Про подарунок і шанс

Рік тому ми домовилися мовчати, не виставляти фото у соцмережі, аби не накликати непередбачуваної реакції сусідів у будинках, знайомих і читачів сторінок.

Минув рік. Варто було заговорити раніше. Та й нині мало шансів, що твої слова адекватно сприймуть навіть колеги. Та маю очистити душу і висповідатися у простір.

Ще за пів року до того, як гримнув грім коронавірусу, ми мали квитки до Неаполю і рожеву мрію про голубі лагуни Капрі, острів, що так любив Михайло Михайлович.

Ми вагалися. Протибоство між втратою чималих коштів, недвозначних поглядів рідні і все ж відкритих кордонів. Італія була відкрита для польотів. Червона північ таки суттєво віддалена від помаранчевого півдня. Статистика практично не відображала хворих і летальних випадків на узбережжі. СкайАп поклявся повернути нас додому у зазначений термін – і не підвів.

Трохи ніяково почувалися на вильоті з Києва. Окрім нашої групи летіло не більше десяти пасажирів. Було очевидним: страх запанував свідомістю.

Неаполь зустрів вимірюванням температури і уточненням про квитки у зворотньому напрямку. День почався вночі, тож з пізнішого ранку ми вирушили на екскурсію містом. Центральні вулиці ще були щільно заповнені туристами.

Наступний день – чарівна Казерта без натовпів екскурсантів. У неділю наша супер-гід Олена запропонувала замість Помпей і Везувія виїхати на Капрі, з огляду на менший наплив туристів у найпопулярніші місця у будні дні.

Вже на паромі нас наздогнало повідомлення, що саме в цей день італійський уряд закриває усі музеї для відвідувачів. Усі, без винятку. Навіть ті, що знаходяться під відкритим небом.

Рожева мрія поволі тьмяніє.

Ми вирішуємо, що завтра їдемо в Соренто і Позітано, далі – продовжуємо мандрувати чарівними містечками Неаполітанської затоки.

Після квітнучого Соренто із присмаком лімончело майже о десятій вечора подзвонила Олена. Щойно прем'єр Італії звернувся до громадян. Від завтра, вівторка, жорсткий локдаун вводиться по всій країні. Лєна інструктує мене щодо правил поведінки, переміщення, безпеки, місць, де ми вже самостійно (оскільки вона проживає у передмісті Неаполя і виїзд заборонено) можемо гуляти і що побачити, як і де похарчуватися.

З вівторка до ранку п'ятниці ми були свідками програми "Як це працює - локдаун у Неаполі". Безкінечні патрулювання поліції з карабінерів вулиць міста. Перевірка кафе, які ще у вівторок і середу впускали по 3-4 відвідувачі за умови дотримання дистанцій. Як складали протокол магазину, в якому тільки мили вікна! Як дотримувалися дистанцій у супермаркетах і маскового режиму в метро.

За пару днів місто збезлюдніло. Гамірливий Неаполь нагадував Київ часів чорнобильської аварії: безперервно милися вулиці й стіни будівель. Комендантська година. І ми, котрі блукали вулицями надемоційного міста, якому наступили на горло.

Ще у понеділок після новин від італійського уряду я намагалася додзвонитися до українського посольства. Утопістка. Південь Італії нараховує найбільшу кількість співвітчизників-заробітчан, про яких більше дбає уряд італійський, ніж українські дипломатичні установи. Телефон мовчав. Пандемія захоплювала Італію, оминаючи українських дипломатів.

На завтра, у вівторок, був літак на Київ. Чи є шанс вилетіти? Об одинадцятій добиваюся до менеджера з авіаперевезень. Десь опів на дванадцяту ночі їй таки вдається пробитися до когось зі СкайАп: на завтра квитків на рейс нема, але у п'ятницю нас заберуть нашим рейсом.

У четвер карантинні санкції посилилися. Кафе й ресторани працюють лише навинос. Відчинені супермаркети і аптеки (із дотриманням дистанцій, вхід у масках). Працює метро. А значить, можна дістатися з точки А в точку В. Головне, не збиратися більше, ніж 2-3. Італійці неохоче відповідають на питання, миттєво відстуваючи від тебе на крок. Поліція відправляє до готелю: туризм закінчився.

Проте можна гуляти набережною. Вилізти на білі валуни ближче до моря і, упираючись поглядом у Везувій, вкотре мріяти про відвідини кратера вулкану за кращих часів.

У п'ятницю раненько автобус віз нас до аеропорту.

І тут у три черги без черги починалася реєстрація на рейс до Києва. Всі маски і дистанції залишилися за стінами приміщення, усі законобоязливі й чемні, з пермессо і без, українські заробітчани вмить перетворилися на до болю знайомих українців, тих, що безпомилково впізнаєш серед мільйонів. Декілька разів менеджерка піднімалася за стійкою, намагаючись стримати штурм пасажирів, що рвалися на літак...

