Раціональність – найдефіцитніша річ вітчизняної політики

Коли доводиться аналізувати здобутки української демократії, спадає на думку, що причиною багатьох її невдач є не тільки особливості політичної еліти, але й деякі риси мислення й характеру, притаманні електорату України. Давно помічено, що українці надто часто вибирають не розумом, а серцем, звертаючи увагу на речі другорядні, факультативні, на риторику замість фактичних обставин. Якщо українець захоплюється якимось політиком, то до нестями, якщо ненавидить, то також до втрати здорового глузду. Об’єкту свого обожнення він подарує геть усе, політику несимпатичному пригадає найменшу, найдрібнішу помилку. Цей емоційний суб’єктивізм обумовлював чимало провалів і розчарувань, коли громадяни України, зробивши ставку не на тих, на кого було треба, потім шукали винуватців цього де завгодно, тільки не у власній нездатності правильно оцінювати політиків.

Менталітет українського виборця нерідко нагадує менталітет футбольного фаната, та й ставиться цей виборець до вподобаного політика, як футбольний вболівальник до улюбленої команди, себто максимально некритично, захоплюючись там, де варто було б неупереджено аналізувати.

Тому й з’являються в Україні натовпи політичних “фанів”, на особливостях ментальності яких залюбки спекулюють пошукачі президентських і депутатських мандатів. Згадаймо колись могутні юрби прихильників Юлії Тимошенко, “фанів” Віктора Ющенка, “фанів” Віктора Януковича і, звичайно, “фанів” двох магічних літер “Зе”. Як і серед футбольних “фанів”, цей загал об’єднує людей найрізноманітнішого інтелектуального рівня й освітнього цензу. Навіть від деяких професорів і академіків можна почути про надлюдські чесноти їхніх улюбленців. Зокрема, автору цих рядків довелося прочитати у книжці однієї дуже розумної і шанованої людини, що такі політики, як Юлія Тимошенко, народжуються один раз на сто років…

Дещо пояснює ситуацію той факт, що автор книжки був на той час чільним діячем Блоку Юлії Тимошенко, але… Я вже не кажу про спроби зображувати Віктора Януковича на іконах, цілувати йому руку, про дещо анекдотичні спроби Параски Королюк (знаменитої учасниці Майдану “баби Параски”) свого часу “помирити” “Вітю і Юлю” та інші прояви ще доволі дитячої української демократії з культами і культиками вождів, “зірок революції”, всіляких політичних ватажків тощо. Ну, а те, що відбувалося 2019 року, під цим оглядом узагалі не лізе в жодні ворота…

Можуть сказати – зараз, під час війни, не варто говорити про все це, от закінчимо війну перемогою, тоді поговоримо. Ні, говорити слід саме зараз, але про речі принципові, не про чиїсь особисті переваги та ґанджі, а про суть політичних справ, бо інакше ми повернемося до “світлого минулого”.

Справа в тому, що в Україні надто затягнулася романтично-наївна доба демократії, що народжується. Це демократія, що ще сприймається як “свято пригноблених”, як такий собі карнавал, про який можна буде довго згадувати, знову віддавши владу олігархам і повернувшись до звичного життя під їхнім контролем. Проте зріла демократія потребує деяких речей, що є новиною для українців, а саме: аналізу й розрахунку, коли виборці добре знають (завдяки нормальному виконанню національними ЗМІ своїх громадських функцій), сказати б, кредитну історію кожного політика, зокрема, скільки разів той чи інший політик міняв партію, фракцію, публічно проголошені переконання тощо. Дуже важливо, щоб виборці знали про реальні джерела фінансових надходжень кожного державного діяча, депутата і політика, а також структуру його видатків, бо ж не секрет, що чимало українських достойників живуть як шейхи Перської затоки, маючи офіційні доходи на рівні дуже нужденної людини. Офіційно вони бідні й нещасні, чи як співалося в українському перекладі комуністичного гімну “Інтернаціонал” — “гнані й голодні”.

