Осінь партійного патріархату
Досвідченого політика, як і домінуючого самця, легко впізнати за шрамами від ран, отриманих у процесі битв за любов і територію. Зрозуміло, в політологічному сенсі йдеться про симпатії електорату і партійні плацдарми. У душах досвідчених ідейних бійців не порахувати рубців, залишених комсомольською юністю, зрілістю тих, що билися в рядах за ЄДУ, СДПУ, злагоду олігархів, спокій наших, ваших, сильних передом і задом об’єднань. На жаль, без духовних і фізичних травм на цьому терені не обійтися. Буває, доживе людина до сивини, але так і не зустріне ідеалу своїх марень і жадань. Слава Богу, громадська організація — не доля, яку не обирають. Можна пройтися всім ринком українських політичних сил, прицінюючись і наглядаючи підходящу. Тут є все, що потрібно людині, яка зібралася зробити кар’єру на служінні цілому народові і окремим його верствам. Від інтернет-партії, що представляє віртуальну реальність, до пенсійної, спроможної побити рекорд КПРС за кількістю членів на душу населення. 14 млн це вам не жарт. Враховано всі можливі принципи ідейної спайки, які спонукають, «в партию сгрудиться малым»... Гендерні, релігійні, соціальні, регіональні, етнічні, екологічні, власницькі, фруктові і навіть невизначені, як прошарок загального нейтралітету. Здається, широка, як Дніпро, річка плюралізму, яка вільно і плавно несе свої води через країну, зрошуючи сходи інакомислення і терпимості. Та ось біда, квітчасті костюми політичного істеблішменту на вигляд різні, а за кроєм однакові. Скрізь за основу взято фасон демократичного централізму, що встановив довгу моду на куфайки і кирзові чоботи на теренах, рівних 1/6 частині суші.
Багатослівне теоретичне поняття, що проголосило волю центру сильнішою за прагнення мас, на практиці звучало лапідарно і цинічно. Хочеш бути в партії — виконуй, що велено зверху. Там вгорі сяюче сонце вождя і мерехтіння зірок його найближчих споборників освітлюють пітьму навколишнього життя, вказуючи найближчі орієнтири партійному ополченню. Зачекаємо заглиблюватися у синдром вождизму, властивий нашій історії. Ті, що не застали часів культів і перегинів на місцях, можуть дізнатися про них самих, прислухавшись до новин з Північної Кореї, або ввімкнувши ТБ канали близьких нам республік, де вся мудрість і творча сила народів зосередилися не стільки в партіях, скільки в німбах над головами кумирів. Природно, у нас теж не виходить побудувати партію без світоча у віконці. Тим, хто записалися до лав творців вертикалей, буває ніяково без благословення зверху, від самого папи, як на католицько-гангстерський зразок, звуть у нас господарів світських престолів.
Але все-таки у царині репродукції і плекання політичних сил, ми написали власну главу про особливості української селекції на наших багатих гумусом електоральних полях. Партсили країни плоть від плоті відомих суб’єктів політичного процесу. Без Юлії Тимошенко немає БЮТ, без Арсенія Яценюка «Фронту змін» і вже тим більше не вийде «УДАРу» без Віталія Кличка. І хіба ми не маємо на увазі Віктора Януковича, коли говоримо: Партія Регіонів. Навіть ті, хто не наносив свої скрижалі на мантії вождів, все одно стали обличчям і сутністю партії. Як Петро Симоненко, який керує КПУ довше, ніж Кім Чен Ір і Кім Чен Ин разом узяті, послідовниками чучхе. Від Петра Миколайовича начебто усім відрізняється Олег Тягнибок, лідер ВО «Свобода». Але централізм без плюралізму дорогий і йому. М’який демократичний шарм і жорстка харизма схильних до автократії вождів, узагальнюються приватизацією політичного руху. Багато хто вже не пам’ятає назв партій Наталії Вітренко, її тезки Королівської, Миколи Катеринчука, Олексія Івченка, Інни Богословської і багатьох інших ініціаторів великих громадських проектів, що спрацювали лише на авторитет їх лідерів. І хоча ми розуміємо причини і технологію маніпуляцій на політичній сцені, не можна заради цієї гри жертвувати принципами суспільної самоорганізації. Не пригадую в новітній історії випадку, щоб партії здавалися політичним опонентам, немов частини воюючих армій в Першу світову. А у нас вийшли з піднятими руками енергійні в рекламі і тихі в бою соратники Сергія Тігіпка. Володимир Литвин, що плекав «Народну партію», з селянською завзятістю, не дочекався пори її плодоносіння і припинив поливати сад бажань. У зверненні працевлаштованого нині політвиконкому на адресу кинутим партійцям сказано відверто і сухо. Цитую за сайтом: «Відсутність постійного діалогу між керівними органами та членами партії, прорахунки в організації виборчих кампаній, самоусунення Політвіконкому та Політради від проблем рядових членів партії обернулися нинішнім кризовим станом Народної Партії» http://narodna.org.ua/ news.php?AYear=2013&AMonth= 7&ADay=3&ArticleID=17011&
Звучить, як вирок, якщо не знати, як добре працевлаштувалася меншість, яка усунулася від більшості.
