Він поважати себе змусив...

«16–22.04.2021»

Від цього звернення чекали багато чого. — Одні, як-то терористи на окупованому Донбасі або публіка на кшталт Зюганова в Москві, стверджували як про практично вирішене питання в офіційному визнанні Путіним незалежності «ДНР»/»ЛНР». В Україні, як і в цивілізованій частині планети, сподівалися хоч би на визначеність у причинах стягнення російських військовиків і озброєнь до українського кордону, що триває вже місяць. Усі разом, нехай кожен своїх, чекали відповідей на питання про майбутнє. Як виявилося, старий, тільки для вигляду в костюмі, а не в радянського крою пікейному жилеті, за багаторічною звичкою (пишуть, уже 17-й раз) зібрав усіх, щоб просто побазікати. Старий перевірений роками кремлівський рецепт. Лише ближче до кінця півторагодинної, по-генсеківськи запаморочливо-нудної беззмістовної доповіді він приправив її дещицею зубодробильного маразму. — Bon appetit!

Зважаючи на недалекі вересневі вибори в Думу, значна частина звернення Путіна до Федеральних зборів була цілком передбачувано присвячена обіцянкам допомоги незаможним. — Уписане з останніми змінами до Конституції визначення Росії як «соціальної держави» не порожні слова, — ледве тільки закінчилася трансляція, поквапилася з коментарями голова Ради Федерації Валентина Матвієнко. Втім, чим щедріші обіцянки нових соціальних гарантій, тим зрозуміліше стало рядовим росіянам, що знову опанували радянську науку читати між рядків, що доведеться тугіше затягнути паски. На тлі зазначеного навіть у виступі Путіна рекордного росту корпоративного прибутку (читай, прибутків самого російського президента й осіб, що входять до його злочинного угрупування) рекордними темпами росте кількість громадян, залежних від цієї державної допомоги. І не стільки навіть унаслідок пандемії (російська зовнішня торгівля навіть при мінімумі світових цін на вуглеводні зберігала позитивне сальдо) і навіть корупції, скільки тому, що за зовнішньополітичні авантюри політичного керівництва рік від року доводиться все дорожче платити.

«Росії та Білорусі треба звикнути жити в стані постійної зовнішньої загрози», — того ж дня прокоментував виступ Путіна в ефірі білоруського державного телеканалу прессекретар російського президента Дмитро Пєсков. З одного боку, зовнішня загроза — це звичний ще з юності Путіна інструмент, за допомогою якого можна пояснити своїм громадянам, чому обіцяний «ще за життя нинішнього покоління» комунізм ніяк не настане, і за начебто побудованого розвиненого соціалізму з незрозумілих причин рівень життя простих радянських громадян був нижчий, ніж американських або західноєвропейських безробітних, що одержували соціальну допомогу. На відміну від «соціалізму» та «комунізму», «соціальну державу» будувати набагато зручніше. — Тут немає ніякої описаної бородатим класиком мети. Давно минули ті часи, коли Путін обіцяв простим росіянам швидке досягнення стандартів життя країн першого світу. «Соціальна держава» — це не про те, щоб щось будувати, це про те, як виживати.

З іншого боку, зовнішня загроза — це ще й експортний продукт, єдиний ще з дитинства звичний для Путіна спосіб змусити себе поважати. На схилі епохи вуглеводнів тільки ядерна зброя все ще робить із цієї бензоколонки світову державу, тому чи не третина міжнародного блоку звернення російського президента була присвячена ядерному переозброєнню. При цьому, без щонайменшої іронії згадавши, скільки Росія зробила для «врегулювання регіональних конфліктів» і «налагодження політичного діалогу» в Сирії, Лівії та Нагірному Карабаху, Путін пожалкував, що, скажімо, з Білоруссю, Китаєм, М’янмою або Венесуелою Росії вдається будувати стосунки «на основі взаємоповаги», а з країнами Заходу ні. «Часто взагалі не відповідаємо не лише на недружні акції, але і на відверте хамство», з образою продовжив він, натякаючи на те, що його назвав вбивцею американський президент. І тут же порівняв Байдена з Шерханом, а союзників США (простір для інтерпретацій відкритий — від Чехії та Польщі до України) з шакалом Табакі. — Безсумнівно, що у цій образній картинці з «Книги джунглів» Путін бачить себе в ролі антипода переможеного Шерхана. Пам’ятайте, як Сталін останніми роками перед смертю постійно малював у записнику вовків? Тепер і Путіну ввижаються вовки. — А що, зручно. Навіть якщо станеться так, що Акела схибить, у цьому винен Шерхан.

