Не варто бути самозакоханими та самовпевненими

Те, що чинна влада України не любить критики та критиків, ні для кого, мабуть, не відкриття. Втім, можуть сказати – а яка влада любить критику? Проте у «класичних демократіях» критику не тільки терплять, на неї ще й зважають, реагують, виправляють свої помилки. Незалежні ЗМІ та структури громадянського суспільства – серйозні дієві сили (або ж «дієвці») у таких державах. Натомість в Україні інакше. Можливо, діють підсвідомі комплекси, бо ж надто багато на «верхотурі» персонажів із числа тих, хто зробив кар’єру на навколополітичному комікуванні, відтак вони вважають критику тільки власною прерогативою, можливо, справа в чомусь іншому, проте факт є фактом. А дарма. Якби жорсткою критикою та нещадним висміюванням громадянському суспільству (а спиралася чинна влада у перші роки свого правління на суспільство негромадянське) не вдавалося спинити деякі владні ініціативи, то наразі ситуація була би не просто поганою, а посутньо катастрофічною. В тому числі для самих можновладців.

Зупинімося лише на кількох знакових ініціативах влади, яким удалося все ж покласти край. Почнімо з сакраментального «просто перестати стріляти». Ця ідея була відверто розрахована на негромадянське суспільство, тобто на ідіотів в античному розумінні цього слова (тоді ідіотами звали тих представників полісу, які не переймався суспільними інтересами та яких не можна було допускати до участі в державних справах; ідіоти – то антагоністи громадян). Не будемо вираховувати, скільки осіб з паспортами України на виборах-2019 зарекомендували себе політичними ідіотами, головне, що нова владна команда почула незалежних експертів: якщо ви «просто перестанете стріляти», то за тиждень ви втратите і Київ, і Львів, і навіть станцію Чоп. А опір російським агресорам і їхнім маріонеткам організовуватиме хтось інший – у дуже поганих умовах, але організовуватиме. До того ж, мабуть, хтось нагадав, що новообраний президент Порошенко у другій половині червня 2014 року вже випробовував методику «просто перестати стріляти», на 10 діб оголосивши одностороннє припинення вогню, наслідком чого стало понад півсотні загиблих українських бійців, капітуляція батальйону Нацгвардії, чиї казарми були в центрі Донецька, вільно перекинуті з Росії десятки одиниць бронетехніки, проведена терористами мобілізація тощо. Проте, на жаль, змусити чинну нині владу повністю відмовитися від «перестати стріляти» не вдалося, наслідком чого стало чимало драматичних подій лютого 2022 року. Проте це вже окрема тема. Ще одна синхронна ідея, з якою нова влада носилася кілька місяців, – це проведення люстрації всіх, хто працював на «режим Порошенка», включно з депутатами, суддями та урядовцями. Це автоматично робило нелегітимним Зеленського як президента (адже вибори проводив саме цей «режим») і повертало у крісло на Банковій Януковича. Хтось із нової владної команди, схоже, таки регулярно читав пресу та зрозумів абсурдну та небезпечну ситуацію, до якої вела така «люстрація» (насправді – масові репресії, які не могли не викликати масштабний опір), але ще кілька місяців оця дурниця не щезала з лексикона деяких членів «Зе-команди». Не можна не згадати й ідею розташувати офіс президента чи то в Українському домі на Європейській площі (щоб уся діяльність влади була «прозорою», наче така прозорість напряму залежить від кількості великих вікон), чи то в Маріїнському палаці. Якби таке переміщення сталося, російський спецназ за годину-дві міг би захопити такий офіс або розбомбити його. Разом із «Зе-командою», бо ж ніяких умов для праці в надзвичайних обставинах у цих спорудах немає. Російський напад критики цієї ідеї тоді не брали до уваги, проте на вразливість такого офісу для терористів писали. Нарешті, божевільні експерименти кінця 2019 року з переформатування міністерств, коли з Міністерства інформаційної політики, Міністерства культури, Міністерства молоді та спорту, скажімо, було створене об’єднане Міністерство культури, молоді та спорту. Воістину, «Зе-команда» реалізувала нищівну сатиру російського поета українського походження Маяковського про «об’єднання Тео та Гукона» (театрального та конярського управлінь). Але у Маяковського то була сатира на більшовицькі новації, а «теоретики» з «Кварталу-95», судячи з усього, цих віршів не читали та на застереження у мас-медіа (в тому числі й автора цих рядків) не взяли до уваги. Та за кілька місяців до них, схоже, дійшло, що критики мали рацію, і вони таки оптимізували урядові структури. Що ж, краще пізно, ніж ніколи…

На жаль, список випадків, коли чинна влада належно реагувала на пропозиції та застереження критиків, не надто великий. Куди більшим став список того, від чого «нагорі» відмахнулися. В тому числі – й застережень щодо неприпустимості недооцінки агресивності РФ і підступності політики Кремля. Скажімо, мій колега Ігор Лосєв просто криком кричав, викриваючи на шпальтах «Дня» некомпетентність і зарозумілість тих міністрів і депутатів від «монобільшості», які заперечували реальність російської загрози для самого існування Української держави. Не допомогло… І сьогодні «радники» влади, позичивши в Сірка очі, розповідають, наче все робилося правильно. Та це знов-таки окрема тема. Що ж стосується дня нинішнього та завтрашнього, назву тільки одну засадничу проблему, про яку ведуть мову експерти та речники громадянського суспільства у тих мас-медіа, які ще залишилися незалежними: нагальна необхідність формування економіки воєнного часу та переформатування вітчизняного ВПК. Не можна нескінченно «сидіти» на західній допомозі плюс на закупівлі по світу залишків зброї та боєприпасів радянського виробництва. За півроку війни можна (і вкрай потрібно!) було побудувати цілу низку виробництв патронів, вибухівки, снарядів – якщо не на нашій, то на польській території, але з українськими працівниками. А на додачу просити за ленд-лізом не лише озброєння, а й виробничі комплекси за стандартами НАТО. Про це все чимало написано і сказано, проте чи «нагорі» беруть до уваги такі конче важливі речі? На превеликий жаль, є сумніви.

А от щодо чого сумнівів у притомних українців немає – так це стосовно загальносуспільної потреби на «вільний розум і думку розкуту», якщо дещо перефразувати давню, але актуальну думку Івана Франка. Причому на всіх соціальних щаблях і в усіх політичних інституціях.