Книжка про місто: про те, яким воно було, є і має стати

Днями я мав нагоду презентувати свою нову книжку в колі друзів та однодумців. Називається вона просто: «Книжка про місто». Я не давав їй вигадливу назву, аби не вести читача вбік від головного – від урбаністики. Коли працював над нею, хотілося відвертої розмови про те, як на зорі людської цивілізації постало місто, якій меті воно слугувало і для чого потрібно зараз.

Я писав з ентузіазмом, намагаючись донести до читача головну думку: місто має бути комфортним та безпечним. В усіх сенсах цих двох слів. Рукопис був готовий до друку, коли почалася війна. Чи вважаю я тепер, що моя робота втратила актуальність? В жодному разі.

Ми неодмінно переможемо, а відтак займемося відбудовою наших міст. І я думаю, що думки, поради та алгоритми побудови сучасного міста, які можна знайти на сторінках моєї книжки, стануть у пригоді. Бо жодне місто не розвивається без плану, жодне не придатне до функціонування без системи самоврядування.

Тож я вкотре повторюю, що місто має бути комфортним та безпечним. А ще – таким, яким грамотно та зважено управляють, і таким, яке не приймає необдуманих рішень. Можливо, на останньому пункту я наполягатиму особливо. Бо війна – це не тільки величезне, непозбутнє горе, це ще й шанс не повторювати колишніх помилок. 

Наш соціум зараз знаходиться у стані величезного, гігантського стресу. Це стосується і міст на лінії вогню, і умовно тилових. Щоб скинути стрес, ми хапаємося наводити лад у тих сферах життя, які бодай якось контролюємо. Психологи б зауважили з цього приводу, що відчуття твердого ґрунту під ногами, можливість вплинути на щось і щось змінити, повертає душевну рівновагу.

Ми не можемо контролювати ситуацію на фронті, це роблять наші ЗСУ. Але ми можемо, приміром, знімити назви вулиць в Києві, і починаємо це робити, пропонуючи цілий блок нових топонімів, до 300 назв в одному «транші». Чи запам’ятає хтось такий масив інформації відразу? Звісно, що ні. 

Або ж ми ламаємо списи довкола того, як повинен виглядати монумент Матері-Батьківщини і чи заслуговує він взагалі на те, аби бути збереженим? Безперечно, декомунізація та дерусифікація нашої столиці вкрай необхідні. Але, як на мене, не менш нагальною є потреба перевірити стан зливових каналізацій, які чомусь традиційно не бажають зважати на опади, зокрема, на літні грози, і стоять забитими або навіть… залитими бетоном.

А відтак ми читаємо в новинах, що «потужна злива затопила вулиці, місто застрягло у корках» – як це було, приміром, 6 липня. Хто ж знав, що в липні бувають сильні опади, чи не так?..

У своїй книжці я нагадую про те, що каналізацію та водопровідну систему винайшли ще у Давньому Римі, а ми у сучасному Києві, схоже, проходимо цивілізаційний шлях у зворотному напрямку.

Бо й досі «тонемо» просто посеред вулиці або сидимо без гарячої води, бо монополіст в особі Київводоканалу не зумів чи не не захотів провести вчасну діагностику свого господарства та забезпечити містянам належний комфорт та гідні їх умови. Оголошення на під’їздах житлових будинків про те, що вода буде відсутня два тижні у зв’язку з діагностикою та заміною мереж, зазвичай означають, що її не буде ціле літо.

Ви скажете, що це – дрібниці, оскільки багато людей в нашій країні взагалі позбавлені рідних домівок або приречені на окупованих територіях полювати на голубів та черпати воду з калюж, як це відбувається в Маріуполі? Повірте, я не з чуток знаю про Маріуполь, оскільки це – частина мого життя, про яку я розповідаю у книжці, і це – мій великий біль, який ніколи не перестає.