«Відповідь Росії буде асиметричною, швидкою та жорсткою», — пообіцяв Путін своїм кривдникам, тут же абсолютно симетрично відповівши на звинувачення свого вашингтонського кривдника. Історія з нібито замахом на Лукашенка, навіть із співучастю в ній ФСБ, якою б дикою вона не здавалася, досі цілком вписувалася в знайомий образ мінського свавільника (у часи охолодження двосторонніх стосунків про це особливо не добираючи слів, прямо говорило і кремлівське ТБ), що остаточно злетів із котушок, якому, щоб не зруйнувати Союзну державу, Кремль змушений потурати. Як відповідь на звинувачення в численних політичних убивствах не лише в Росії, а по всьому світу, з уст самого Путіна ця історія звучить як пряма загроза, міру якої визначає непорівнянний із Білоруссю російський військовий потенціал. — Колишнього Путіна вже не бояться? Можливо, його почнуть більше поважати в позиченому в Лукашенка образі божевільного диктатора з ядерною кнопкою. Спрацює? Показова тут реакція у відповідь Білого дому: «Ми досить товстошкірі, щоб приймати подібне на свій рахунок».

Багато хто, і в правлячій партії також, поквапився інтерпретувати відсутність у зверненні Путіна прямих загроз на адресу України в тому сенсі, що у Кремля, мовляв, «немає готових рішень щодо розширення агресії». Насправді, навмисна плутанина путінського послання, відсутність у ньому конкретики з ключових питань свідомо посилює чинник невизначеності, підвищуючи цим градус напруги. «Сподіваюся, що нікому не спаде на думку перейти щодо Росії так звану червону лінію. А де вона проходитиме, це ми визначатимемо у кожному конкретному випадку самі». — Путін віддав перевагу не «Законові джунглів» «великого письменника» Кіплінга, а Закону байкаря Крилова. Як у Грузії 2008-го, або в Україні 2014-го, «Ти винен уже в тому, що хочеться мені їсти». — Спочатку нападемо, а червону лінію домалюємо потім.

Він поважати себе змусив...

Він поважати себе змусив...

«16–22.04.2021»

Від цього звернення чекали багато чого. — Одні, як-то терористи на окупованому Донбасі або публіка на кшталт Зюганова в Москві, стверджували як про практично вирішене питання в офіційному визнанні Путіним незалежності «ДНР»/»ЛНР». В Україні, як і в цивілізованій частині планети, сподівалися хоч би на визначеність у причинах стягнення російських військовиків і озброєнь до українського кордону, що триває вже місяць. Усі разом, нехай кожен своїх, чекали відповідей на питання про майбутнє. Як виявилося, старий, тільки для вигляду в костюмі, а не в радянського крою пікейному жилеті, за багаторічною звичкою (пишуть, уже 17-й раз) зібрав усіх, щоб просто побазікати. Старий перевірений роками кремлівський рецепт. Лише ближче до кінця півторагодинної, по-генсеківськи запаморочливо-нудної беззмістовної доповіді він приправив її дещицею зубодробильного маразму. — Bon appetit!

Зважаючи на недалекі вересневі вибори в Думу, значна частина звернення Путіна до Федеральних зборів була цілком передбачувано присвячена обіцянкам допомоги незаможним. — Уписане з останніми змінами до Конституції визначення Росії як «соціальної держави» не порожні слова, — ледве тільки закінчилася трансляція, поквапилася з коментарями голова Ради Федерації Валентина Матвієнко. Втім, чим щедріші обіцянки нових соціальних гарантій, тим зрозуміліше стало рядовим росіянам, що знову опанували радянську науку читати між рядків, що доведеться тугіше затягнути паски. На тлі зазначеного навіть у виступі Путіна рекордного росту корпоративного прибутку (читай, прибутків самого російського президента й осіб, що входять до його злочинного угрупування) рекордними темпами росте кількість громадян, залежних від цієї державної допомоги. І не стільки навіть унаслідок пандемії (російська зовнішня торгівля навіть при мінімумі світових цін на вуглеводні зберігала позитивне сальдо) і навіть корупції, скільки тому, що за зовнішньополітичні авантюри політичного керівництва рік від року доводиться все дорожче платити.