Напевно, партії, створеній «під вождя» немає чого прислухатися до думки її пересічних членів. Може, цих членів і зовсім немає. Лише чудова сімка перших у списку грає за почет і масовку, як це робиться на зйомках малобюджетних фільмів.
На тлі цієї оптової торгівлі назвами, програмами і цілями, роздріб з «тушками» в парламентських павільйонах має вигляд не такого вже страшного гріха. Якщо продаються партії, з виборцями, вождями і функціонерами, то чому не можна відпустити за приступною ціною самого себе? Потім з виторгу дещо і електорату перепаде у вигляді дитячого майданчика або нового комп’ютера для установи.
Українська політична партія, що чорна діра в космосі. Ніхто не знає, що її підживлює і де пролягає орбіта. Її вплив на всесвіт виявляють за величезним гравітаційним полем і поглинанням червоних, коричневих, блакитних і помаранчевих карликів. Вона (діра і партія), нестримно набравши масу, може змаліти до величини п’яти копійок на зразок «Сильної України» або вибухнути зсередини, як «Наша Україна», перетворившись на газові хмарності по краях галактики. Правлячі повторюють долю КПРС, охопивши простір і матерію, вибухають новітніми. Опозиційні остигають віддаленими від фінансових світил забутими планетами. Така ось астрономія.
Мрія про багатопартійність, навіяна десятиліттями царювання єдиної керівної і спрямовуючої сили, в Україні збулася і не збулася. Ідей виявилося менше, ніж політичних проектів, амбітних лідерів і спонсорських кредитів. Ліві, праві і центральні місця політичного ряду заповнені однаковими гаслами і відозвами, що народилися на основі маркетингових досліджень ринку народних бажань. Близнюки-брати нашої дружної політичної родини відмовилися від догматів більшовизму, але за своєю структурою, агресивним ставленням до інакомислення, продажністю як єдиної форми співпраці, залишилися колишніми вихованцями старої школи.
Капеересівський стиль знову запровадив у політичний ужиток терміни партійної моралі і доцільності, реанімував клас партійних журналістів, суддів, прокурорів, і всіх інших професій, необхідних для приходу до влади і утримання її в руках окремого гегемона. Замість розвитку громадянського суспільства країна отримала десяток репресивних для розуму і духу апаратів, що іменуються партіями. Вони закрили вузький шлях до майбутнього для сотень громадських організацій, і значною мірою розділили країну, піднявши власні келійні гасла вище за поміркованість парафії.
Що робити з таким партійним багажем зараз вирішують кондуктори політтехнологічного братерства. Велика спокуса поміняти фасади на який-небудь «народний референдум», залишивши у цілості масонську ложу і склад братів-засновників. Як запасний варіант, розглядається масове скидання партійних квитків і входження без вантажу минулого до загального мажоритарного планування...
Двері українських політичних партій зачиняються до збирання врожаю і в’янення природи. За багатолітніми спостереженнями саме в цей період року загострюється соціальна чуттєвість народу і його готовність провести на майданах під різноколірними прапорами рідкі погожі дні. Так думають у партійних штабах, відкладаючи на потім літній клопіт з врадіївками й іншими непорозуміннями сезону відпусток. Поки не настав вересень, партійні трибуни зрушені з площ до пляжів курортів, віддалених від електорату, де в spa-салонах добре думається про майбутнє країни. Як там співають: «Вони до осені прямують, і їхня осінь золота»?
