«Свинопас»

«9–15.09.2021»

Так уже вийшло, до дискусії про назву нашої держави Олексій Арестович запізнився більш ніж на сто років. Світло вимкнули, двері зачинили, учасники давно сплять у своїх могилах вічним сном. Більше того, відтоді на наших землях вже встигли змінити одна одну Українська Народна Республіка, Українська Народна Республіка Рад, Українська Радянська Республіка, Українська Соціалістична Радянська Республіка, Українська Радянська Соціалістична Республіка, нарешті, просто Україна... І те, що «Україною» офіційно називали себе навіть Західно-Українська Народна Республіка (1918—1919) і Карпатська Україна (березень 1939), з усією очевидністю свідчить про те, що вибір назви держави був повсюдно прийнятий на всіх українських землях, якщо не всією, то переважною більшістю української інтелектуальної та політичної еліти. І, що переважує всі можливі аргументи Арестовичів і іже з ними, була освячена кров’ю кількох поколінь героїв національно-визвольної боротьби.

На жаль, нинішню повсюдно негативну реакцію на його пропозицію перейменувати країну Арестович хибно прийняв за готовність відкрити новий раунд дискусії. Хоча насправді вона пояснюється аж ніяк не оригінальністю і, тим паче, не актуальністю висловлених ним думок, а його статусом радника Президента. — Якби він і далі залишався блогером, навіть якби він став депутатом, у відповідь уже не вперше просто покрутили б пальцем біля скроні (як, наприклад, у випадку з Євгеном Рибчинським, який у статусі народного обранця вимагав перевернути прапор України). Як член президентської команди, який серед інших відповідає за інформаційну політику, по ідеї він ніби має озвучувати речі як мінімум обговорювані на Банковій. І нехай за Арестовичем за минулий з його призначення без малого рік вже міцно закріпилася репутація абсолютно некерованого, щоб не сказати відчайдушного члена команди, який зберігає свій статус тільки через те, що занадто швидке його звільнення пов’язане з репутаційними ризиками, що перевищують шкоду від його непрофесіоналізму, вкинута їм ідея перейменувати країну в «Русь-Україну» впала в рясно угноєне скандальним президентським проєктом «Великого герба» інформаційне поле. Гірший момент і уявити не можна було.

Покликаний підсилити комунікаційну складову спершу української делегації на переговорах в Мінську, а потім і Офісу президента, поза інформаційною бульбашкою його підписників у соціальних мережах, Арестович дуже скоро продемонстрував воістину енциклопедичну широту своєї некомпетентності — не тільки вкрай поверхневих знань у всіх без винятку сферах, хоч би яких він торкався, а й власне у сфері інформаційної політики, сфері своєї безпосередньої діяльності. Як неминучий наслідок він скотився до публічної нецензурщини, і цілком у його стилі стало посилати на три літери у відповідь на ввічливе прохання публікувати офіційні матеріали української делегації на переговорах в Мінську українською мовою. Тож ніхто не здивувався, коли напередодні,  цієї середи, Арестович оголосив усіх прихильників назви країни «Україна» — майже все населення нашої країни разом, «свинопасами» і «селюками»: «Між свинопасами і Святославом, я обираю Святослава. Довбані селюки».

Що стосується князя Святослава, Арестович вже не раз давав захоплені характеристики цьому князю, який, за його словами, «мечем розсікав живий степ, нищив конкурентів у вигляді хазара всемогутнього, боровся з тодішніми олігархами, які на рабовласництві заробляли, і грав у геополітичні ігри з розмахом колишньої імперії Карла Великого та Візантії... «Залишимо осторонь «незначні» з точки зору будь-якого дилетанта «деталі», на кшталт того, що на «рабовласництві» «заробляв» і сам Святослав, і зосередимося на проведеній ним паралелі з «колишньою імперією Карла Великого». Скажу навіть більше, ніж Арестович. — Масштаб завойовницьких походів Карла був у рази менший, ніж у Святослава, який «розсікав» своїм мечем усе Поволжя, Дон, Північний Кавказ і східні Балкани (щоправда, вони були успішнішими). Але в історію як Великий Карл увійшов не за свої завоювання і не тільки тому, що відродив імперію на Заході Європи (хоча поряд з імператорською короною Карла масштаб «геополітичних ігор» Святослава тут же швидко здувся до нуля). Карл залишився в історії Великим, бо будував храми, монастирі, збирав у себе в Ахені по крихтах розкидані по численним варварським королівствам останні тліючі жарини античної культури, яка знову, вперше за чотириста років, розцвіла під його заступництвом у Каролінзьке Відродження. Що залишило нам, серед іншого, й численні написані його сучасниками тексти, присвячені Великому імператору, якого і понад тисячу років потому називають одним із творців сучасної Європи. А що залишив Святослав? З позитиву можу тут навести тільки також повсюдно званого Великим сина. Ну що ж, дилетант віддав перевагу невдасі-авантюристу, який безслідно згинув на чужині, тоді як Русь (про яку так багато і так не до пуття пише й говорить Арестович) створив, образно кажучи, «свинопас» — син рабині.