Як ми хворіли і як нас лікували в дитинстві і юності

І про те, як те продовжилось у дорослому віці...

Мем-сторії від СЕРГІЯ ТРИМБАЧА
   Лікарня — це перше, що я пам’ятаю в житті. Десь у два з половиною роки спіткала мене скарлатина (інфекційна, між іншим, хвороба). І от ніч, лікарняна палата, я чи сплю, чи не сплю, тільки бачу раптом, як по стіні, із якимись синюватими жилками (коли білили стіни, додавали синьку у ті часи) повзе жовтий промінь. Напевно що від фар авто, яке проїздило мимо. Це вже я пізніше зрозумів, чим саме і звідки був той промінь. Супроводжувалось це відчуттям тривоги, попри те, що поруч була мама. Коли ти в лікарні — ти поза межами звичного рутинного життя, це моторошно, це лячно — про це якимось чином знаєш уже в два роки.

МІСТИКА Й ЧАРИ ЛІКУВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Наступного разу я потрапив до лікарні (все це в Олександрії, у моєму рідному місті) через сімнадцять років. Я був на канікулах після першого університетського курсу в Києві. І знову причиною стала інфекційна хвороба. Бешиха, або рожа — запалення шкіри, яке у мене виявилось у загрозливій формі, на обличчі. Температура біля позначки сорок градусів, я просто горів. Виписали мене, по суті справи не долікувавши. Температуру збили, інші прояви залишились.

Як бути? Мама благала мене піти до бабці, що знається на травах і ще на чомусь містичному. Ні в яких бабць я не вірив і йти не хотів. Усе ж почимчикував, аби мама не приставала. Бабця жила десь у приміській зоні, вже у селі, власне. Обдивившись моє обличчя, вона дістала якусь нитку, товстішу звичайної, підпалила її і, допоки вона тліла, почала проказувати слова: вони відсилали мою болячку за ріки, за доли, кудись на далекі болота... Звісно, що слухав я все з іронією, вочевидь ніякого гіпнотичного впливу тут не було.

Ну і чим те все скінчилось? А тим, що через пару-трійку днів від тієї бешихи залишився тільки невеличкий слід, історія хвороби добігла кінця. Дісталася, мабуть, тих боліт, куди бабця їй і рекомендувала ушитися. З тих піл я повірив у можливості народної нетрадиційної медицини. За однієї умови — що лікувальник володіє якимись неочевидними здібностями виганяти хворобу з твого організму.

Бешиха нагадала про себе ще раз — уже у випадку з моїм братом Володимиром. Було це вже у Києві. У нашій сім’ї жила тітка моєї тещі Олександри Федорівни, усі звали її бабою Вірою. Вона була великим спецом щодо захворювань шкіри, лікувала їх за допомогою лікарських рослин у певних комбінаціях. Виліковувала навіть екзему. З бешихою у брата впоралась без особливих проблем...

Тільки виліковувала та баба Віра напевно що не тільки рослинними компонентами своїх цілющих наборів. Бо коли після її смерті моя теща вирішила продовжити ту практику (бо ж фіксувала і вивчала тітчин досвід), нічого в неї не вийшло. І стало очевидним — бабця додавала до своїх ліків щось таке, що не побачиш оком і на терезах не зважиш.

ХТО І ЯК ЛІКУВАВ

Є доволі популярна думка про те, що радянська медицина була дуже ефективною — не те, що нині. Не знаю, не знаю. Нас, дітей, рідко показували лікарям. До зубного — так. Траплялись огляди — у школі, хоча, правду кажучи, навіть цього не пригадую. Щеплення від інфекційних хвороб — це було, хоча все’дно грипом ми хворіли. І застуджувались доволі часто.

Скажімо, кілька разів у мене починали боліти вуха. До лікарів, знов-таки, не звертались. Нагрівали пісок чи сіль, загортали у щось і укладали мене хворим вухом на ту гарячу площину. За два-три дні вухо переставало боліти. 

