Стояння на (Угрі) під Україною

Чи Путін розділить долю хана Ахмата після свого «великого стояння» під Україною. Страждання Скабеєвої: «Навіщо ми не вторглися?». Чому Суркову тісно, тоскно і нудно у найбільшій і кумедній країні світу? Навіщо Росатому погруддя Берії. Справа Солов'я. Відмазування генерала Івашова. Тургенєв під забороною.

Спочатку два історичні співзвуччя.

Співзвуччя перше. Цього дня 23 роки тому, 17 лютого 1999 року, Рада Федерації ратифікувала Договір про дружбу, співпрацю та партнерство між Російською Федерацією та Україною, в якому закріплювався принцип стратегічного партнерства, визнання непорушності існуючих кордонів, поваги до територіальної цілісності та взаємного зобов’язання не використовувати свою територію задля шкоди безпеці один одного. Після окупації Криму та частини Донбасу договір розірвано з ініціативи України. Росія ж, вустами Лаврова, заявляла, що не бачить причин для розірвання договору про Дружбу з країною, на яку напала, відторгла та окупувала дві великі території цієї країни, веде проти неї агресивну війну, в якій вже було вбито близько півтора десятки українських громадян. Крім цього, російський державний телевізор щодня та цілодобово веде проти України інформаційну війну, оголошуючи Україну – фашистською хунтою, а її громадян – недобитими нацистами. Але договір та дружбу з «фашистською хунтою» розривати Росія все одно не хотіла.

Друге історичне співзвуччя більш давнє. Подія, про яку йдеться, відбулася 542 роки тому 1480 року і сталася за кілька сотень кілометрів від кордону нинішньої України. Йдеться про «велике стояння на Угрі», в якому брали участь війська хана Великої Орди Ахмата, а з іншого боку – війська великого князя Московського Івана Третього. На відміну від першої рими тут немає жодної ідеї наступності з конфліктом між Росією та Україною, оскільки нинішня Росія є історичною спадкоємицею і Московського князівства і Великої орди, а Україна на той час територіально входила разом з Білоруссю, Литвою та частиною західних земель сьогоднішньої Росії до складу Великого князівства Литовського, король якого Казимир Четвертий, був союзником хана Ахмата, але Ахмат від Казимира допомоги не дочекався, оскільки союзниками Івана Третього були кримські татари (!), які напали на Казимира і відвернули його від війни з Москвою. Тож тут рима не історичної спадкоємності, а суто ситуаційна. У цій римі Путін веде себе як хан Великої Орди Ахмат, а князь Іван Третій, як би це не було гидко патріотам України, у своєму прагненні позбутися залежності від Орди, веде себе як нинішнє керівництво України, використовуючи в тому числі й допомогу найрізноманітніших. союзників. Поведінкова аналогія зі стоянням на Угрі - у тому, що зібравши досить значні сили для розгрому, Ахмат постояв-постояв і поповз назад до Орди. Так само вчинив і Путін 542 роки по тому. Хан Ахмат стояв на Угрі трохи більше місяця: з 8 жовтня до 11 листопада. Путін гуркотів своїми залізяками біля кордонів України приблизно стільки ж. Щоправда, процес відповзання Путіна з урахуванням деякого військово-технічного прогресу Росії в порівнянні з Великою Ордою цілком може мати тимчасовий характер. У цьому сенсі танки та ВКС Путіна мають переваги перед кіннотою Ахмата.

Але далі в цьому історичному співзвуччі є досить неприємна для Путіна заключна строфа. Хан Ахмат прожив після кінця стояння і свого відповзання в Орду менше двох місяців, оскільки 6 січня 1481 року злощасний хан був убитий в результаті раптового нападу тюменського хана Ібака. Тут, зрозуміло, немає жодних прямих аналогій із долею Путіна. Оскільки у хана Ахмата не було в розпорядженні такого потужного ресурсу, як телевізор, який би пояснив ординцям, що стояння на Угрі з подальшим відповзанням є геніальним стратегічним задумом геніального хана Ахмата під керівництвом якого Велика Орда стане ще більшою, ще ширшою і прекраснішою і незабаром відновить Велику монгольську імперію від Японського моря до Східної Європи.

Але навіть наявність всесильного телевізора не позбавляє Путіна цілком очевидних трупних плям політичної поразки, які неможливо замазати жодним телевізійним гримом. І найвірніші (а водночас і найдурніші) путінці вже видають якісь протестуючі звуки. У програмі «60 хвилин» від 16 лютого ведуча Ольга Скабеєва раптом, серед загального хору «експертів», які коментують підсумки «невторгнення» і «зради» невдячного Заходу, що нічого не дали за це «невторгнення» Путіну, видала відчайдушний зойк смертельно пораненої вовчиці:

"Ну, і ми навіщо тоді не вторглися?!"

