісно, повернутися туди ми не можемо, та й у Києві зараз уже майже таке саме. Хочеться вірити, що все буде добре, не хочу, щоб діти переживали жахи війни. Для дорослих це дуже страшно, а для дітей ще більше.

«Я ПРАЦЮЮ ТА Й ПРАЦЮЮ»

Після дітей та їхніх батьків черга почути тих, на кому все тут тримається.

Лариса Юріївна БІЛОШЕДОВА, заступник директора з адміністративно-господарської роботи, розповідає, як усе почалося і як вдалося все організувати:

— 24-го зранку зателефонувала директор, сказала, що ми збираємось, одягаємось і якомога раніше потрібно бути в школі, потрібно приймати людей, дітей, готувати школу, — каже Лариса Юріївна. — Люди пішли вже з десятої ранку. Їх ставало дедалі більше, кожної хвилини щось змінювалося. Ми, звісно, до війни готували школу для прийму людей, але реальність та підготовка — все-таки різні речі. Перші години були важкі: не знали, що відбувається і що робити далі, але до кінця дня вже стало краще.

Спочатку тут були я і люди. Люди знають, що тут можна сховатися. І я одна. Виникало безліч різних питань. Постійно телефонувала директор, казала перевірити там і те, бо постійно надходила нова інформація від адміністрації. Я навіть не могла уявити, що колись доведеться таке робити. Без директора було б важко, вона постійно на зв’язку з нами, допомагає.

Потрібно було завести дітей (діти в бомбосховищі, перебувають в окремій, найбільш теплій та пристосованій кімнаті, на підлозі зручні м’які мати зі спортзалу. — Авт.), потім дорослих. Злякатися я взагалі не встигла.

Запам’яталося в перші дні, як багато було людей, які сидять під стінами. Ніхто не може лягти. Всі сидять, ніхто нічого не каже. Всі прийшли з речами, велике скупчення людей та речей. Просто сидять і чекають. Ніхто не знав, що буде, десь гримало постійно. Це дуже тяжко. І тут відкрилося третє дихання. Треба підтримувати тих, хто в стані шоку. Допомагав лише гумор. Ходила між людьми, жартувала. Я була спокійна, не встигала хвилюватися. Чотири доби спала по годині-півтори, не було на кого залишити, було лише декілька прибиральниць. Не було на кого спиратися.

У школі багато наших дітей та їхніх батьків, вони мене знають. Пояснювала їм: правильно, що ви прийшли, будемо сидіти, скільки доведеться, ми готові. У нас все було прибрано, сантехніка була готова, електрика. Сутужно, адже людей багато, але нормально. Впоралися. Не лише підвал, а й на першому і другому поверхах сиділи люди там, де немає вікон та глухі стіни. Лише на четверту-п’яту добу люди мали змогу лягти.

Зараз уже трошки легше: хтось зміг виїхати, хтось сидить удома. Ми весь час прибираємо, дезінфікуємо, є світло. Готові прийняти всіх знову.

У нас нема скандалів, непорозумінь. Усі розуміють, що треба чекати.

Чоловік та донька тут разом зі мною. Добре, що вони поруч, не хвилююся за них. Чоловік теж працює в школі, він займається ремонтом усього, що тут є. І донька допомагає, чергує на вході. До нас приходять і іноземці, вона перекладає. Більшість дітей, які тут є, я знаю — це наші діти. І батьків багатьох знаю. Хлопці зі старших класів допомагають пильнувати за порядком.

Ми готові відкрити школу для навчання хоч наступного тижня. Звісно, потрібно все прибрати, вимити підлогу в усіх кабінетах. Але ми швидко наведемо порядок. Певна, що як тільки скажуть, що поновлюється навчання, прийдуть усі наші учні з батьками, і ми швидко все підготуємо.

В укритті нам дуже допомагає Денис — двоє його дітей навчаються у нас, він давно допомагає нам. Не знаю, що без нього робила б. Він привіз із собою своїх помічників-волонтерів, хлопці перевірили територію школи, дах, кабінети.

Куди мені поїхати? Всі тут: діти, родина. Я відповідаю за все. Не знаю, що буде далі, але я живу поруч, не можу все покинути і поїхати. Я працюю та й працюю. Перевіряю, контролюю, стежу за порядком.

«ДОВЕЛОСЯ ТУТ, У ЗВИЧАЙНІЙ ШКОЛІ, ОРГАНІЗОВУВАТИ ГУМАНІТАРНИЙ ШТАБ»

Згадуваний уже найкращий помічник пані Лариси — Денис Олександрович СТЕЦЮРА. Він киянин, виріс і мешкає в цьому ж районі. Розповідає, що в сусідньому будинку мешкає мама.

— О сьомій ранку телефонує товариш, каже: бомблять Харків, Київ, — розповідає Денис про події 24 лютого. — Моя дружина з дітьми якраз була в Харкові. Одразу поїхав на АЗС, заправив повний бак, думав їхати забирати їх, але дружина не захотіла. Не захотіла їхати кудись, але після того як три дні просиділа в підвалі, все-таки виїхали, зараз вони в Польщі, мені тепер спокійніше, уже не хвилююся за них...

А вже увечері зателефонувала директорка, попросила допомогти організовувати укриття в школі. Коли прийшов сюди, то зрозумів: це моє місце. Піду звідси, як тільки у нас знову стане мирне небо. Мені одразу довелося взяти на себе відповідальність за можливість допомагати. Довелося тут, у звичайній школі, організовувати гуманітарний штаб. Передусім допомагаємо малозабезпеченим, сиротам. Зараз є велика проблема з продуктами, ліками. Ми вже маємо базу волонтерів, котрі допомагають підвозити гуманітарку на лівий берег, доставляють її тим, кому вона потрібна.

Взагалі Україна — це країна героїв. Так називається моя благодійна організація. А ще я віцепрезидент благодійного фонду «Дніпровський» і входжу до громадської ради Дніпровського району. Саме завдяки цьому я маю досвід швидко реагувати й організувати допомогу людям.

Мої діти навчаються в цій школі, в п’ятому класі. Двійнята — Ростик та Аріна. Як батько я розумію всіх, хто прийшов сюди. Ми намагаємось надати якомога більше можливостей дітям проводити тут час.

За другою освітою я психолог. Працюю з алко- та наркозалежними, з групами. Завдяки цьому розумію, як можна підтримати людей тут, у бомбосховищі. Напевно, Бог ставить людину в потрібне місце, і ти це розумієш, ти там, де маєш бути. Знаю, багато людей відчувають зараз за собою таке. Вони наче все життя росли для цього моменту.

Є воїни, котрі воюють зі зброєю, а є воїни, котрі називають себе волонтерами. Вони воюють у тилу й допомагають підтримувати єдність та всю інфраструктуру країни.

Допомагаючи іншим, ти допомагаєш собі. Якби всі ці люди не допомагали, у нас нічого не було б. А коли ти волонтер, через тебе проходить увесь світ, єдність, любов кожного серця і ти сам стаєш променем світла. Тил, на якому ми воюємо, надійно прикритий такими людьми. Це дає змогу небу та ангелам відкриватися над нашою передовою і вселяє в нас віру в те, що ми — велика, сильна та єдина країна, навколо якої об’єднався світ і він теж став єдиним.