Грип, застуду чи ангіну, скажімо, виганяли передусім теплим питтям. Улітку варили незліченну кількість варення, чай без нього і так майже не вживався. А вже коли застуда — тут варення з малиною передусім. Закінчувалася одна банка, з величезної шафи у сінях (її називали «кладовкою») діставали наступну. Ну, це все описане Миколою Гоголем — стільки українці варять того варення...

В обов’язковий набір лікувальних засобів проти застуди входило дихання паром лушпиння від картоплі. Щойно зварене-виварене лушпиння знаходилось у мисці, тебе садовили побіля тієї миски, накривали голову ковдрою чи теплою хусткою — і ти дихав тим паром. «Дуже пользітєльно», як казав наш сусід Павло Данилович.

Інший метод — парення ніг у гарячій воді з обов’язковою гірчицею. Ще один метод, це вже коли йшлося про бронхи і легені. Компреси на груди й спину, на нього вощений папір і тепла хустина — на всю ніч. Сім разів крізь тебе піт проганявся — і на ранок ти радикально здоровішав.

А, були ще так звані «банки», якими дехто й досі користується. Такі собі маленькі скляні грушовидні скляночки, які ставляться зазвичай на спину чи груди, вони ніби поліпшують кровообіг, активізують внутрішні процеси і тим самим лікують. Хоча лікарі ставляться до такого методу критично.

Про лікарів. Їх усе ж викликали додому, у разі хвороби когось із дітей — бо ж у школу треба було надати довідку. Лікарі, до речі, були славними, частенько їх рекомендації збігалися з маминими і бабусиними. Ну так з одного кореня росли. Серед обов’язкових тоді рекомендацій лікарів був риб’ячий жир. Ох, як же ми його не любили! Насамперед із-за доволі огидного смаку. Хоча я розумію, що користь від того була. Ось мені зараз, після ковіду і запалення легенів, рекомендували їсти оселедець, а це щось подібне — йдеться про Омегу-3, жирні кислоти, які потрібні...

МИ ДОРОСЛІ, МИ НЕВІЧНІ

Серед наших родичів теж були лікарі та медсестри. Лікаркою була, скажімо, троюрідна сестра моєї мами на ймення Лідія Андріївна. Так у неї був навіть роман із моїм майбутнім батьком Василем Павловичем. Не склався він, далі постав роман із моєю матінкою Вірою Гаврилівною. Доленосний, як виявилось — принаймні для мене.

Дорослих наших рідних людей не всіх рятували. Мамин брат, Іван Федорович Середа, помер у 34 роки від туберкульозу, який він дістав на війні. Батько наш пройшов пів-війни, зенітник — жодної подряпини, були такі щасливі люди. Та у віці 41 рік помер, від швидкого раку на ймення саркома. Здоровецький був мужчина, а згорів за півтора місяці.

Мама пішла у віці 61 рік — проблеми із серцем у неї почалися давно, скінчилось раптовою зупинкою серця.

Сам я, уже в дорослому віці, ще двічі опинявся в лікарні. Передостанній раз — чотири роки тому, коли виникли проблеми із тиском. В Інституті імені Стражеско я пробув два тижні і несподівано лишився тим задоволеним. Мій немолодий уже організм дослідили і дали рекомендації, дуже необтяжливі, яких я й тримаюсь.

Тоді, в Інституті, мені пояснили просту річ: у літньому віці варто щороку укладатись до лікарні задля профілактичного огляду. Я те прийняв як аксіому і дав собі обіцянку так і робити. У підсумку за чотири роки я так і не зробив чогось подібного жодного разу.

ЗАГУБЛЕНІ КЛЮЧІ ВІД МОРГУ, АБО ЯК Я ПОРЯТУВАВСЯ

Ковід, що став проблемою для цілого світу, обходив мене стороною. Я вже повірив, що до мене не долетить. Одначе ж долетіло. Зовсім недавно.

