Російські злочини

Весь світ уже четвертий тиждень зі здивуванням, нерозумінням, здриганням та жахом слідкує за новинами з України. Слідкує за тим, як варвари ХХІ ст. знищують мирне населення, жінок і дітей, яких вони нібито прийшли «звільняти від нацистів». Як їхні бомби і ракети знищують лікарні та пологові будинки, церкви й музеї. Немає жодного раціонального пояснення, чому Путін удерся в сусідню державу. Немає і не може бути ніякого пояснення тих військових злочинів, злочинів кримінальних, які чинить його армія в Україні. Але я свідомо пишу не про Путіна, а про Росію. Це не війна кремлівського карлика, це війна всієї багатомільйонної Росії проти нашої України. Достатньо подивитися на результати суспільних опитувань, щоб зрозуміти – переважна більшість росіян кричить не «Нет войне». Вони галасують «Россия – вперед!».

Російська сторона мовчить про свої злочини. Ну не можна ж у притомному стані вважати поясненням цих злочинів слова Лаврова, виголошені ним у Туреччині. Він стверджував, навіть не зашарівшись від сорому і брехні, що в пологовому будинку в Маріуполі насправді ховалися націоналісти з «Азова». А в знищених багатоповерхівках Ірпеня чи Волновахи на верхніх поверхах засили снайпери, на нижніх – винищувачі танків.

А яке пояснення може бути мародерству, зґвалтуванням, розстрілам беззахисних біженців? Уся їхня «провина» в тому, що вони потрапили на очі російських вояків. «Бессмысленность и беспощадность», властива, на думку російського класика, російському бунту, повністю виявляється у діях російських солдат. Якщо 8 років тому в Криму вони маскувалися під «вежливых зеленых человечков», то сьогодні всі маски відкинуто. Це просто орда мародерів і ґвалтівників, яка не може стриматися в своїх діях проти тих, кого нібито «звільняють». Очевидно, на їхнє переконання, потрібно звільнення українців – від майна, домівок, роботи, сталих звичаїв, здоров’я, власної державності, свободи. Найголовніше – від життя.

«Освободители» повністю розкрили свою сутність. Їм не потрібна Україна навіть у вигляді «Новороссии», «народных республік». Вони ображені тим, що ніхто і ніде, навіть у найбільш російськомовних містах, не зустрічає їх квітами. Тим, що ніхто, окрім мізерної купки зрадників, не йде на співпрацю з окупантами. Тим, що навіть пересічні українці не підкоряються їм, а виходять, ризикуючи життям, на проукраїнські мітинги в Херсоні, Мелітополі та інших захоплених містах і селах. За це рашисти готові перетворити на попіл всю Україну, знищити весь наш народ.

Така поведінка завжди була притаманна московській/російській/радянській армії в боротьбі проти захисників України. Відомий погром Києва 1169 р. військами ростово-суздальського князя Андрія Юрійовича (Боголюбського і навіть благовірного з 1702 р. за російською традицією) супроводжувався різаниною, плюндруванням, спаленням, грабунком. Було знижено практично всі церкви, святині з них забрано, населення захоплено у полон. Щоправда, суздальцям у тому допомагали їхні тимчасові союзники смоляни та чернігівці, але «перевершити» перших у вбивствах і пограбуваннях ніхто не зміг.

У 1500 р. під час війни між Великим князівством Московським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемантійським за спадщину Середньовічної Русі московіти плюндрували Сіверщину. Було спалено дотла Путивль, який затято боронив Богдан Сапіга. Його мешканці разом з чернігівцями в любечанами перетворилися на біженців, щоб не потрапити у полон до московітів.

На початку XVIII ст. Україна потерпала від Московії ще більше. Союз Івана Мазепи з шведським королем Карлом ХІІ викликав таку саме шаленість московського царя, як сьогодні у Путіна – існування України. Хрестоматійно відома розправа царського фаворита А. Меншікова над гетьманською столицею – Батуриним у 1708 р. Європейські газети того часу подавали таку інформацію: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як велять нелюдські звичаї московітів»; «Уся Україна купається в крові. Меншіков уживає засобів московського варварства».

