Взаємозв’язок між демократією та корупцією

Питання боротьби з корупцією вже кілька років займає важливе місце в інформаційному полі нашої країни. З телеекранів ми чуємо новини про затримання того чи іншого чиновника, про створення антикорупційних органів чи проведення антикорупційних реформ, ми бачимо взаємні звинувачення в корупції політиків на різних ток-шоу, ми бачимо журналістські розслідування та передвиборчі обіцянки політиків подолати корупцію.

Корупції стало надзвичайно багато в житті українців, з року в рік її називають головною проблемою нашої держави, хоча не так давно про це ніхто не говорив. Так, 49% українців вважають корупцію головною перешкодою для розвитку держави, про що свідчать дані соціологічного дослідження Українського інституту майбутнього (UIF), проведеного з 27 січня по 5 лютого.

Складається враження, що з перемогою Революції Гідності в Україні корупції тільки побільшало. Саме таке переконання було одним із головних мотивів, який спонукав українців проголосувати за Володимира Зеленського на виборах президента у 2019 році. Хіба ж не мало би бути навпаки? Невже зростання демократії означає і зростання корупції? Чи може, навпаки?

Демократія та корупція – чи є зв’язок між цими поняттями? Чи пов’язаний рівень корупції з рівнем демократії? Якому державному устрою більше притаманна корупція, авторитарному чи демократичному? Спробуємо знайти відповіді на ці питання.

Аналіз досліджень в Індексі сприйняття корупції підтверджує зв’язок між рівнем корупції та здоров’ям демократії, де країни з вищим рівнем корупції також мають слабкі демократичні інститути та політичні права. Як приклад, Transparency International вказує на Угорщину та Туреччину, показники яких знизилися на 8 та 9 пунктів відповідно за останні 6 років. Разом із тим, Freedom House відтепер називає Туреччину «невільною» замість «частково вільна», а в європейській Угорщині зафіксували найнижчий показник політичних прав з часів падіння комунізму в 1989 році.

Отже, ці рейтинги відображають погіршення правопорядку й стану демократичних інституцій, а також швидке звуження простору для громадянського суспільства та незалежних медіа у цих країнах.

У Національному інституті стратегічних досліджень переконані, що політична корупція – це наслідок недоліків політичних систем, які допускають політичну конкуренцію, їх дефектності та дисфункційності. В першу чергу, це стосується гібридних політичних режимів, що поєднують ознаки демократії та слабкого, неконсолідованого авторитаризму.

Дефектність виявляється у нездатності політичного режиму функціонувати відповідно до встановлених ним самим правил, зокрема Конституції і законодавства. Це виявляється, наприклад, у фальсифікаціях виборчого процесу, зокрема, незаконному відстороненню кандидатів чи партій від участі в них; адміністративному тиску на його перебіг; перешкоджанні змаганню ідей (чи обмеженні поля для його реалізації у ЗМІ) тощо.

Дисфункційність виявляється у нездатності демократії забезпечувати прийнятний для суспільства рівень справедливості, тобто сприяти зменшенню рівня соціальної нерівності, захищати більшість громадян від економічної експлуатації, соціальної дискримінації і політичного пригноблення, забезпечувати оптимальний рівень доступу до благ культури і освіти і тому подібне.

Іншими словами, демократія перестає служити суспільству-«демосу» і деградує у механізм легітимації та закріплення майнового та владного статус-кво панівних кіл. В умовах, коли політика перетворюється на різновид дохідного бізнесу, пошук ренти стає визначальним фактором функціонування центрів адміністративної і політичної влади. У цій ситуації політична корупція стає неминучою.

Загальноприйнятої дефініції політичної корупції донині не існує як у вітчизняному, так і у зарубіжному праві, з іншого боку, поруч з політичною корупцією, яка є атрибутом сучасної політики, існує так звана бюрократична корупція. У країнах, що мають високий рівень поширення корупції, бюрократична корупція перетворюється на головний, системоутворювальний компонент державного управління на всіх його рівнях.

Відповідно до визначення «Transparency International», політична корупція – це зловживання політичною владою для приватного блага. Якщо спробувати об’єднати розуміння політичної корупції як на теоретичному, так і на громадсько-свідомому рівні, отримуємо таке визначення: політична корупція – це нелегітимне використання учасниками політичного процесу та носіями публічної влади їх можливостей і повноважень з метою отримання особистих чи групових вигод (корупційної ренти).

При цьому вона може мати будь-який характер – від безпосередньо матеріального (фінансово-монетарного, майнового тощо) до символічного (здобуття влади, соціального престижу, кар’єрне просування тощо), а політично-корупційні дії, що полягають у приватному використанні публічних повноважень і можливостей, як правило, набувають протиправних форм.

В той же час, деякі політичні мислителі мають інше визначення як корупції, так і демократії загалом. Наприклад, французький філософ і прихильник лівих ідей Ален Бадью вважає, що поняття «корупція» стосується не стільки того, що та чи та особа збагачується за рахунок свого владного становища, а загальної концепції чи переконання: природна ціль політичної діяльності – збагачення, колективне чи особисте, є природною метою політичних дій.

Бадью також переконаний, що «істинна демократія» – це рівність перед політичною Ідеєю, наприклад, революційною та комуністичною, а руйнація цієї Ідеї ототожнює демократію із всеосяжною корупцією.

Тобто, ми бачимо суттєву різницю як у дефініціях, так і у підходах до вирішення проблеми, які залежать від ідеологічного забарвлення учасника дискусії. Комуністи вважають найкращим способом подолання корупції у диктатурі пролетаріату та ліквідації приватної власності, соціал-демократи – у створенні нових інституцій з протидії корупції з новим бюрократичним апаратом та у перерозподілі благ, а лібертаріанці – навпаки, у максимальному зменшенні ролі держави в житті людини.

З трьох наведених підходів мені найбільше імпонує останній. Що менше держава втручається у приватне життя, що менше громадянин перетинається з чиновником, то меншим є поле для корупції. Що менше держава залазить у кишені своїх громадян, що менше вона перерозподіляє блага, то менше чиновник може вкрасти.

Тож, що менше сфер життя громадян, в які може втручатися держава, то більше демократії і то менше корупції. Чи є така модель кращою для громадян – тут не може бути однозначної відповіді, адже в будь-якій моделі є ті, кому вона буде вигідною, і ті, кому вона буде невигідною. Така модель не вигідна передусім патерналістам, які не звикли приймати рішення і яким зручніше, щоб це зробив хтось за них.

Так легше, так стабільніше, але чи краще? Не краще, а гірше для тих, хто звик покладатися на власні сили, виявляти ініціативу, ризикувати, створювати, рухатись, заробляти, вкладати і отримувати прибуток. Ці дві категорії громадян ніколи не дійдуть згоди, бо це неможливо. Завжди хтось буде незадоволений.

Для того, щоб вирішувати такі ось протиріччя, і існують механізми демократії. Чи потрібна громадянам корупція – кожен має змогу сказати на виборах.