Було так. 1 квітня, день веселий, тільки не завжди. Уже тиждень, як у мене діагностовано Ковід. Сиджу вдома, ковтаю і п’ю усе, що мені приписано. З антибіотиками включно. Температуру це не збиває, але вона вище 38, 2 не скаче.

Одначе саме першого квітневого дня термометр починає фіксувати погрозливі циферки. Коли надвечір отримую 39,5, дружина викликає «Швидку допомогу»...

Мене саджають у відповідне авто, я продивляюсь наш затінений вечоровим світлом двір — а ну, як востаннє його бачу?

Ні, я не панікую, але незадовго до цього від Ковіду померла Анна Липківська, театрознавець — її смерть мене якось приголомшила, попри те, що я знав її зовсім мало... Мені наказують лягти, я вкладаюсь і потихеньку думаю, що це, може, й гаплик. Гм, треба буде хоч дати якісь розпорядження щодо своїх текстів — передусім тих, які ще в роботі... Про все це думається в якомусь ледачкувато-сонному режимі. Ну так температура під сорок, двостороннє запалення легенів (КТ показало 25 відсотків ураження) і т. ін.

Привозять мене на Солом’янку, до Четвертої лікарні. Починають оформляти мою присутність. І раптом забігає якась медсестра. «Де ключі від моргу?». Я здригнувся од такого питання. Їй відповідають: «Та були. А що, немає? — Немає!» Та вибігає, за три хвилини забігає знову: «Немає ключів! Ну хто, хто міг узяти?».

І тут я стрепенувся — майже радісно. Я зрозумів цей діалог як віщий знак: до моргу мені дороги, доріженьки — ні кривої, ні прямої — немає, він замкнений, а ключі поділися бо’зна де.

Мене піднімають на відповідний поверх, облаштовуюсь у палаті, дають градусник. 37,3! Нічо’ собі! Два градуси злетіли з мене при однім повідомленні про загублені ключі від трупарні. Заходить медсестра, три уколи — один антибіотик, другий в живіт — од згущення крові, третій такий, назву якого я запам’ятати не годен. І так щодня, три уранці, три — увечері, упродовж восьми днів.

Лікарі, медсестри, санітарки — ці невимовно прекрасні люди (усі в от сих костюмах, схожих на космонавтські) врятували мене: і правильним фаховим лікуванням, і добрим уважним ставленням. Не тільки до мене, я бачив, як вони ставляться до інших. Так хотілось іноді обняти хоч одну з цих жіночок (а чоловікам сердечно потиснути руку) — але ж ти сам ходяча інфекція, та й вони загратовані так, що ні шпарини... Хай Бог хранить цих людей, вони просто чудесні!

На другий день виміряли сатурацію — 90 відсотків. Тут же встановили біля мого ліжка апарат і веліли дихати побільше у масці. Що я й робив щодня. Такі собі польоти у кисневому напівсні і наяву, бо ж я часто дрімав у тій масці, а одного разу наснилось, що я повзу якимось тунелем, до кисню і світла, і таки дістався бажаної точки. Теж віщий знак...

Усе це позаду, хоча треба бути обережним з легенями, треба долати слабкість, яка ще помітно позначається на працездатності. Одначе ж я добре втямив: морг мені не світить, і ще довго. Моя дружина Тетяна, схоже, своїм вольовим рішенням спрямувати мене до лікарні, врятувала від найгірших сюжетів (чим підтвердила те, про що я багато разів говорив нежонатим чоловікам: якщо вам більше сорока і у вас немає дружини — шансів затриматись на цім світі у вас набагато менше, аніж в одружених; тільки жінка може нас порятувати). Тетяна — мій добрий Янгол, от що!

Звісно, що лікувальний ефект мала й увага рідних, друзів, колег — це неодмінний компонент лікувального процесу.

І — треба стежити за «дорожніми знаками»! Коли чується, що дорогу в глухий кут перекрито — значить, її там немає, треба кермувати до активного руху, до Життя, яке справді є прекрасним!!! Нині я відчуваю це як ніколи досі...

