Без відповідей

В репертуарі столичних франківців з‘явилася ексцентрична комедія «Радован ІІІ», поставлена за п‘єсою класика сербської літератури Душана Ковачевича

Настали часи, коли глядачу в театрі показують будь яку приватну ситуацію, далеко не завжди оформлюючи її у вигляді традиційної п’єси. Кілька нещодавніх київських прем’єр – це приклад того, як сцена перетворюється на місце для одкровень, на які важко зважитись в реальному житті. «ІН-ШІ» в театрі «Золоті ворота» (режисерка Андра Каваліускайте) та «Двоє» (режисер Дмитро Весельський) у Малому драматичному театрі – вистави, чию появу в момент перезавантаження обох театрів новими художніми керівниками Стасом Жирковим і Дмитром Весельським важко було передбачити. Сьогодні ж «неможливі» колись варіанти спектаклів стають репертуарними фішками, які сприймає і відчуває («Двоє»), або відкидає та відштовхує («ІН-ШІ») глядач.

Утім,  робота на випередження такою ж мірою ризикована, як і  варіант із відтермінуванням. Приміром, серед прем’єр Національного театру ім. І. Франка п’єса сербського драматурга Душана Ковачевича «Радован ІІІ», яка просилась на українську сцену ще років 10–20 тому. Написані в 1970–1980 роки абсурдистські комедії Ковачевича навряд чи свого часу могли потіснити в нашому репертуарі п’єси Олекси Коломійця. А от після демонтажу радянських драматургічних пріоритетів, Душан Ковачевич якраз був би бажаним автором, і,  до речі, збірка «Новітня сербська п’єса» із текстами Д. Ковачевича, Б. Сріблянович та ін. вийшла  у Києві якраз 2006 року.

***

Поставлений режисером Юрієм Одиноким гротесковий «Радован ІІІ» – це комедія-метафора, сюжетну основу якої складає неймовірно заплутана сімейна сага, що клубкоподібно портретує суспільство,  приблизно так само,  як і топові українські п’єси-метафори, побудовані на сімейних сагах «На початку і наприкінці часів» Павла Ар’є та «Хлібне перемир’я» Сергія Жадана. Родина у Ковачевича ще зберігає свій традиційний формат. Отже, в ній є батько – божевільний Радован (засл. арт. Андрій Романій) який оселившись колись у місті, так і не став городянином,  мати – хтива й хижа молодичка Руменка (засл. арт. Світлана Прус), дві незаміжні доньки, одна з яких Георгіна (Марія Рудинська), вагітна від сусіда, а друга Катіца (Анастасія Чумаченко), схожа на хлопця, є навіть дідо Станіслав (Сергій Калантай) і стрик Васілій (нар. арт. Тарас Жирко), а ще купа сусідів Вілотичів, яким, через збещещення дочки, Радован оголосив війну.

Кривава  вендета розгортається в багатоповерхівці,  населеній  іншими «радованами», де полем бою стають квартира, сходова клітина, балкон, подвір’я, словом все, що оплачується комунальними платіжками. Власне цей   комунальний, близький багатьом українцям, момент у «Радовані ІІІ» став точкою відліку для режисера, художника і більшості артистів. Олександр Друганов спорудив такий собі макет середньостатистичної квартири, де в разі потреби можна і у ванній кімнаті сховатися, і з балкону стрибнути, і по трубі сусідам постукати. І, чомусь від  самого початку, обживання свого помешкання  як то сидіння на дивані, човгання по підлозі, переодягання капців і халатів та інше, стає однією з головних задач для артистів.

І от, коли глядач майже переконався, що йому випала нагода дивитися банальну сімейну story в дусі «Дрібниць життя» з 1990-х, виявляється, що ні. Буде щось значно цікавіше, драматичніше й абсурдніше.

***

Несподіванки починаються з появою актора молодшого покоління франківців Олександра Рудинського – виконавця ролі полоненого Оленька, одного із братів Вілотичів, але не того, що збещестив доньку Радована. Він до безтями, як справжній поет, закоханий у Георгіну (Марія Рудинська) – вагітну наречену свого брата, яка не може народити вже кілька років, і готовий загинути за неї. Смерть – це вже не побутова дрібниця, й Олександр Рудинський доносить це чітко, граючи свою роль по-лицарськи, церемоніально, як личить співцю прекрасної дами. Глядач, між тим, опиняється на розломі власних вражень, бо події розгортаються явно не диванного характеру, а йде справжнє  бойове протистояння із стріляниною, заручниками, яке втихомирюється лише, коли по телевізору показують бойовик.

Кривавий серіал, що витісняє бойову реальність, дивляться обидві ворогуючі сторони, але не поет та його кохана. І в цьому є найважливіший  для драматурга поділ у суспільстві: на тих, хто вірить у медійні чудеса і тих, хто ці чудеса пророщує із любові до інших.

Утім, безліч гумористичних сюжетних перипетій, що включають фальшиве заміжжя Георгіни з брехливим слизьким як вуж, кельнером (н. арт. Володимир Ніколаєнко), фантастичну появу викопного фата Васілія (н. арт. Тарас Жирко), що тягне на собі труп ворога, знецінюють  історію поетового  кохання. Очевидно, що акторство, яке базується на різноманітних гегах, комедійних трюках, шаржуванні у цьому спектаклі перемагає над ліричним началом, а тому віддана любов виглядає чимось більш утопічним, ніж усі дурниці, які із захопленням коять Радован та його родичі. Найпевніше, Душан Ковачевич, коли завершував 1973 року свою гостру абсурдистську п’єсу  про суспільну деградацію не сподівався, що десь і колись  у глядачів може виникнути вибір між Радованом і Оленьоком. У виставі театру ім. І. Франка провокаційна дилема, чи то віддати перевагу такому рідному, схожому на Журдена, дурисвіту Радовану, чи далекому, подібному на ідеального Ромео Оленьока, є.

***

Під впливом артистизму й чарівності Андрія Романія, який зробив свого Радована схожим на когось із сусідів по під’їзду, тим самим майже  виправдовуючи  вчинене цим персонажем божевільне насильство, глядач  вже готовий погодитися на співіснування з монстром. Тоді як елегантність і піднесеність Оленьока–Рудинського виглядає безнадійною розкішшю в світі, де кожного дня треба налаштовуватися на  виживання. Так, можливо поза режисерською волею, поза сюжетом та драматургічним задумом, спонтанно, завдячуючи акторській переконливості, виникає територія вибору, відвертих і непростих питань, відповіді на які кожен дає собі сам.  

Наступний показ вистави «Радован ІІІ»  відбудеться 26 січня.