Сьогодні річниця від дня народження Миколи Руденка – українського письменника, філософа, дисидента

Ім’я Миколи Руденка в історії правозахисту в Радянському Союзі стоїть поруч із іменами академіка Андрія Сахарова і генерала Петра Григоренка. Він був містком, який зміг поєднати орієнтований на Москву "загальнодемократичний" рух із носіями українських національно-визвольних традицій ХХ століття – Левком Лук’яненком, Іваном Кандибою, Зеновієм Красівським, В’ячеславом Чорноволом.

Народився в сім'ї шахтаря. Рано почав писати вірші, вступив на філфак Київського університету, проте в 1939 був мобілізований, відтак тяжко поранений на війні. Працював відповідальним секретарем видавництва "Радянський письменник", редактором журналу "Дніпро", секретарем парткому СПУ, членом Київського міськкому КПУ.

Уперше виступив проти існуючих порядків у 1949, заступившись за вислану до Казахстану авторку роману "Людолови" Зінаїду Тулуб.  Від нього як секретаря парткому Спілки письменників України вимагали негативних характеристик, Руденко відмовився їх давати. Але й після цього не зрікся комуністичних поглядів. Перебудова в його свідомості почалася після розвінчання "культу вождя".

Читаючи й аналізуючи Марксів "Капітал" (а особливо четвертий том, виданий уже після смерті Сталіна), Руденко прийшов до заперечення теорії додаткової вартості. Вважаючи теоретичну помилку Маркса "міною уповільненої дії", він пише твір "Енергія прогрессу" та матеріали до "Економічних монологів", в яких доводить, що абсолютна додаткова вартість виникає не з експлуатації людської праці, а із самої природи.

Зрештою ці теоретичні пошуки та наступне знайомство з Андрієм Сахаровим привели Руденка до участі в радянській групі "Міжнародної амністії". Напередодні 30-річчя Перемоги його заарештовують, але 9 травня 1975 року випускають за амністією (все-таки інвалід війни!). Невдовзі Руденко зав'язує тісніші контакти з генералом Петром Григоренком (членом Московської Гельсінкської групи), відомою правозахисницею Оксаною Мешко, письменником Олесем Бердником, які й стали членами-засновниками Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, через яку пройшов 41 правозахисник. З них один покаявся, один покінчив життя самогубством (Микола Мельник), а четверо – Василь Стус, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Олекса Тихий – загинули в радянських концтаборах.

У 1977-му знову арештований і засуджений за антирадянську пропаганду до семи років таборів суворого режиму і п’яти років заслання. У грудні 1987 після звільнення емігрував до Німеччини, його позбавили радянського громадянства.

Працював на радіо "Свобода" і "Голос Америки", був головою закордонного представництва УГГ (УГС). У 1990 р. повернувся в Україну. Був членом-засновником Української республіканської партії, членом Республіканської християнської партії, Української вільної академії наук (США), Українського ПЕН-клубу.

Автор романів "Вітер в обличчя", "Остання шабля", "Чарівний бумеранг", "Орлова балка", "Формула Сонця", понад десяти книг поезій, науково-фантастичних творів та оповідань, зокрема "Син Сонця - Фаетон". У 2000 році тодішній президент Леонід Кучма присвоїв Миколі Руденку звання Героя України.

За матеріалами статті Вахтанга Кіпіані, сайту Україна Incognita