Як ми хворіли і як нас лікували в дитинстві і юності

Як ми хворіли і як нас лікували в дитинстві і юності

І про те, як те продовжилось у дорослому віці...

Мем-сторії від СЕРГІЯ ТРИМБАЧА
   Лікарня — це перше, що я пам’ятаю в житті. Десь у два з половиною роки спіткала мене скарлатина (інфекційна, між іншим, хвороба). І от ніч, лікарняна палата, я чи сплю, чи не сплю, тільки бачу раптом, як по стіні, із якимись синюватими жилками (коли білили стіни, додавали синьку у ті часи) повзе жовтий промінь. Напевно що від фар авто, яке проїздило мимо. Це вже я пізніше зрозумів, чим саме і звідки був той промінь. Супроводжувалось це відчуттям тривоги, попри те, що поруч була мама. Коли ти в лікарні — ти поза межами звичного рутинного життя, це моторошно, це лячно — про це якимось чином знаєш уже в два роки.

МІСТИКА Й ЧАРИ ЛІКУВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Наступного разу я потрапив до лікарні (все це в Олександрії, у моєму рідному місті) через сімнадцять років. Я був на канікулах після першого університетського курсу в Києві. І знову причиною стала інфекційна хвороба. Бешиха, або рожа — запалення шкіри, яке у мене виявилось у загрозливій формі, на обличчі. Температура біля позначки сорок градусів, я просто горів. Виписали мене, по суті справи не долікувавши. Температуру збили, інші прояви залишились.

Як бути? Мама благала мене піти до бабці, що знається на травах і ще на чомусь містичному. Ні в яких бабць я не вірив і йти не хотів. Усе ж почимчикував, аби мама не приставала. Бабця жила десь у приміській зоні, вже у селі, власне. Обдивившись моє обличчя, вона дістала якусь нитку, товстішу звичайної, підпалила її і, допоки вона тліла, почала проказувати слова: вони відсилали мою болячку за ріки, за доли, кудись на далекі болота... Звісно, що слухав я все з іронією, вочевидь ніякого гіпнотичного впливу тут не було.

Ну і чим те все скінчилось? А тим, що через пару-трійку днів від тієї бешихи залишився тільки невеличкий слід, історія хвороби добігла кінця. Дісталася, мабуть, тих боліт, куди бабця їй і рекомендувала ушитися. З тих піл я повірив у можливості народної нетрадиційної медицини. За однієї умови — що лікувальник володіє якимись неочевидними здібностями виганяти хворобу з твого організму.

Бешиха нагадала про себе ще раз — уже у випадку з моїм братом Володимиром. Було це вже у Києві. У нашій сім’ї жила тітка моєї тещі Олександри Федорівни, усі звали її бабою Вірою. Вона була великим спецом щодо захворювань шкіри, лікувала їх за допомогою лікарських рослин у певних комбінаціях. Виліковувала навіть екзему. З бешихою у брата впоралась без особливих проблем...

Тільки виліковувала та баба Віра напевно що не тільки рослинними компонентами своїх цілющих наборів. Бо коли після її смерті моя теща вирішила продовжити ту практику (бо ж фіксувала і вивчала тітчин досвід), нічого в неї не вийшло. І стало очевидним — бабця додавала до своїх ліків щось таке, що не побачиш оком і на терезах не зважиш.

ХТО І ЯК ЛІКУВАВ

Є доволі популярна думка про те, що радянська медицина була дуже ефективною — не те, що нині. Не знаю, не знаю. Нас, дітей, рідко показували лікарям. До зубного — так. Траплялись огляди — у школі, хоча, правду кажучи, навіть цього не пригадую. Щеплення від інфекційних хвороб — це було, хоча все’дно грипом ми хворіли. І застуджувались доволі часто.

Скажімо, кілька разів у мене починали боліти вуха. До лікарів, знов-таки, не звертались. Нагрівали пісок чи сіль, загортали у щось і укладали мене хворим вухом на ту гарячу площину. За два-три дні вухо переставало боліти. 

