ВТРАТА. Волинь попрощалася з Григорієм Гуртовим
Нащадок козацького запорозького роду Григорій Олександрович Гуртовий пішов з життя 1 вересня і пішов зі званням великого волинянина. У наш край він потрапив з тисячами своїх земляків у 1947 році під час другого голодомору. І став його істориком, створивши на громадських засадах історичний музей у містечку Торчин під Луцьком, який згодом отримав звання народного. 15 тисяч неоціненних краєзнавчих експонатів Григорій Олександрович безоплатно передав державі – як свідчення вдячності волинянам за тисячі врятованих у голод братів зі Східної України.
Почесний громадянин Волині, почесний професор Волинського національного університету імені Лесі Українки, заслужений працівник культури України, Гуртовий мав і кілька державних орденів, проте ніколи їх не одягав, вважаючи музей своєю найбільшою нагородою. Музейник-самучка, він став вчителем багатьох волинських істориків-краєзнавців, а головне, що, працюючи вчителем у Торчинській школі, на прикладі свого музею виховав не одне покоління українських патріотів. Його, признавався, і з газетою “День” та її головним редактором (волинянкою за походженням) Ларисою Івшиною поєднували любов до України, знання її історії і розуміння того, про що він сказав в одному з інтерв'ю газеті.
Якими пророчими, на жаль, лишаються ці його слова і донині: “Гукає до нас історія, віки гукають: “Прокиньтесь!” А ми – в дрімоті”.
Або ці: “ З українців зробили націю, котра звикла дивитись лише на кусень хліба із благоговінням– на тих, хто цей кусень дає. Своєю працею я й намагаюсь нагадати, хто миє. Одна полячка мені так сказала:
«Я згодна картопляними лушпайками харчуватися, аби Польща була». У нас цього духу немає. Мало цього духу. Взяти хоча б голод 1933 року. В моїй Корніївці на Запоріжжі померло півтори тисячі душ, у тому числі мій дідусь, бабуся, двоє сестричок, родичів до сорока чоловік. Я пишу в Корніївку листи, згадую про це, а мені відповідають: ми сумніваємося, що у нас був голод. І сумніваються вже російською мовою. Ось як ми розгубили свою українськість. Хто ж принесе нам пробудження? “
Григорій Гуртовий і був тим, хто несе це пробудження нації. Він з того покоління ентузіастів, котрі, як каже один з його соратників директор державного підприємства “Волинські старожитності” Олексій Златогорський, котре не мало за плечима у своїй роботі нічого, крім окриленості, котре мало не батогами відганяли від вивчення власної історії. У його музеї можна було торкатися експонатів, бо, вважав, “це дуже важливо – безпосередньо торкатися своєї історії, це зв'язок поколінь, віків, без якого нема патріотизму”.
Для мене ж з відходом у вічність Григорія Олександровича втрачено і співрозмовника: мудрого, окриленого, з енциклопедичними знаннями. Вічна йому пам'ять.