Місто, переклад і переселенський досвід

Я — вимушена переселенка. Зі Сходу. З Донецька. Так сталося, що і в мене, і в інших переселенців доволі часто питають, чи вважаємо ми Київ своїм містом. І це щоразу змушує замислитися над тим, коли ж відбувається цей чарівний момент перетворення гарбуза на карету, а замурзаної заклопотаної дівчини — на Попелюшку. Або так: коли місто з чернетки перетворюється на робочу версію, а з неї — на остаточний варіант перекладу, в якому ти можеш пояснити кожен закуток, кожне темне підворіття, кожен ліхтар.

Якоїсь миті приходить усвідомлення, що перед тобою величезний текст Києва, який тепер доведеться пізнавати й пояснювати, тоді як твоє знайомство з цим містом хіба на рівні мінімального словникового запасу: Хрещатик, Поділ, Лавра, Дніпро, Софія Київська… Але у речення, фрази й абзаци ці слова поки що не складаються. Бо хто ти цьому місту? Мабуть, перекладач-початківець, якому весь час потрібно долати невпевненість і зазирати в словник. Однак цього завжди замало, адже текст нового міста потрібно прожити, пересадити в нього власний досвід, а його — додати до вже пережитого, як рядок у біографічну довідку або ж розділ у книгу життя. Київський розділ.

Час, здається, застигає, як страх перед небезпекою. Слова вислизають між пальців, а всі досвіди здаються неперекладними. Але потроху в цьому київському розділі з’являються місця емоцій і місця подій, а в тебе на стіні замість стандартної типографської мапи Києва — покреслений і добряче помальований перекладацький текст. Простір твоєї власності, простір твоєї влади. А згодом з’ясовується, що окремі місця ти знаєш не гірше за корінних киян і навіть можеш водити ними екскурсії. Так, перекладаючи текст, в якийсь момент забуваєш, що його розуміння процесуальне, і лише, поставивши останню крапку, з подивом усвідомлюєш, який довгий і цікавий шлях було пройдено.

Але переклад міста як тексту не завжди пов'язаний з прагматикою, коли потрібно пояснити історію видатної пам’ятки архітектури або відшукати значення якоїсь ідіоми, зрозумілої лише місцевим. Часом тобі залежить на поясненні красивого дерева або ракурсу, з якого ти бачиш захід сонця над пагорбом. Так і з перекладом художнього тексту: важливий не лише результат, з яким пізніше залишаться сам на сам читачі, а й купа щемких подробиць, які назавжди залишаться у чернетках — між перекладачем і текстом.

У якомусь сенсі кожен перекладач — це вимушений переселенець, адже саме в перекладі, в необхідності освоювати текст як простір він знаходить домівку, яка завжди буде тимчасовою. З одного боку, перекладач щодня, слово по слову, будує новий будинок, а з іншого — тільки-но він завершить це будівництво, як йому доведеться збирати речі, пакувати валізку з перекладацькими інструментами й словниками і знов вирушати в дорогу, шукаючи черговий тимчасовий притулок.

Місто, переклад і переселенський досвід

Місто, переклад і переселенський досвід

Я — вимушена переселенка. Зі Сходу. З Донецька. Так сталося, що і в мене, і в інших переселенців доволі часто питають, чи вважаємо ми Київ своїм містом. І це щоразу змушує замислитися над тим, коли ж відбувається цей чарівний момент перетворення гарбуза на карету, а замурзаної заклопотаної дівчини — на Попелюшку. Або так: коли місто з чернетки перетворюється на робочу версію, а з неї — на остаточний варіант перекладу, в якому ти можеш пояснити кожен закуток, кожне темне підворіття, кожен ліхтар.

Якоїсь миті приходить усвідомлення, що перед тобою величезний текст Києва, який тепер доведеться пізнавати й пояснювати, тоді як твоє знайомство з цим містом хіба на рівні мінімального словникового запасу: Хрещатик, Поділ, Лавра, Дніпро, Софія Київська… Але у речення, фрази й абзаци ці слова поки що не складаються. Бо хто ти цьому місту? Мабуть, перекладач-початківець, якому весь час потрібно долати невпевненість і зазирати в словник. Однак цього завжди замало, адже текст нового міста потрібно прожити, пересадити в нього власний досвід, а його — додати до вже пережитого, як рядок у біографічну довідку або ж розділ у книгу життя. Київський розділ.

Час, здається, застигає, як страх перед небезпекою. Слова вислизають між пальців, а всі досвіди здаються неперекладними. Але потроху в цьому київському розділі з’являються місця емоцій і місця подій, а в тебе на стіні замість стандартної типографської мапи Києва — покреслений і добряче помальований перекладацький текст. Простір твоєї власності, простір твоєї влади. А згодом з’ясовується, що окремі місця ти знаєш не гірше за корінних киян і навіть можеш водити ними екскурсії. Так, перекладаючи текст, в якийсь момент забуваєш, що його розуміння процесуальне, і лише, поставивши останню крапку, з подивом усвідомлюєш, який довгий і цікавий шлях було пройдено.

Але переклад міста як тексту не завжди пов'язаний з прагматикою, коли потрібно пояснити історію видатної пам’ятки архітектури або відшукати значення якоїсь ідіоми, зрозумілої лише місцевим. Часом тобі залежить на поясненні красивого дерева або ракурсу, з якого ти бачиш захід сонця над пагорбом. Так і з перекладом художнього тексту: важливий не лише результат, з яким пізніше залишаться сам на сам читачі, а й купа щемких подробиць, які назавжди залишаться у чернетках — між перекладачем і текстом.

У якомусь сенсі кожен перекладач — це вимушений переселенець, адже саме в перекладі, в необхідності освоювати текст як простір він знаходить домівку, яка завжди буде тимчасовою. З одного боку, перекладач щодня, слово по слову, будує новий будинок, а з іншого — тільки-но він завершить це будівництво, як йому доведеться збирати речі, пакувати валізку з перекладацькими інструментами й словниками і знов вирушати в дорогу, шукаючи черговий тимчасовий притулок.