Грип, застуду чи ангіну, скажімо, виганяли передусім теплим питтям. Улітку варили незліченну кількість варення, чай без нього і так майже не вживався. А вже коли застуда — тут варення з малиною передусім. Закінчувалася одна банка, з величезної шафи у сінях (її називали «кладовкою») діставали наступну. Ну, це все описане Миколою Гоголем — стільки українці варять того варення...

В обов’язковий набір лікувальних засобів проти застуди входило дихання паром лушпиння від картоплі. Щойно зварене-виварене лушпиння знаходилось у мисці, тебе садовили побіля тієї миски, накривали голову ковдрою чи теплою хусткою — і ти дихав тим паром. «Дуже пользітєльно», як казав наш сусід Павло Данилович.

Інший метод — парення ніг у гарячій воді з обов’язковою гірчицею. Ще один метод, це вже коли йшлося про бронхи і легені. Компреси на груди й спину, на нього вощений папір і тепла хустина — на всю ніч. Сім разів крізь тебе піт проганявся — і на ранок ти радикально здоровішав.

А, були ще так звані «банки», якими дехто й досі користується. Такі собі маленькі скляні грушовидні скляночки, які ставляться зазвичай на спину чи груди, вони ніби поліпшують кровообіг, активізують внутрішні процеси і тим самим лікують. Хоча лікарі ставляться до такого методу критично.

Про лікарів. Їх усе ж викликали додому, у разі хвороби когось із дітей — бо ж у школу треба було надати довідку. Лікарі, до речі, були славними, частенько їх рекомендації збігалися з маминими і бабусиними. Ну так з одного кореня росли. Серед обов’язкових тоді рекомендацій лікарів був риб’ячий жир. Ох, як же ми його не любили! Насамперед із-за доволі огидного смаку. Хоча я розумію, що користь від того була. Ось мені зараз, після ковіду і запалення легенів, рекомендували їсти оселедець, а це щось подібне — йдеться про Омегу-3, жирні кислоти, які потрібні...

МИ ДОРОСЛІ, МИ НЕВІЧНІ

Серед наших родичів теж були лікарі та медсестри. Лікаркою була, скажімо, троюрідна сестра моєї мами на ймення Лідія Андріївна. Так у неї був навіть роман із моїм майбутнім батьком Василем Павловичем. Не склався він, далі постав роман із моєю матінкою Вірою Гаврилівною. Доленосний, як виявилось — принаймні для мене.

Дорослих наших рідних людей не всіх рятували. Мамин брат, Іван Федорович Середа, помер у 34 роки від туберкульозу, який він дістав на війні. Батько наш пройшов пів-війни, зенітник — жодної подряпини, були такі щасливі люди. Та у віці 41 рік помер, від швидкого раку на ймення саркома. Здоровецький був мужчина, а згорів за півтора місяці.

Мама пішла у віці 61 рік — проблеми із серцем у неї почалися давно, скінчилось раптовою зупинкою серця.

Сам я, уже в дорослому віці, ще двічі опинявся в лікарні. Передостанній раз — чотири роки тому, коли виникли проблеми із тиском. В Інституті імені Стражеско я пробув два тижні і несподівано лишився тим задоволеним. Мій немолодий уже організм дослідили і дали рекомендації, дуже необтяжливі, яких я й тримаюсь.

Тоді, в Інституті, мені пояснили просту річ: у літньому віці варто щороку укладатись до лікарні задля профілактичного огляду. Я те прийняв як аксіому і дав собі обіцянку так і робити. У підсумку за чотири роки я так і не зробив чогось подібного жодного разу.

ЗАГУБЛЕНІ КЛЮЧІ ВІД МОРГУ, АБО ЯК Я ПОРЯТУВАВСЯ

Ковід, що став проблемою для цілого світу, обходив мене стороною. Я вже повірив, що до мене не долетить. Одначе ж долетіло. Зовсім недавно.