Це була щира правда, тому що батуринським погромом помста Пєтра не обмежилася. Кожне місто і містечко, яке підтримувало гетьмана, було приреченим на повне нищення. Можна скласти перелік українських міст та містечок, знищених московською армією впродовж 1708–1709 років: Батурін, Переволочна, Старий та Новий Кайдаки, Келеберда та ін. Окремо слід згадати про знищення Запорозької Січі, де царське військо нещадно знищило всіх захисників. До полону потрапило лише 300 запорожців, багатьох з яких було страчено пізніше. Цар похвалявся, що його каратель майор Яковлєв «оных проклятых воров всех посек». Московіти не брали мазепінських козаків у полон, катували і страчували. Найбільше їх загинуло під Переволочною, коли шведська армія під проводом Левенгаупта, маючи всі можливості продовжити боротьбу, здалася на милість невеликого загону драгунів Меншікова.

Варто нагадати, що російська солдатня за активної підтримки командування вдавалася до злочинів не тільки в Україні. Під час Кримських походів XVIII ст. 1736 р. російська армія вдерлась у Крим, але виявилася не в силі надовго втримати захоплену територію. Тим не менш росіяни встигли пограбовати і спалити вщент більшість кримських міст, у тому числі і ханську столицю Бахчисарай. Як згадував учасник походу німець К. Манштейн, «ханський палац, який складався з кількох великих, досить красивих і дуже чепурних будівель, було перетворено на попіл, як і все місто». Розгромлено було також французьку єзуїтську місію – центр європейської культури та освіти в Криму При тому очевидець додавав, що ніяких оборонних чи навіть військових споруд в місті не виявилося. Іншими словами, російська армія здійснила типовий акт вандалізму, пограбувавши і сплюндрувавши захоплену столицю ворожої держави.

Новітня історія російсько-більшовицьких завоювань України в ХХ ст. також переповнена прикладами військових злочинів. Достатньо згадати розправи вояків М. Муравйова над населенням завойованого Києва: розстріли офіцерів, священників, простих мешканців міста, які розмовляли українською чи мали українські документи. Розстріляно було в.о. командувача І українського козачого корпусу Я. Гандзюка та його начальника штабу, які випадково потрапили до рук росіян. Навіть лояльний до червоної Росії більшовик В. Затонський ледь не загинув через свою мову.

Можна довго перераховувати російські військові злочини та злочини проти людяності, здійснені росіянами під час Другої світової війни. Чого лише вартий безглуздий план підриву всіх значних споруд та пам’яток у середмісті Києва восени 1941 р. Або злочинне нищення в’язнів російського режиму по тюрмах і таборах по всій Україні під час відходу Червоної Армії 1941 р.

Тож сьогоднішні звірства російських вояків – не виняток, а лише нова ланка в ланцюзі звірячого поводження військових цієї держави. Тих військових, які не знають нічого про міжнародні закони і звичаї війни, зобов’язання стосовно цивільного населення під час військових дій. Вони ніколи не чули і не бажають чути про честь і гідність воїна, офіцера. Вони виховані на традиціях російської армії, армії карателів та військових злочинців, мародерів і варварів,  а не справжніх солдат.

За такі злочини доведеться відповідати. Не лише їхньому президенту, який віддав наказ нищити українців. Не тільки командирам, які сприяють здійсненню цих злочинів, заохочують солдатів до них. Але і всім тим, хто безпосередньо чинить такі злочини – всім мародерам, ґвалтівникам, вбивцям. Потрібний не тільки «Нюренберг-2» проти головних військових злочинців. Потрібні масові трибунали над усіма солдатами російської армії, які нині є в Україні. Зло, яке вони ширять, має бути покараним.

Георгій Папакін, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України