***

Час, що ніби трохи затягнувся, завис у невизначеності, нині сприймається як подарунок і шанс, який ми ризикнули і використали. Вантаж відповідальності мені вдалося звалити з плечей аж влітку. Ми всі добровільно ізолювалися на два тижні. Живих-здорових повернула в Україну, жоден не захворів після Італії. А далі – ще й відвоювали повернення коштів у збанкрутілого Ернеста.

Відчуття, що вдалося пролізти у вушко голки.

Італія закрилася для туристів.

Європа закрилася для туристів.

Апокаліпсис дістався України.

Але...

Ми захоплюємося Європою. Але готові йти в Європу тільки зі своїм статутом, де червоними буквами написано, що українці не дотримуються закону. Не дотримуються закону від верху до низу. А тому – закон їм не указ.

Не буду повторювати писане сто разів. Оголошувати червоні зони і одночасно дозволяти туризм у цих зонах – злочин. Це злочин з боку уряду. І безвідповідальність з боку тих, хто безпосередньо займається організацією.

Звісно, і у тих, і у інших одна причина. Влада не бажає брати на себе компенсацію за заборону діяльності в часи карантину. Організатори мають вижити без підтримки влади.

Танці на граблях, які вже так набили ґулю на лобі, що ніхто не зважає на черговий удар. Танці на граблях – як національний спорт, у якому ми виглядаємо неадекватними у очах світу.

Ізраїль, з однією з найкращих медицин світу, практично на рік посадив країну на карантин, обмеживши все, що можна обмежити. Екскурсії в країні ось тільки дозволили, коли вакцинована більша половина населення. Україна в "чорному списку" країн, з якими Ізраїль відкриє небо від середини травня.

***

До недолугості дій і половинчатості рішень українського уряду, як олива до вогню, додається ігнорування обмежень і заборон з боку народу. Дії, що базуються винятково на власних вигодах й інтересах.

І час пандемії – як апофеоз блукання нашими невизначеними орбітами життя у державі: час від часу атоми влади й народу зіштовхуються, вибухаючи новим майданом.

***

Я мала це сказати. Очистити свої думки у чистий четвер, коли більшість поспішає вимити вікна і зробити генеральне прибирання до Великодня. Генерального прибирання давно потребують наші голови. Країна потопає у смітті (засмічені ліси, балки, річки), бо сміття у наших головах.

Про подарунок і шанс

Про подарунок і шанс

Рік тому ми домовилися мовчати, не виставляти фото у соцмережі, аби не накликати непередбачуваної реакції сусідів у будинках, знайомих і читачів сторінок.

Минув рік. Варто було заговорити раніше. Та й нині мало шансів, що твої слова адекватно сприймуть навіть колеги. Та маю очистити душу і висповідатися у простір.

Ще за пів року до того, як гримнув грім коронавірусу, ми мали квитки до Неаполю і рожеву мрію про голубі лагуни Капрі, острів, що так любив Михайло Михайлович.

Ми вагалися. Протибоство між втратою чималих коштів, недвозначних поглядів рідні і все ж відкритих кордонів. Італія була відкрита для польотів. Червона північ таки суттєво віддалена від помаранчевого півдня. Статистика практично не відображала хворих і летальних випадків на узбережжі. СкайАп поклявся повернути нас додому у зазначений термін – і не підвів.

Трохи ніяково почувалися на вильоті з Києва. Окрім нашої групи летіло не більше десяти пасажирів. Було очевидним: страх запанував свідомістю.

Неаполь зустрів вимірюванням температури і уточненням про квитки у зворотньому напрямку. День почався вночі, тож з пізнішого ранку ми вирушили на екскурсію містом. Центральні вулиці ще були щільно заповнені туристами.

Наступний день – чарівна Казерта без натовпів екскурсантів. У неділю наша супер-гід Олена запропонувала замість Помпей і Везувія виїхати на Капрі, з огляду на менший наплив туристів у найпопулярніші місця у будні дні.

Вже на паромі нас наздогнало повідомлення, що саме в цей день італійський уряд закриває усі музеї для відвідувачів. Усі, без винятку. Навіть ті, що знаходяться під відкритим небом.

Рожева мрія поволі тьмяніє.

Ми вирішуємо, що завтра їдемо в Соренто і Позітано, далі – продовжуємо мандрувати чарівними містечками Неаполітанської затоки.

Після квітнучого Соренто із присмаком лімончело майже о десятій вечора подзвонила Олена. Щойно прем'єр Італії звернувся до громадян. Від завтра, вівторка, жорсткий локдаун вводиться по всій країні. Лєна інструктує мене щодо правил поведінки, переміщення, безпеки, місць, де ми вже самостійно (оскільки вона проживає у передмісті Неаполя і виїзд заборонено) можемо гуляти і що побачити, як і де похарчуватися.

