Ідентифікація півдня за Юнгом

На півдні України 51% населення вважає себе одним народом із Путіним. Для проживаючих тут це не секрет, парафіяни московського патріархату чисельно перевершують православних з інших. Але багато закордонних інформаційних агентств із подивом коментували дані групи «Рейтинг», що проводила опитування. Мабуть, не очікували такого збою у визначенні української ідентичності. Хоча «Рейтинг» некоректно ставив свої телефонні запитання, проте їм варто довіряти. Південь країни міцно пов'язаний із радянсько-російським минулим і сьогоденням. Це видно з пам'ятників, родинних зв'язків,  гастролей артистів, товару риботорговців, горделивого носіння радянських орденів і звань, із літературних і кіношних переваг, багатьох інших прикмет повсякденного життя великих міст, на кшталт Одеси, де Катерина II і Тарас Шевченко упаковані в одну міську історію. Дуже давню історію.

Одеса, Миколаїв і Херсон заселялися людьми з різних кінців світу, і проблема у визначенні ідентичності городян тут існувала завжди. В архіві Одеської національної наукової бібліотеки я бачив доповіді місцевих чиновників у Петербург середини XIX століття. Скаржилися, мовляв, в місті ніхто не читає російських газет і журналів - неподобство! Пізніше, коли звідси видавили греків, німців, поляків, французів, їхні місця зайняли купці та службовці з Сибіру, Москви, Самари... Іноземні ЗМІ закрили. На початку XX століття склад населення змінили Перша світова війна і громадянська - одеситами стали представники багатьох народів Східної Європи, включно і з галичанами. Потім сталінський етнічний сепаратор довго збивав місцеві етноси. Сюди приїжджали ешелонами з різних місць, і звідси виселяли цілими селами: румунів, українців. Колишні німецькі колонії перетворювали на єврейські, а через кілька років - на російські. Нарешті, коли продовольчі проблеми СРСР змусили розмістити в Одесі союзний риболовецький флот, сюди попрямували десятки тисяч фахівців з усіх кінців країни. Ось чому тут ніколи не існувало загальної культурної і світоглядної бази, все ділилося на співтовариства, комуни, групи, в кожній із яких був свій цар і бог. Пізній Радянський Союз вирівняв неоднорідний етнічний ландшафт, перетворивши населення на частину «нової історичної спільності – радянський народ». Ось чому жителі півдня не можуть відірватися від універсального ідентифікаційного причалу, з якого почалися їхні біографії. В радянське минуле літніх тягнуть ностальгічні сили, молодих - сімейні перекази. Це природне явище в середовищі, де не існує успадкованих традицій, культурної та громадянської прив'язки до своєї батьківщини, а перспективи розвитку країни перебування поки виглядають туманно.

Для пояснення опитування групи «Рейтинг» я пошлюся на опитування іншої недержавної компанії, в іншій країні. Попри насильство над своїм народом, порушення конституції і відверту дурість 25% населення Білорусі вважають Лукашенка хорошим президентом. Людей, які за жодних аргументів не змінюють своїх симпатій до політика чи державного устрою, соціологи називають ядерним електоратом. Але 20 років тому цей електорат становив 80%. Значить, час сильніше за «ядерні настрої». Електорат теорій Путіна в Україні чекає та ж доля. Справа тут не в грошах, пропаганді та патріархатах, що впливають на поведінку соціальних груп. Просто змінилася епоха. Спільними Штірліцем і Жегловим, митрополитом Кирилом, особливим шляхом, Достоєвським і нафтою, пірамідами влади і могилами солдатів Другої світової вже не відповіси на виклики сучасності. Світ виявився складнішим, ніж представлявся в теоріях багатьох мислителів, й тим більше не таким, як зобразив його публіцист-початківець Путін. Колективна несвідома поведінка людини, визначена Карлом Юнгом, існує поряд з індивідуальною та раціональною. До якого куточка психіки людини звертався Путін - загадка. Кажуть, він пише ще одну статтю про Україну. Вочевидь, серйозно зациклився на «історичній спільності», раз готовий для неї пожертвувати своїм ядерним електоратом за кордоном і в себе вдома. Чи тільки в тексті є можливість втілити мрію?