«Росії та Білорусі треба звикнути жити в стані постійної зовнішньої загрози», — того ж дня прокоментував виступ Путіна в ефірі білоруського державного телеканалу прессекретар російського президента Дмитро Пєсков. З одного боку, зовнішня загроза — це звичний ще з юності Путіна інструмент, за допомогою якого можна пояснити своїм громадянам, чому обіцяний «ще за життя нинішнього покоління» комунізм ніяк не настане, і за начебто побудованого розвиненого соціалізму з незрозумілих причин рівень життя простих радянських громадян був нижчий, ніж американських або західноєвропейських безробітних, що одержували соціальну допомогу. На відміну від «соціалізму» та «комунізму», «соціальну державу» будувати набагато зручніше. — Тут немає ніякої описаної бородатим класиком мети. Давно минули ті часи, коли Путін обіцяв простим росіянам швидке досягнення стандартів життя країн першого світу. «Соціальна держава» — це не про те, щоб щось будувати, це про те, як виживати.

З іншого боку, зовнішня загроза — це ще й експортний продукт, єдиний ще з дитинства звичний для Путіна спосіб змусити себе поважати. На схилі епохи вуглеводнів тільки ядерна зброя все ще робить із цієї бензоколонки світову державу, тому чи не третина міжнародного блоку звернення російського президента була присвячена ядерному переозброєнню. При цьому, без щонайменшої іронії згадавши, скільки Росія зробила для «врегулювання регіональних конфліктів» і «налагодження політичного діалогу» в Сирії, Лівії та Нагірному Карабаху, Путін пожалкував, що, скажімо, з Білоруссю, Китаєм, М’янмою або Венесуелою Росії вдається будувати стосунки «на основі взаємоповаги», а з країнами Заходу ні. «Часто взагалі не відповідаємо не лише на недружні акції, але і на відверте хамство», з образою продовжив він, натякаючи на те, що його назвав вбивцею американський президент. І тут же порівняв Байдена з Шерханом, а союзників США (простір для інтерпретацій відкритий — від Чехії та Польщі до України) з шакалом Табакі. — Безсумнівно, що у цій образній картинці з «Книги джунглів» Путін бачить себе в ролі антипода переможеного Шерхана. Пам’ятайте, як Сталін останніми роками перед смертю постійно малював у записнику вовків? Тепер і Путіну ввижаються вовки. — А що, зручно. Навіть якщо станеться так, що Акела схибить, у цьому винен Шерхан.

«Відповідь Росії буде асиметричною, швидкою та жорсткою», — пообіцяв Путін своїм кривдникам, тут же абсолютно симетрично відповівши на звинувачення свого вашингтонського кривдника. Історія з нібито замахом на Лукашенка, навіть із співучастю в ній ФСБ, якою б дикою вона не здавалася, досі цілком вписувалася в знайомий образ мінського свавільника (у часи охолодження двосторонніх стосунків про це особливо не добираючи слів, прямо говорило і кремлівське ТБ), що остаточно злетів із котушок, якому, щоб не зруйнувати Союзну державу, Кремль змушений потурати. Як відповідь на звинувачення в численних політичних убивствах не лише в Росії, а по всьому світу, з уст самого Путіна ця історія звучить як пряма загроза, міру якої визначає непорівнянний із Білоруссю російський військовий потенціал. — Колишнього Путіна вже не бояться? Можливо, його почнуть більше поважати в позиченому в Лукашенка образі божевільного диктатора з ядерною кнопкою. Спрацює? Показова тут реакція у відповідь Білого дому: «Ми досить товстошкірі, щоб приймати подібне на свій рахунок».

Багато хто, і в правлячій партії також, поквапився інтерпретувати відсутність у зверненні Путіна прямих загроз на адресу України в тому сенсі, що у Кремля, мовляв, «немає готових рішень щодо розширення агресії». Насправді, навмисна плутанина путінського послання, відсутність у ньому конкретики з ключових питань свідомо посилює чинник невизначеності, підвищуючи цим градус напруги. «Сподіваюся, що нікому не спаде на думку перейти щодо Росії так звану червону лінію. А де вона проходитиме, це ми визначатимемо у кожному конкретному випадку самі». — Путін віддав перевагу не «Законові джунглів» «великого письменника» Кіплінга, а Закону байкаря Крилова. Як у Грузії 2008-го, або в Україні 2014-го, «Ти винен уже в тому, що хочеться мені їсти». — Спочатку нападемо, а червону лінію домалюємо потім.