Але є відомий історичний факт: коли Черчілю сказали, що під час війни немає коштів на культуру, він запитав колег по уряду: а за що ми тоді воюємо? В російсько-українській війні ми воюємо не лише за деокупацію Маріуполя та звільнення його мешканців від потреби брати воду з калюж, але й за гідне життя для усіх наших міст.

І я свідомий того, що деякі з них ніколи не стануть такими, якими були до війни. І Маріуполя це стосується в першу чергу. Зараз нам кажуть про те, що настав час впроваджувати законодавчі зміни в ті акти, які стосуються містобудівної сфери. І це вже, власне, зроблено, адже Верховна Рада ухвалила законопроєкт №7398, який унормовує потребу планування та забудови територій з обов’язковою наявністю бомбосховищ.

Скажу відверто: ця ініціатива викликає у мене недвозначну реакцію, адже, щоб жити за зразком Ізраїлю, де не тільки кожен будинок має укриття, а й кожне помешкання – спеціальну безпечну кімнату за двома стінами, треба мати й ізраїльську відповідальність.

Ми ж, українці, перед 24 лютого 2022 року не просто так залишилися без укриттів в старому житловому фонді.

Колись система бомбосховищ, успадкована від СРСР (котрий повсякчас готувався до війни з «імперіалістичними хижаками»), у нас була, хай і не сучасна, і не відповідна критеріям комфорту, але була. Та з початком Незалежності систему захисту цивільного населення ми зруйнували власноруч.

Приміщення, які були бомбосховищами, приватизували, землю – розібрали, «розберибанили». Підвали будинків здали в оренду. І зараз люди в тилових містах скаржаться, що ключі від підвалів, від сховищ та укриттів, перебувають невідомо де, або ж – у осіб, які не квапляться відкривати ці приміщення.

Це означає, зокрема, й те, що у нас на обидві ноги шкутильгає система місцевого самоврядування, хоча міста свого часу піднялися на нову сходинку саме завдяки приєднанню до Магдебурзького права – і цьому моменту я також приділяю увагу у своїй книжці. Для нас важливо було б змусити відповідальних за систему безпеки виконувати свої обов’язки, а відвертих саботажників – карати за зумисну шкоду.

Це те, що стосується вже наявного житлового фонду. Якщо ми не наведемо в ньому лад, не матиме сенсу жоден примус нинішніх забудовників до зведення житлових будинків з укриттями. У мирний час вони знайдуть спосіб, як обійти цю вимогу – наприклад, називаючи бомбосховищами підземні паркінги.

Адже побудова укриття в новому будинку (підкреслю: нормального укриття, з вентиляцією, каналізацією та водовідведенням) – задоволення не з дешевих, а здорожчання квартир, яке в даному випадку неминуче, ляже додатковим фінансовим тягарем на покупців нерухомості, оскільки я ще не чув про готовність місцевої влади компенсувати бізнесу такого роду видатки.

Місцева влада (зокрема, київська) натомість бавиться у інші ініціативи – зупиняє муніципальний транспорт у випадку повітряної тривоги. Враховуючи, що мережа укриттів присутня радше у вигляді інфографіки на сайті КМДА, аніж у реальному житті, умовно висадженому з трамвая пенсіонеру просто нікуди бігти. А відтак він, скоріше за все, залишиться чекати на відбій тривоги, сидячи на тій такій трамвайній зупинці.

Я деталізую подібні моменти з тим, щоб зайвий раз наголосити: управління містом – ціла наука, ба навіть окреме мистецтво. І опановувати його ніколи не пізно (за умови, що ти тільки мрієш обійняти керівну посаду, а не вже «сидиш» на ній).

У моїй книжці, з урахуванням власного досвіду – років, коли я був мером Маріуполя та заступником голови КМДА – я пишу про те, як зробити, щоб таке навчання було і вчасним, і ефективним. Наші міста заслуговують на те, щоб стати найкращими в світі. Бо зараз світ дивиться на нас і готовий всіляко допомагати та підтримувати. Аби лише ми були готовими прийняти цю допомогу і не розтратити її на дрібниці, а конвертувати у справді нову якість нашого урбаністичного життя.