Улас Самчук: «Я любив Олену Телігу, як цікаву людину, яких у нас так мало»

Такі примітні постаті українського літературного життя в еміграції міжвоєнного періоду, як Улас Самчук та Олена Теліга, не лише знали одне одного. Часом доля зводила їх, часом розводила. Не завжди вони могли порозумітися, зокрема в питаннях політичних. Але, хоч як би там було, залишалися друзями й симпатизували одне одному.

У своїх спогадах «На білому коні. На коні вороному», де йдеться про події Другої світової війни, У.Самчук велику увагу приділив саме О.Телізі. Можна сказати: вона — одна з головних героїнь цього твору.

У цих спогадах Самчук говорить, яким чином Олена — дівчина, вихована в родині, де панувала російськість, — перетворилася в українку.

«Це було десь двадцять третього року, — пригадую, казала вона, — як ми з мамою йшли з Києва до Польщі. Нас переводила якась контрабанда... І це не була лише границя, особливо для мене. Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх росів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише «в Європі», але й в абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»...

Я не була киянка. І не пєтроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалася Петром І, Катериною Великою... Ну й, розуміється, культурою імперії, главою якої був Олександр Сергійович Пушкін.

І от коли я опинилася в такому ультра-франц-йозефському містечку, у якому люди говорили чомусь, як мені здавалося, праслов’янською мовою, що звалося Подєбради, в новій, маленькій Чехо-Словацькій Республіці, з царствуючим професором Масариком, я була приголомшена, що мій власний батько, відомий і заслужений, справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не то інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри і, о жах!, навіть приватно і навіть дома говорять на тій самій «нікому не зрозумілій», як у нас звичайно казали, мові.

Уявіть мої переживання! Я була вражена, ображена. Цілі роки я воювала з батьком, а згодом і матір’ю з приводу цього. Мої рідні брати Лев і Сергій і до цього часу не здають позицій великодержавності, а Сергій навіть править там за «ізвєстнаво русскаво поета». Моїм товариством були «істіннорусскіє люді» з табору Денікіна та Вранґеля, з ними я приятелювала, читала Гумільова, громила сепаратистів, і знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордости.

Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда... Це було на великому балю у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову зо всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»... «мордописня»... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому.

І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене «ревіндикованою». А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишилася на півдорозі. Я йшла далі й далі... І чи ж не є цей довгий шлях моєї одіссеї нашим довгим шляхом взагалі, і чи не варто нам бути учасниками такого переродження, замість второваного, казенного, накинутого і неприродного стану, в якому Петербург чи Петроград, чи Ленінград хоче бачити грандіозну проблему, якою є штучний зліпок мов і рас, що є Совєтським Союзом. Уявімо собі на хвилинку тупого, впертого ігноранта — російського шовініста у ролі, скажемо, розумного стратега, замість безглуздого стратагема. Уявімо собі, які шалені можливості мали вони в минулому. З якими аспіраціями культури, якими можливостями господарства. Коли б, замість політики «собачої мови», та обрали політику розуму, гідності, як своєї так і всіх біля себе. Тож Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому, що вона вперто хоче бути одномовною. Що вона силує до сполуки елементи, які не сполучаються. Насилувана правда, зневажена гордість помститься в поколіннях. По-доброму можна зробити багато, по-злому — нічого. Тут не поможе НКВД. Для тупих, для дурних, для хворих — так. Але не для мене, не для вас... О, змусити! Це можливо. Хвилево. Але не вирішити, не перемогти. Не здамся ганьбі ніколи і нізащо!»

Продовження теми читайте в сьогоднішньому номері "Дня" на сторінці «День» в матеріалі Петра КРАЛЮКА

Джерело: «День»