«Потішний» диктатор

За нелогічними вчинками Олександра Лукашенка, на перший погляд, слід вбачати цілком зрозумілу логіку інтересів Кремля

«Я хочу випити цю чарку російської горілки...» - сказав якось дуже давно Олександр Лукашенко в товаристві Бориса Єльцина в Кремлі під час підписання так званого «договору про співтовариство» - предтечі «союзної держави». Сказав, похвалив дружбу між Росією й Білоруссю, одним махом випив і потім різко кинув на підлогу, розбивши чарку в друзки. В ефірі всі могли побачити високого, сильного, повного енергії та амбіцій білоруського лідера. А поруч із ним роздутого, з уже явними проблемами зі здоров'ям і дисфункцією мови, що все більше виражалася, президента неосяжної стагнуючої держави. Було очевидно, що Лукашенко мітив далеко за межі своєї країни й друзки чарки розкидав у Кремлі по-хазяйськи, як у себе вдома. Це не могло сподобатися Єльцину (так само і тим, хто за ним стояв), який, попри свою прогресуючу фізичну немічність, все ж мав величезну силу волі й залізну хватку.

Можливий новий лідер «союзної держави», який у масах асоціювався зі «світлим минулим», але не із закостенілістю, як у Зюганова, і не з неприхованою абстиненцією, як у Єльцина, раптом «вляпався» в історію з опозиційним журналістом Павлом Шереметом, який працював на російський центральний телеканал ОРТ і підозріло активізувався явно шукаючи «пригод». Останнього довелося посадити. «Демократ» Борис Єльцин обурився з цього кроку і, як благородний борець за свободу, справедливість і права журналістів, зажадав відпустити Шеремета, й... не пустив на територію Росії літак Лукашенка. Так Шеремет знадобився Кремлю (і не раз), а Лукашенко, який перш за все асоціювався з державником і господарником, почав набувати негативного образу узурпатора. Російське телебачення розвернуло явну атаку на Лукашенка, який мав особливість їздити по всій Росії й зустрічатися з народом - типова передвиборна поведінка. Наприклад, вже тоді популярний Олександр Невзоров буквально проводив паралель між Лукашенком і Гітлером, цитуючи висловлювання президента Білорусі, в яких той необережно погоджувався з диктатором Другої світової війни.

Загалом, білоруський президент остаточно перетворився на опудало, потрапивши в капкан своїх же амбіцій там, де ставки розігрували зовсім інші гравці. У підсумку Єльцин зумів з останніх сил станцювати на сцені в передвиборній гонці другого терміну в 1996 році. Ну а після Єльцина місце в Кремлі для Лукашенка остаточно було втрачене.

Незважаючи на те, що спочатку недосвідчений Путін почувався незручно в товаристві досвідченого Лукашенка тет-а-тет, бо той його «придушував», згодом Москва для президента Білорусі стала не метою, а куполом, що забезпечує його екстенсивну економіку доступними ресурсами і не залишає на самоті на міжнародній арені. Своєрідний консенсус інтересів узурпаторів влади, де національні інтереси Білорусі виявилися не при справах. Що означає це для Білорусі як держави і білорусів як нації, можна зрозуміти на прикладі окупованих територій України, де в ізоляції виявляються потворні трансформації свідомості значної частини народу.

З того часу Лукашенко став «потішним» диктатором для Кремля. Хто був у Кремлі, той, можливо, бачив там «потішну карету». Це така маленька каретка для царевичів, в якій їх «возили» для розваг. Ось і глава цілої держави, пішовши на змову з Кремлем, перетворився на такого собі іграшкового суб'єкта, самостійність якого сумнівна навіть у його ж вотчині. Бо ті ж спецслужби Білорусі, абревіатура яких апелює до «туману холодного минулого» - КДБ, за фактом є філією ФСБ. Якщо ізоляція в зовнішній політиці ще більше штовхає Лукашенка в руки Кремля, то його нервозність і жорстокість у себе вдома доводить, що він реально боїться не тільки втрати влади, а й відплати - типовий синдром деспотів. Цим він і небезпечний, адже без ресурсів, впливу, підтримки його слухняними руками Кремль може здійснювати наймерзенніші дії, при цьому позиціонувати себе ще й «миротворцем», що приборкує «збожеволілого» диктатора.

Знищуючи опонентів, зокрема в буквальному сенсі, показово б'ючи людей на акціях протесту, ганяючись на землі і в небі за юними опозиціонерами, ігноруючи здорові правила цивілізованого суспільства, диктатор створює ситуацію необоротності, коли вже більше не вийде показати себе перед світом добрим сусідом, у столиці якого проходять переговори «з мирного врегулювання». «Точка неповернення» для Лукашенка давно пройдена і стає тільки жирнішою. Утримуючи владу такими методами, Лукашенко продовжує наповнювати кейс злочинів, за які в разі чого доведеться понести відповідальність. А такий випадок в обраній для нього Кремлем ролі цілком можливий. Якщо він втратить інтерес для Кремля, то цілком може бути «згодований» зручної миті. Неважливо, в якому образі - мученика чи сатрапа, героя чи нікчемності. Адже у будь-якої маріонетки, якою награлися, є свій останній вихід на сцені.

Поки ж Кремль всіляко використовує цілком придатного Лукашенка в ролі пугала, даючи можливість «покермувати» йому цілою країною на кордоні з НАТО і потішаючись фобіями тирана. На його тлі Путін хоч і виглядає непередбачуваним і небезпечним, але діалог із ним не такий принизливий. Все-таки диктатор ядерної держави. Цим навіть можна пояснити нібито передбачливу обережність, млявість та апатію Заходу. У свою чергу безпорадність Заходу перед Білоруссю - це огидне приниження, коли під ногами бігає безумець, плутає ходьбу, а дати йому серйозно «по шиї» немає можливості. Та й, скоріше, бажання такого особливо немає.

Причому лякає не так сам безумець, у якого немає відповідного потенціалу для агресії, як той, хто за ним стоїть. Тому за будь-якими, на перший погляд, нелогічними вчинками Олександра Лукашенка слід вбачати цілком зрозумілу логіку інтересів Кремля. Для Білорусі - це небезпека для опозиціонерів, які потрапляють у пащу Лукашенка, й очевидна її нинішня неспроможність як суверенної держави. Для України - це небезпека у вигляді відкритих дверей для агресора (Росії) з півночі, коли сусідній деспот виявиться скинутою маскою з морди кремлівського хижака.

Валентин ТОРБА, «День»