З вівторка до ранку п'ятниці ми були свідками програми "Як це працює - локдаун у Неаполі". Безкінечні патрулювання поліції з карабінерів вулиць міста. Перевірка кафе, які ще у вівторок і середу впускали по 3-4 відвідувачі за умови дотримання дистанцій. Як складали протокол магазину, в якому тільки мили вікна! Як дотримувалися дистанцій у супермаркетах і маскового режиму в метро.

За пару днів місто збезлюдніло. Гамірливий Неаполь нагадував Київ часів чорнобильської аварії: безперервно милися вулиці й стіни будівель. Комендантська година. І ми, котрі блукали вулицями надемоційного міста, якому наступили на горло.

Ще у понеділок після новин від італійського уряду я намагалася додзвонитися до українського посольства. Утопістка. Південь Італії нараховує найбільшу кількість співвітчизників-заробітчан, про яких більше дбає уряд італійський, ніж українські дипломатичні установи. Телефон мовчав. Пандемія захоплювала Італію, оминаючи українських дипломатів.

На завтра, у вівторок, був літак на Київ. Чи є шанс вилетіти? Об одинадцятій добиваюся до менеджера з авіаперевезень. Десь опів на дванадцяту ночі їй таки вдається пробитися до когось зі СкайАп: на завтра квитків на рейс нема, але у п'ятницю нас заберуть нашим рейсом.

У четвер карантинні санкції посилилися. Кафе й ресторани працюють лише навинос. Відчинені супермаркети і аптеки (із дотриманням дистанцій, вхід у масках). Працює метро. А значить, можна дістатися з точки А в точку В. Головне, не збиратися більше, ніж 2-3. Італійці неохоче відповідають на питання, миттєво відстуваючи від тебе на крок. Поліція відправляє до готелю: туризм закінчився.

Проте можна гуляти набережною. Вилізти на білі валуни ближче до моря і, упираючись поглядом у Везувій, вкотре мріяти про відвідини кратера вулкану за кращих часів.

У п'ятницю раненько автобус віз нас до аеропорту.

І тут у три черги без черги починалася реєстрація на рейс до Києва. Всі маски і дистанції залишилися за стінами приміщення, усі законобоязливі й чемні, з пермессо і без, українські заробітчани вмить перетворилися на до болю знайомих українців, тих, що безпомилково впізнаєш серед мільйонів. Декілька разів менеджерка піднімалася за стійкою, намагаючись стримати штурм пасажирів, що рвалися на літак...

***

Час, що ніби трохи затягнувся, завис у невизначеності, нині сприймається як подарунок і шанс, який ми ризикнули і використали. Вантаж відповідальності мені вдалося звалити з плечей аж влітку. Ми всі добровільно ізолювалися на два тижні. Живих-здорових повернула в Україну, жоден не захворів після Італії. А далі – ще й відвоювали повернення коштів у збанкрутілого Ернеста.

Відчуття, що вдалося пролізти у вушко голки.

Італія закрилася для туристів.

Європа закрилася для туристів.

Апокаліпсис дістався України.

Але...

Ми захоплюємося Європою. Але готові йти в Європу тільки зі своїм статутом, де червоними буквами написано, що українці не дотримуються закону. Не дотримуються закону від верху до низу. А тому – закон їм не указ.

Не буду повторювати писане сто разів. Оголошувати червоні зони і одночасно дозволяти туризм у цих зонах – злочин. Це злочин з боку уряду. І безвідповідальність з боку тих, хто безпосередньо займається організацією.

Звісно, і у тих, і у інших одна причина. Влада не бажає брати на себе компенсацію за заборону діяльності в часи карантину. Організатори мають вижити без підтримки влади.

Танці на граблях, які вже так набили ґулю на лобі, що ніхто не зважає на черговий удар. Танці на граблях – як національний спорт, у якому ми виглядаємо неадекватними у очах світу.

Ізраїль, з однією з найкращих медицин світу, практично на рік посадив країну на карантин, обмеживши все, що можна обмежити. Екскурсії в країні ось тільки дозволили, коли вакцинована більша половина населення. Україна в "чорному списку" країн, з якими Ізраїль відкриє небо від середини травня.

***

До недолугості дій і половинчатості рішень українського уряду, як олива до вогню, додається ігнорування обмежень і заборон з боку народу. Дії, що базуються винятково на власних вигодах й інтересах.

І час пандемії – як апофеоз блукання нашими невизначеними орбітами життя у державі: час від часу атоми влади й народу зіштовхуються, вибухаючи новим майданом.

***

Я мала це сказати. Очистити свої думки у чистий четвер, коли більшість поспішає вимити вікна і зробити генеральне прибирання до Великодня. Генерального прибирання давно потребують наші голови. Країна потопає у смітті (засмічені ліси, балки, річки), бо сміття у наших головах.