Тривожна валізка пам’яті

Щоразу як я чую від своїх знайомих із місцевостей, для яких російсько-українська війна так і залишилася новиною з екрана телевізору чи ноутбуку, яку з легкістю можна вимкнути або запхати на горішню полицю, як нецікаву книжку, слова «У мене також була тривожна валізка», я застигаю. Застигаю з подиву. Застигаю з розгубленості. Застигаю з оніміння. Адже сама ця фраза, яку я раз за разом чую у моменти, коли менш за все до неї готова, свідчить про те, що мене не бачать, не чують і не розуміють. І, щиро кажучи, бачити, чути й розуміти не хочуть, захистившись від незручних сусідів по країні зручним образом «тривожної валізки». Цією натхненною репетицією того, що неокуповані люди зробили б на моєму місці. Але правда полягає у тому, що на моєму місці вони ніколи не були. Адже якби хтось із власників цих «тривожних валізок» бодай раз запитав у мене, як я полишала окупований Донецьк, то дізнався б, що у 2014 році нічого з їхньої уяви в мене не було – ні тривоги, ні валізки.

Що ж було в мене у 2014 році? Домівка, на придбання й облаштування якої працювало не одне покоління. Життєві плани, які розбилися об чавунний лоб великої історії. Друзі, які день за днем розчинялися у розжареній, як піч, горлянці путінської пропаганди. І жодного розуміння, як і куди виїжджати з окупованого Донецька. Речі, які можна взяти чи не взяти із собою, – останнє, що мене тоді хвилювало. Адже ні фотографії, ні книжки, ні картини, ні музичні інструменти, ні малюнки матері – все те, що складає особисту й родинну пам'ять і дух дому, в час, коли вулицями рідного міста вільно походжають люди з автоматами Калашникова, а руді чеченські найманці влаштовують п’яні гуляння на БТРах у самому його центрі, не видаються речами першої необхідності. Усі вони лишилися окупованими. Усіх їх, як з’ясується згодом, коли липкі пальці думок перетворять життя на хворобливе безсоння, не вистачатиме найбільше. А тоді, навесні-влітку 2014-го полишати Донецьк не хотілося, адже, хай там що каже вже внутрішня пропаганда про «депресивний Донбас», наші міста, доми, речі, як і наші життя, були любленими, були – нашими.

Важко сказати, коли думка про від’їзд стала надокучливою, як запах сміття, який нема кому винести. Мабуть, у травні, коли на сайті Донецької залізниці з’явилося оголошення, що залізничне сполучення збираються зупинити. Реальність, у якій з окупованого міста неможливо виїхати ні літаком, ні потягом, непомітно перетворювалася на задушливу клаустрофобічну кімнату без дверей, а порожні вулиці справляли враження пустки, з якої всі вже виїхали, і лише ти чомусь відчайдушно чіпляєшся за рідні стіни, наче вони здатні захистити від війни. Однак чи думав тоді хтось, що це вже вона, війна? Навряд. Адже ніхто не живе в очікуванні війни. Адже ніхто не думає, що війна станеться саме з ним. Адже єдине, що спромоглася зробити радянська ідеологія з пам'яттю про Другу світову, – вкрасти і закопати так глибоко, що люди досі не можуть її відшукати.

Однак війна все одно сталася, розірвавши тканину часу на шмаття, з якого нічого тепер не пошити – хіба що сорочки небіжчикам. І вимушені переселенці стали цими небіжчиками, приходу яких живі неокуповані люди лякаються, як самої смерті. «Донецьких прохання не турбувати». Хоч ми нікого з собою не забираємо – немає куди. Лише спрагло вдивляємось у чужі вікна порожніми пересохлими зіницями, щоб нагадати собі, що дім ще буває, що він можливий. Тільки не з нами. Наші домашні історії завершилися у 2014-му, а для нових на великому аркуші життя залишилися самі білі прогалини – от тільки слів бракує. Як бракує повітря під час серцевого нападу. І ми обмацуємо очима чужі шпалери, шафки, світлини, сімейні реліквії – щоб не задихнутися. Щоб, задихаючись, дихати.

У це неможливо повірити, але більшість українців і досі не знає, що офіційної евакуації мирного населення не було. Власне, її досі немає. Можеш – біжи світ за очі. Не можеш – слухай музику війни. «Усі, хто хотів, давно виїхали». У 2014-му я обрала перше. Якщо, звісно, це можна назвати вибором, адже коли скручуєш папірці з назвами українських міст або ж тягнеш сірники, геть не розуміючи, в який бік вирушити, це радше схоже на безглузду й жорстоку дитячу гру, у якій завжди програєш. Одеса, Дніпро, Київ, Львів, Вінниця… У жодному з цих міст мене ніхто не чекав. У жодному з цих міст я не чекала на ксенофобію, з якою продовжую стикатися з незмінною втомою, однак вже без емоцій. Але й чекати, залишаючись у Донецьку, коли по тебе прийдуть, бо людей, які збиралися на мене донести, я знала в обличчя, було б помилкою, в якій звинувачувати можна хіба себе. А шукати винних – останнє, про що тоді думалося.

Тож, одного дня я вийшла з дому з торбою літніх речей, знаючи, що повернутись туди, можливо, вже не випаде. Їдучи через усе місто тролейбусом, я бачила військових без розпізнавальних знаків, бачила захоплення якоїсь будівлі й чула постріли, бачила рідне місто, яке, здавалося, ще ніколи не було таким гарним, таким квітучим і зеленим. Як на цвинтарі, казали ми в ті часи. Однак я не бачила головного – себе. Моя тінь, як у новелах романтиків, встала вдосвіта і вже вирушила перед мене, кличучи у невідомість. Тоді я ще не знала, що, зустрівшись із власною тінню у Києві, я отримаю в подарунок щось легке й важке, гарне й потворне, старе і нове – тривожну валізку пам'яті про світ, якого вже ніколи не буде. Тривожну валізку пам'яті про себе, яку годі пояснити іншим, неокупованим людям. Та й чи варто.