Самотнє виття обдуреної у своїх священних імперських почуттях Скабеєвої повисло і розчинилося в повітрі студії, жителі якої відчували те ж саме обурення, але висловлювати свої почуття вголос не наважилися, оскільки образником цього разу був персонаж, якого з легкої руки Симонь'ян прийнято називати «Начальник», а надалі з важкої руки православного на всю голову доларового мільярдера Малофєєва стане називатися «Імператором», адже тільки в цьому випадку Російська імперія, вона ж – Імперія честі, зможе здолати в історичній битві Ханаан, тобто Імперію грошей. Чого доларовий мільярдер Малофєєв допустити, звичайно, не може, і нікому в телевізорі не дозволить.

Своїм «стоянням» під Україною з наступним «відповзанням» Путін поставив в ідіотське становище численних теоретиків неминучого розширення Росії, боротьбу за лідируючу роль серед яких давно веде невгамовних Сурков. У своїй останній статті під назвою «Туманне майбутнє паскудного миру», передрукованій на сайті «Эхо Москвы», Сурков проклинає більшовиків, які у лютому «паскудний» Брестський мир:

«Вражає, що західний кордон нинішньої Росії майже буквально збігається з тією лінією обмеження, на яку 1918 року малодушно погодилися більшовики після пред'явлення німецького ультиматуму».

Після цього творець «Новоросії», що не відбулася, буквально благає Путіна почати нарешті війну щоб врятувати від страждань змучену в тісній, крихітній, фактично однокімнатній Росію:

«Як же інакше, якщо тісно і нудно, і незручно ... і немислимо залишатися Росії в кордонах паскудного миру. Ми за мир. Зрозуміло. Але не за паскудний. За правильний».

Може бути кілька причин, через які людині тісно, а також нудно, незручно і немислимо залишатися в країні, територія якої майже вдвічі перевищує територію Китаю, населення якого в 10 разів більше за російське, і територію США, в яких народу втричі більше, ніж у Росії. У найбільшій країні світу людина може відчувати всі ці почуття тісноти і немислимості від відсутності свободи і справедливості, від огиди до паскудства, але не до столітньої давності Брестського миру, а до сучасної путінської зовнішньої та внутрішньої політики, яку Сурков допомагав конструювати, а зараз намагається повернутися у владу, щоб ця політика стала ще більш паскудною. Страждає душа Суркова не від «тісноти» російської території, а від власної духовної та ідейної тісноти, що зводить велич країни до квадратних кілометрів. Пам’ятаєте того персонажа, якого зобразив Аркадій Райкін у мініатюрі «Чарівна сила мистецтва»? Той усе бігав по квартирі і голосив: «Мені метри потрібні, ти розумієш? Метри! Метри!». Різниця в тому, що персонаж Райкіна вдавав з себе убогого, а Сурков ним є насправді. А метри чи кілометри - в даному випадку не має значення…

На тлі зовнішньополітичного провалу Путіна, очевидного навіть для таких шалених путіністів як Скабеєва, дуже важливо завдати нищівного удару в середину Росії по умовному «Воронежу». І таких внутрішніх цілей було обрано кілька. Найбільшою і найзвичнішою метою був обраний Навальний, найганебніше судилище над яким стартувало в колонії саме в той день, коли за прогнозами Заходу мав би вторгнутися, а він узяв і не вторгся, а навпаки відповз своїми танками та ракетами вглиб Росії. Прямо як хан Ахмат зі своєю кіннотою вглиб Великої Орди. Але крім Навального, який уже у в'язниці, раптом з'явилася крамола там, де їй категорично не належить бути – в армії, серед вищих офіцерів, нехай і відставних. Початок розгрому «військової опозиції» вже описував раніше. Це було публічне покаяння «бунтівного» полковника Ходарьонка, який у програмі «60 хвилин» довго розповідав про те, який моноліт із себе являє найвище російське офіцерство, що готове виконати будь-який наказ Верховного Головнокомандувача і миттєво знищити будь-якого супротивника, а вже якусь Україну й поготів. Те, що нещодавно той же Ходарьонок писав і говорив протилежне, нікого не збентежило.

«Я, якщо чесно, підтримую президента Росії. Я б на місці Івашова таких заяв не робив. Ми в таких ситуаціях маємо завжди об'єднуватися навколо нашого верховного головнокомандувача та підтримувати його, бо він є гарантом Конституції. Як генерал-лейтенант я не підтримую цієї заяви і вважаю, що це популізм, що веде до розшарування суспільства. Ми всі носимо погони і повинні насамперед захищати свою батьківщину. У нас гідний президент». Кінець цитати уральського генерала Ісакова.

