Україна: vita heroika і vita minima

В окупованому рашистами Мелітополі посилюється опір загарбникам. Як випливає з повідомлень у соцмережах, разом із професіоналами з ГУР й інших спецформувань, частина містян із ризиком для життя своїми діями нагадує окупантам чия це земля. Водночас інша частина містян і жителів навколишніх сіл добровільно отримала російські паспорти, щоби спокійно вивозити до РФ уславлену мелітопольську черешню та мати інші вигоди. Кількісні характеристики першої та другої категорії мелітопольців (винісши «за дужки» тих, кого окупанти примушують взяти російські паспорти під страхом звільнення з роботи чи навіть позбавлення батьківських прав) важко оцінити точно, проте. видається, все ж друга категорія дещо чисельніша.

Ця ситуація якомога точніше підтверджує соціально-антропологічну концепцію українства, запропоновану знаним нашим філософом ХХ століття Олександером Кульчицьким, який зі зрозумілих причин змушений був жити і працювати на теренах Західної Європи. За Кульчицьким, «геополітичне “розташування” України на перехресті історичних шляхів психологічно впливало впродовж століть на життєву ситуацію української людини, яку сучасна екзистенціальна філософія влучно назвала “межовою”». Відтак ця ситуація формувала дві основні життєві настанови, власне, культурно-антропологічні традиції, а саме: vita heroika і vita minima. Перша (яку Кульчицький часом називав vita maxima et heroika) пов’язана з лицарством, із героїчною, максимальною напругою всіх сил, водночас – із відкиданням буденщини, нехіттю до повсякденної копіткої праці, до суто раціонального проектування свого життя. Друга полягає в тому, щоб у своєрідному «соціально-анабіотичному стані» перечекати й перетерпіти чергові негоди, зберегти себе будь-що, реалізуючи лише необхідний мінімум зусиль у світі повсякденності, а в раціональних проектах не йдучи далі побудови власного життя. «У кращому випадку це виявилося також в індивідуальній зосередженості, в обмеженості зовнішньої життєвої активності, що характеризується, за Юнґом, інтровертивністю». При цьому образним виявом і підтвердженням існування цих двох типів у фольклорі стали два варіанти відомої приказки «Моя хата з краю…» Другий варіант передбачав таке її закінчення: «я нічого не знаю», перший – «я першим стріляю».

Ясна річ, реально культурно-антропологічні та психологічні настанови переважної більшості українського загалу поєднували чинники, пов’язані з обома цими феноменами як певними граничними «ідеальними типами». А на додачу в Україні в усі часи існували незначні прошарки людей, здатних до розважливої раціональної праці, яка поєднувала врахування повсякденності й орієнтацію на перспективу. Проте слід зважати, що внаслідок добре відомих історичних обставин останніх століть (революційні рухи, які інкорпорували й «вибивали» найкращу освічену молодь, неодноразові – і пов’язані з великою кров’ю – спроби утворення й утвердження незалежної держави, винищення чи насильницька асиміляція суспільної еліти, утиски української професійної культури, накидання містам на українських теренах ролі провідників колонізаційних устремлінь метрополій і позбавлення їх самоврядування, бар’єри між етнографічно-сільською, залишково-козацькою, шляхтянсько-садибною й урбаністично-міською культурами, червоний, білий і коричневий терор у ХХ столітті тощо) домінувати в українській культурі на загал і в українському соціумі як такому став «негероїчний» соціально-психологічний тип людини, елементи «звитяги» якого виявлялися – у найкращому разі! – лише у схильності до пісенної героїзації козацької архаїки та у здатності до витворення номінально раціональних проектів, призначених виключно для приватного користування та приватної вигоди, попри нерідко завелику ціну такої вигоди для всього суспільства.

Утім, українці у трагічних ситуаціях упродовж останніх століть, бува, зберігали себе як етнос лише завдяки значній чисельності осіб з настановою vita minima. Готовність цієї категорії люду йти на поступки навіть «земним дияволам», невибагливість і здатність задовольнятися малим – передусім у сенсі свободи та гідності – мала наслідком фізичне виживання достатньої кількості представників етносу. А потім якимось дивовижним (чи навпаки, закономірним?) чином з’являлися нові носії настанови vita heroika, які йшли на бій навіть за найнесприятливіших обставин і вели за собою слабкодухіших за себе. А потім знову наставав час домінації vita minima…

Не варто в цьому плані забувати і про тиск тоталітарних режимів минулого сторіччя на українську (не стільки в етнічному, скільки в геокультурному сенсі) спільноту, який неодноразово ставив українців як на грань фізичного виживання, так і за таку грань. Вплив цього чинника на індивідуальне та національне буття досліджується впродовж останніх десятиліть, проте це дослідження далеко не завершене. Зрозуміло, що саме він стимулював як мімікрію, «протеїзм українців» (Євген Маланюк), так і «вимивання» значних груп української еліти, актуальної та потенційної, за межі України. Звичайно, така ситуація постійно провокувала героїзм на грані нервового зриву у значної кількості української молоді (передусім саме її, але і представників старших поколінь); такі героїчні спалахи, з одного боку, рятували честь і гідність українців, з іншого боку, не давали можливості розгорнути, зціпивши зуби, копітку, раціональну працю побудови своєрідної геополітичної і геокультурної «фортеці Україна» (за прикладом Ізраїлю у другій половині ХХ століття), здатної контролювати внутрішню і зовнішню ситуацію, вести цілераціональну перебудову єства української людини задля зростання розсудливості vita heroika та мінімізації vita minima.

Отож: сьогодні Україні, всім нам конче потрібна раціональна еліта, органічно здатна до копіткої самовідданої щоденної праці («франківський тип української людини»), ефективне використання масового соціально-антропологічного типу vita minima в перебудованій на воєнних засадах економіці та максимально можливе збереження життів вояків із настановою vita heroika, завдяки наявності яких у найбільшій, мабуть, в історії кількості, рашисти програли битву за Київ, а зараз на них тримається фронт.