Квартет

«28.05–03.06.2021»

Я ще з тих киян, які на запитання, де ви вчитеся, відповідали: в університеті. Зважаючи на відсутність інших варіантів, у якому університеті — розумів будь-хто. Не скажу, що це було правильно. Незважаючи на декларовану рівність, доступ до вищої освіти в пізньому СРСР обмежувався комсомольськими характеристиками, рядком національність (у цьому весь дутий радянський інтернаціоналізм — верблюдові було незрівнянно легше пройти крізь голкове вушко, ніж євреєві вступити до університету Шевченка, зокрема, на мій історичний), а також соціальним статусом і матеріальними можливостями батьків. На свободу, що звалилася з неба, «старі» університети відповіли було кількістю місць, що роздулася в рази, а коли вчитися в них стали, без усілякого перебільшення й іронії, і в коридорах, естафету підхопили сотні нових державних, приватних внз і їхніх «філій». І рідкісний радянський технікум не став інститутом, а інститут не накреслив на своєму вході горде «Університет».

Усупереч очікуванням, кількість не переросла в якість. І навіть проголошені було в Україні з помпою «Болонські стандарти вищої освіти» виявилися нездатними перетворити конвеєр із видачі дипломів у хоч трохи конкурентоздатний на міжнародному ринку вищої освіти внз. На перевірку, більшість виданих за останні десятиліття у нашій країні дипломів про вищу освіту за своїм змістом нічим не кращі кандидатської дисертації неодноразово висміяного,  й у «Дні» також, Іллі Киви. Свідченням тому утішливі місця «За участь» у самому кінці міжнародних рейтингів тих декількох українських внз, чиї міжнародні відділи зуміли подати свої документи. Тоді як, скажімо, з того ж «пострадянського простору», російські і навіть казахські внз — у першій сотні. Ось така, відверто кажучи, з нашою вищою освітою біда. — Тут некомпетентність чиновників від освіти посилюється «автономією університетів», що розуміється у нас у феодальному ключі. А гарантією від будь-яких реформ їм служить уже не перший призначений ректорською мафією міністр — не лише співучасник, але, нинішній, і сам, зважаючи на порівняно молодий вік, є продуктом хибної системи, що склалася за три десятиріччя.

І справді, треба щось змінювати. Все одно, чи ламати старі, що впали в летаргію, через коліно, чи будувати на новому місці з нуля світового рівня новий університет. Так чому, всі, хто, як і автор цього тексту, кричить про проблеми української вищої освіти роками, сприйняли підписаний у прямому ефірі Президентом Зеленським указ про створення «університету майбутнього», що дістав гучну назву «Президентський»,  багнетами?!

Навчені гірким досвідом «Лікарні майбутнього» Віктора Ющенка, багатомільйонний каркас недобудови якої вже друге десятиріччя руйнується недалеко від заявленого будівельного майданчика «Президентського університету майбутнього» Зеленського, озвучили різні причини. І що під вивіскою нібито «університету майбутнього» насправді мають намір забудувати висотками безцінні землі ВДНГ (чи не тому напередодні у її керівництва пройшли профілактичні обшуки?). І що в Україні немає потреби в нових внз, навпаки, в наявності надвиробництво їхніх випускників. При цьому при хронічному недофінансуванні освіти і науки, озвучені 7,2 мільярда гривен можна було використати набагато ефективніше, реалізовуючи проект на вже існуючих площах, — перепрофілювати та перебудувати вже існуючий внз. І що за два роки чинний президент і його команда лише підкріпили звинувачення опонентів у некомпетентності, і створення Університету імені святого Володимира Зеленського, як і кримінальна справа та санкції проти Медведчука, — це лише ще одне «просте рішення», у якому має значення інформаційний ефект і абсолютно не важливий результат.

Підводячи підсумок, що об’єднує ці заперечення, цю повну відсутність довіри до команди, яка має намір реалізувати проект «Президентського університету майбутнього». Адже за будь-якими декларованими на презентації найвищими стандартами стоять добре знайомі нам усім люди. Як наприклад, міністр освіти Сергій Шкарлет — колишній ректор, чиї наукові публікації та дисертація створювалися «науковими неграми», як у них це найчастіше заведено, методом «творчої компіляції», читай плагіату. Чи, скажімо, самого президента, чий університетський диплом юриста ставить під сумнів неодноразово ним виявлене повне незнання навіть ввідних статей Конституції України. Їх повинен знати кожен школяр, не то що випускник юрфаку, не кажучи вже, про президента. Нарешті, політична сила, яка, щоб прикрити свій сором від організованих «слугами» під час першого локдауну телеуроків, на яких школярам розповідали про білих ведмедів, що живуть на Південному полюсі, та інші недоладності, організувала флешмоб з дуже характерним слоганом: «Маю право на помилку»...

Ті ж самі люди, які рік тому з тріском провалилися з уроками для п’ятикласників, тепер надумали організувати університет. «Проказница-Мартышка, Осел, Козел да косолапый Мишка затеяли сыграть квартет...»