У той же час сам генерал-полковник Леонід Івашов, який вимагав від Володимира Путіна піти у відставку, суттєво відкоригував зміст своєї вимоги публікацією ще одного матеріалу, де Івашов повідомляє, що Росії «потрібні волхви, вітязі та Сталін». Ось фрагмент цього матеріалу:

«Ми [Партія дії] – єдина партія, яка може у союзі з інтелектом та святими погонами зупинити процес знищення російської державності. Нам потрібні волхви, вітязі, Кулібіни, і нам не вистачає Йосипа Сталіна. Його треба чекати».

Вважаю, що весь миротворчий та протестний потенціал попередньої заяви Івашова був обнулений досвідченим апаратником Арбатського військового округу, кадровим паркетним генералом Івашовим цілком свідомо. Замість того, щоб займатися публічним надяганням відра для сміття собі на голову, як це зробив полковник Ходорьонок, паркетний генерал-бюрократ Івашов мудро відступив на заздалегідь підготовлені позиції шаленого сталініста і мракобіса, які позиції сьогодні в Росії не тільки не припиняються, але з них і Путіна. критикувати можна. Ну, а те, що Івашов трохи перебрав із критикою і договорився до вимоги путінської відставки, то дідусь старенький, йому можна пробачити…

Про те, що сталінізм у своїх крайніх репресивних проявах зараз модний, свідчить той факт, що Росатом замовив 15 бюстів сталінського ката Берії, на рахунку якого організація Катинського розстрілу, депортації, а фактично геноцид народів Росії, включно з кримськими татарами, інгушами, кабардинцями, чеченцями - Рамзан Кадиров, ау! щось не чути погроз та закликів до Росатому негайно вибачитися перед ним особисто за увічнення пам'яті ката чеченського народу… Зрозуміло, що Росатом згадав про курування Берією атомного проекту СРСР. Незрозуміло лише чому Берія? А чому, наприклад, не академіки Курчатов чи Харитон, той же Сахаров, які створювали бомбу, а не курирували її створення?

Ще одним ударом по внутрішньому «воронежу» стало посилення цензури до стадії маразму. Крім пильного розгляду татуювань на тілі реперів, яким зайнялися російські правоохоронці, потроїло пильність головне цензурне відомство. «Роскомпозор» подав до суду на ростовський журнал "Prosodia" про поезію за "матюкову" цитату з листа Тургенєва. Класик посмів використати синонім слова «виродок». У перекладі мовою Тургенєва - "виб…ок". Цитувати Тургенєва – ганьба. Адже це не дипломатичне "нам насрати", або цитування президентом Росії матюкливих частушек...

У цій же низці ударів по «внутрішньому воронежу» можна враховувати і раптовий обшук у професора Солов'я, якого нібито заарештували і відвезли до СКР в якості обвинуваченого за статтею 282 КК РФ. Цю брехню поширювала контора Маргарити Сімонь'ян RT. Брехня швидко була спростована адвокатом Солов'я Добриніним, який увечері 16.02 повідомив «Еху», що «Ніякого затримання не було. Вони спокійно приїхали до слідчого комітету, де його допитали як свідка. Валерій Соловей залишив СК, допит завершено».

Обшук і допит навіть в якості свідка справа все одно неприємна, але не така, як фактично довічна в'язниця для Навального, тому «наїзд» на Солов'я можна розцінювати як ще один спосіб налякати будь-яку опозицію, навіть таку, м'яко кажучи, дивну, як професор Соловей, який своїми постійними «прогнозами» про смерть Путіна найближчої п'ятниці фактично пропонує не лише росіянам, а й усьому світові розслабитися, запастися поп-корном і чекати на дивані появи лікарів Чейна та Стокса. Але в тому стані, в якому перебуває Путін і його обслуга після поразки, неможливо виключити навіть таку неймовірну подію, як перетворення об'єктивно корисного Кремлю «опозиціонера» Солов'я зі свідка на обвинуваченого. Проблемою для професора цілком може стати та популярність, якою він так старанно добивався своїми «прогнозами» та розповідями про шаманські жертви орла та ведмедя, завдяки яким Путін неодмінно нападе на Україну прямо зараз. Коли йде тотальна зачистка, цілком можуть під гарячу руку зачистити і об'єктивно корисних, такі випадки вже траплялися й не раз. А така зачистка вже йде на повний хід, оскільки Путін не відмовився від зовнішньої агресії, вона в нього міцно засіла в голові.

Одним словом, світові, а особливо Україні, не варто заспокоюватись і вважати, що Путін відповз углиб Росії надовго. Зведе остаточно на нівець не тільки опозицію, а й інакомислення, і навіть найменші ознаки думки всередині країни, зітре з лиця Землі умовний «воронеж», проголосить себе Імператором Імперії честі і вперед на війну з проклятим Ханааном, Імперією Грошей, на роль якої цілком може підійти Україна.