Було так. 1 квітня, день веселий, тільки не завжди. Уже тиждень, як у мене діагностовано Ковід. Сиджу вдома, ковтаю і п’ю усе, що мені приписано. З антибіотиками включно. Температуру це не збиває, але вона вище 38, 2 не скаче.

Одначе саме першого квітневого дня термометр починає фіксувати погрозливі циферки. Коли надвечір отримую 39,5, дружина викликає «Швидку допомогу»...

Мене саджають у відповідне авто, я продивляюсь наш затінений вечоровим світлом двір — а ну, як востаннє його бачу?

Ні, я не панікую, але незадовго до цього від Ковіду померла Анна Липківська, театрознавець — її смерть мене якось приголомшила, попри те, що я знав її зовсім мало... Мені наказують лягти, я вкладаюсь і потихеньку думаю, що це, може, й гаплик. Гм, треба буде хоч дати якісь розпорядження щодо своїх текстів — передусім тих, які ще в роботі... Про все це думається в якомусь ледачкувато-сонному режимі. Ну так температура під сорок, двостороннє запалення легенів (КТ показало 25 відсотків ураження) і т. ін.

Привозять мене на Солом’янку, до Четвертої лікарні. Починають оформляти мою присутність. І раптом забігає якась медсестра. «Де ключі від моргу?». Я здригнувся од такого питання. Їй відповідають: «Та були. А що, немає? — Немає!» Та вибігає, за три хвилини забігає знову: «Немає ключів! Ну хто, хто міг узяти?».

І тут я стрепенувся — майже радісно. Я зрозумів цей діалог як віщий знак: до моргу мені дороги, доріженьки — ні кривої, ні прямої — немає, він замкнений, а ключі поділися бо’зна де.

Мене піднімають на відповідний поверх, облаштовуюсь у палаті, дають градусник. 37,3! Нічо’ собі! Два градуси злетіли з мене при однім повідомленні про загублені ключі від трупарні. Заходить медсестра, три уколи — один антибіотик, другий в живіт — од згущення крові, третій такий, назву якого я запам’ятати не годен. І так щодня, три уранці, три — увечері, упродовж восьми днів.

Лікарі, медсестри, санітарки — ці невимовно прекрасні люди (усі в от сих костюмах, схожих на космонавтські) врятували мене: і правильним фаховим лікуванням, і добрим уважним ставленням. Не тільки до мене, я бачив, як вони ставляться до інших. Так хотілось іноді обняти хоч одну з цих жіночок (а чоловікам сердечно потиснути руку) — але ж ти сам ходяча інфекція, та й вони загратовані так, що ні шпарини... Хай Бог хранить цих людей, вони просто чудесні!

На другий день виміряли сатурацію — 90 відсотків. Тут же встановили біля мого ліжка апарат і веліли дихати побільше у масці. Що я й робив щодня. Такі собі польоти у кисневому напівсні і наяву, бо ж я часто дрімав у тій масці, а одного разу наснилось, що я повзу якимось тунелем, до кисню і світла, і таки дістався бажаної точки. Теж віщий знак...

Усе це позаду, хоча треба бути обережним з легенями, треба долати слабкість, яка ще помітно позначається на працездатності. Одначе ж я добре втямив: морг мені не світить, і ще довго. Моя дружина Тетяна, схоже, своїм вольовим рішенням спрямувати мене до лікарні, врятувала від найгірших сюжетів (чим підтвердила те, про що я багато разів говорив нежонатим чоловікам: якщо вам більше сорока і у вас немає дружини — шансів затриматись на цім світі у вас набагато менше, аніж в одружених; тільки жінка може нас порятувати). Тетяна — мій добрий Янгол, от що!

Звісно, що лікувальний ефект мала й увага рідних, друзів, колег — це неодмінний компонент лікувального процесу.

І — треба стежити за «дорожніми знаками»! Коли чується, що дорогу в глухий кут перекрито — значить, її там немає, треба кермувати до активного руху, до Життя, яке справді є прекрасним!!! Нині я відчуваю це як ніколи досі...