Український Сталінград, або

Про що МЗС РФ хоче домовитись із США

Майже 8 років російська влада робить титанічні «гібридні» зусилля, спрямовані на демонтаж досягнень Революції Гідності та на повернення сусідньої країни до зони впливу пострадянсько-неосталінської РФ. В останні місяці конфлікт з Україною став наближатися до крайньої та вищої стадії, він наблизився до переходу з напівгарячої до гарячої та неконтрольованої за масштабами стадії. Москва здійснює відкрите військове приготування поблизу кордону. В результаті дедалі виразніше вимальовується дилема - або майже 100-тисячний корпус російських військ буде введений на територію сусідньої країни, або Київ та його друзі докладуть зусиль, які зроблять продовження протистояння РФ та України неможливим. Опублікований цими днями нашими ЗМІ МЗСівський проєкт Угоди з США про гарантії безпеки - це черговий крок у напрямі загострення відносин і, як не дивно, відповідь на питання - як зняти конфлікт з порядку денного. Кілька точок запропонованого проєкту я коротко прокоментую. Головна мета документу декларується ясно та відкрито – Україна не має вступити до НАТО. Хоча Проєкт насправді не пояснює – чому суверенній державі вступати до НАТО не можна, відповідь на це ключове питання є, щоправда, вона захована в підтексті документа. Вступ до Північно-Атлантичного альянсу зробить Україну невразливою для Кремля. Але тут виникає нова неясність – чому демократизація сусіда не тішить, а виводить Москву з рівноваги – зрозуміти легко, незрозуміло, чому західні демократії мають прийняти вимогу російського МЗС та «взяти під козирок»? Два слова про іншу точку. У Проєкті викладається й ширша вимога до США – жодна держава, яка раніше входила до складу СРСР, не повинна стати членом НАТО. Ну а якщо вона вже увійшла в блок, нехай із нього вийде. Чи здогадуєтеся, з якими почуттями прокинувся Вільнюс, Таллінн, Баку, чия армія інтегрується з армією Туреччини, провідною армію члена НАТО? Думаю, що настрій зіпсований і в Кишиневі, і в Нурсултані та інших столицях. Власне, низка колишніх союзних республік не збиралася вступати до Північного Альянсу, але вони ніколи не відмовлялися від власного суверенітету. Своє майбутнє вони визначають самі, а не хтось за їхніми кордонами! Виникає і більш ґрунтовне питання - за минулі після розпаду СРСР 30 років офіційна наука й політики РФ так і не пояснили – чому Союз розпався? (Відповідь: це Горбачов плюс американський імперіалізм – виглядає смішно, особливо якщо подивитися на Югославію і Чехословаччину, що розпалися). Ні живим, ні мертвим став побудований на старих принципах пострадянський винахід – СНД. Питається, доки влада намагатиметься реанімувати те, що не реанімується, і знову стрибати на колію, що веде до старої прірви? Опублікований Проєкт містить і низку інших неадекватних деталей. Наприклад, від США вимагається – йдеться про ядерну зброю – «не розміщувати поза національною територією», «повернути вже розміщене» тощо. Але про те, як бути з нашими військовими та зброєю, що перебувають в ОРДЛО, чи обговорювалася тема Криму – не сказано жодного слова. Проєкт закликає до «незастосовування сили», але «не бачить», що 14 тисяч українських громадян уже загинули у Війні за незалежність (приблизно така сама кількість, переважно – громадян Росії – загинула в ОРДЛО). Ще одна проблема: не тільки кожному судді в Ростові, а й кожному сторожу в Тамбові – далі – скрізь – добре зрозуміло – російські війська воюють в Україні, влада досі не розуміє або робить вигляд, що не розуміє – цей  «держсекрет» усім відомий. Результат заперечення очевидного очевидний – тріщини й розриви, що відокремлюють владу від суспільства, стають ще глибшими і непереборними. Практично кожен аргумент, що звучить у Проєкті, викликає питання та гірку усмішку. Наприклад, у преамбулі дається багато посилань на міжнародні угоди та інші документи, які неодноразово порушувалися й Радянським Союзом і РФ. Текст не містить посилань на Будапештську декларацію 1994 року, але я не здивуюся, якщо в Угоді з'явиться доповнення – вимога до США «передати весь ядерний потенціал під контроль Росії при гарантії збереження кордонів США та в інтересах миру». В іншому місці преамбули МЗСівці апелюють до священного тексту конституції, але не згадують про повну неповагу до Основного закону, проявлену Російською державою в ході т.зв. «голосування на пеньках та багажниках». Що вже казати - висуваючи проєкти від імені Росії, автори документа навіть «не згадали», що наша країна, на жаль, є під тиском міжнародних санкцій і стійко перебуває у зоні глибокої міжнародної недовіри. Ну й в ув'язненні. Постає питання, навіщо ж підготовлений такий «непрохідний» документ? Його слабкість загострив заступник міністра Рябков. Проєкт – не меню в ресторані, сказав заступник, його треба ухвалювати загалом або ніяк. Причому часу на рішення МЗС виділило акурат місяць, тобто до кінця січня, коли Захід пророкує початок бойових дій ротів України. Зіставлю ще кілька суджень. Великий Конфуцій колись навчав - мудрий воєначальник перемагає до початку битви. Відомий і інший принцип - нападник ніколи не хоче бути спійманим за руку. Повторюю третій чинник – закордонні ЗМІ та провідні західні політики не перший місяць попереджають і роблять обурені заяви щодо незвичайного зосередження російських військ поблизу українського кордону. Чи може Москва у такій невигідній інформаційній ситуації розпочинати бойові дії? Навряд. Але якщо змінити контекст та систему відліку, якщо з'являється нова альтернатива – ми пропонували підписати Проєкт, ми так хотіли зміцнити мир, але Захід відкинув усі наші ініціативи? Що ж нам лишається? (Статтю я не встиг дописати вчора, а сьогодні ці припущення підтвердив інший заступник міністра - Грушко: Росія перейде в режим створення контрзагроз, якщо НАТО не прийме пропозиції щодо гарантій безпеки). Висновок робіть самі! Власне, висновок полягає в тому, що для зняття безлічі внутрішніх та зовнішніх проблем РФ необхідно відмовитися від стратегії на загострення конфліктів. Росія має повернутися в правове поле, визнати пріоритет політичних та громадянських прав громадян, а також відновити канали впливу, систему зворотного зв'язку між суспільством та владою.

Ігор Чубайс, Москва