На жаль, український електорат позбавлено об’єктивної, докладної і вичерпної інформації щодо таких обставин. Доводиться буквально вишукувати дані про тих чи інших претендентів на роль “вождів”. А не завадило б про кожного претендента на високу посаду знати якомога більше. Хронічна непоінформованість виборців про найсуттєвіші факти на тлі надміру псевдоінформації уможливлює постійне зведення електоральних процесів на манівці заохочення “політичного фанатства” замість свідомого і тверезого вибору. Це призводить до зростання месіанських настроїв, коли “месію” вбачають у банальних, авантюрних і крадійкуватих політиканах. Політика — це не місце для янголів, насправді йдеться про живих і грішних людей, до яких не можна ставитися, як до назавжди улюбленої футбольної команди, за перемогу якої вболівають, керуючись духом змагання, суперництва і спортивного інтересу.

Правильний політичний вибір передбачає аналіз сукупності вчинків політика, що становить певну систему, що дає підстави для поважних висновків. Якщо ж аналіз вчинків суперечить захопленню політиком, то це спонукає відповідального виборця до перегляду думки про свого улюбленця. В Україні, перебуваючи в суто емоційному стані, виборці швидко причаровуються і швидко розчаровуються. Їм бракує раціонально-спокійного ставлення до фігурантів політичної сцени, апріорно-критичного погляду на них (навіть з елементом здорової підозрілості, на яку українці мають абсолютне право‚ бо надто часто їх дурили), зрештою, здатності до аналітичного мислення, коли слова політика треба порівняти з його справами, з тим, що він казав рік і п’ять років тому. Звісно, величезну частину цієї аналітичної роботи має взяти на себе національна журналістика, але стан її такий, що часто згадуєш слова народної пісні:

Не питай‚ чом у мене

Заплакані очі…

Чимало органів ЗМІ в Україні належать олігархічним кланам і давно вже є не органами інформації, а засобами пропаганди, або, як дотепно висловилась одна київська журналістка‚ “органами масової інфекції”. Вони й працюють за законами пропаганди, а не інформації у вільному суспільстві, а як визначила одна західна енциклопедія: “Першою і головною особливістю будь-якої пропаганди є абсолютна байдужість до істини”.

Ось і лишається українському електорату бути в межах примітивного фанатства, що аж ніяк не може стати запорукою вдосконалення демократичних процесів і процедур в Україні, що провіщає українцям нові помилки і розчарування. Звичайно, стадія “політичного фанатства” належить до найнижчих стадій демократичного розвитку, хоча й містить в собі потенції аж ніяк не демократичного устрою, а радше обіцяє прокласти стежку до влади якомусь псевдодемократичному деспоту, для якого демократична риторика та обожнення з боку фанатських мас буде лише засобом авантюрних маніпуляцій. Політичне фанатство засвідчує певну політичну і культурну невиробленість українського електорату, адже політичне життя це таки ж не футбол, не шоу, не змагання двох команд чи творчих колективів.

Народ знає партійних вождів, але не розуміє ще, що є чи повинно бути щось вище за них, щось таке, чому всі вони мають коритися (як лідери, так і партійний загал), себто система засад, поглядів і переконань, а не особиста чиясь сваволя. А така система засад, поглядів і переконань називається — ідеологія. В Україні сьогодні практично нема ідеологічних партій, що змушує виборців зважати тільки на особистості, а це якраз і спонукає до фанатства.

Потребує реформування сфера інформації; Україна (і досвід війни, до речі, це наочно показує) заслуговує на справді незалежне потужне суспільне мовлення, що певною мірою знейтралізувало б засилля олігархів у царині електронних ЗМІ. Адже олігархічне ТБ України працює не на поширення інформації в суспільстві, а на створення системи пропагандистських міфів, на імідж окремих політиків, що й стають предметом обожнення з боку мас. Такі ЗМІ маніпулюють думкою українців з тим, щоб нав’язати їм одну-єдину думку, ту, що належить кланам, що‚ власне‚ володіють ЗМІ. Таким способом формуються “загони” політичних фанатів‚ якими потім маніпулюватимуть політтехнологи, зводячи до мінімуму можливості вільного волевиявлення мільйонів громадян, перетворюючи цих людей на об’єкт, а не суб’єкт політики. Однак усе тут сказане не звільняє кожного українського виборця від особистої відповідальності за свій вибір.