МЕНЮ

Як уникнути одномоментності

Марія ЧАДЮК, «День»
29 березня, 2019 - 10:32
Книжка Ігоря Померанцева — розповіді через буденне до віковічного

Є книжки-скриньки, для прочитання-розкриття яких потрібен особливий ключ. До книжки письменника і радіожурналіста Ігоря Померанцева «Вы меня слышите» таким ключем є вислів: «Я часто думаю про бездомних метеликів-ефемерид, життя яких обчислюється навіть не днями, а годинами... Щоб уникнути їхньої долі, я намагаюсь триматися у своїх радіопередачах ближче до напрямку Ars Acustica — мистецтва звуку...» І таке прагнення уникнути одномоментності, швидкоплинності, вочевидь, спричинило появу рис, що піднімають написане над буденністю. Це те, що об’єднує більшість текстів, які увійшли до книжки-щоденника (які дуже різні — від радіоп’єс до блогів і коментарів новин). І це те, що робить їх цікавими й нині, коли інформаційні приводи, до яких була написана переважна більшість із них, уже давно в минулому.

Наскрізний прийом, який уберігає ці тексти від неактуальності й забуття — метафори, якими тексти поєднуються з темами вічними й глибшими. Наприклад, розповідаючи про випадок, коли зрозумів, що звучить на радіо інакше, ніж зазвичай, Ігор Померанцев доходить висновку, що голос увібрав у себе голоси його колег по радіо, став палімпсестом. Наступний крок — роздуми про радіопалімпсест, а далі — метафора, що кожен із нас є багатоярусним генетичним палімпсестом. Навіть найбуденніші речі в роздумах автора можуть стати підґрунтям для розуміння значно складніших явищ.

Ще один прийом, який пов’язаний з попереднім, — уміння дивитися на конкретне як частину більшого. Особливо помітно це проявляється в коментарях до новин. Тоді випуск нового фільму про Бетмена стає імпульсом до роздумів про те, що в американців унаслідок пізнього заселення континенту немає фольклору, і ці історії стали своєрідною компенсацією. Згадка про Олександра Солженіцина та його життя в країнах Заходу наводить автора на думку про те, що «вакансії пророка, володаря думки» немає на Заході, що пророки, котрі жертвують заради торжества правди й істини власне життя, потрібні лише тим культурам, які не мають свободи. А заборона Авріл Лавін виступати в Малайзії приводить автора до висновку, що в культурі є вірус свободи, якого дуже побоюються радикальні, авторитарні правителі.

Ця ширина може розгортатися на діахронічному або синхронічному рівні. Як сам автор пише: «Щоб розібратися у драматичних подіях, я шукаю історичні аналогії, риюся в словниках та енциклопедіях». Текст Ігоря Померанцева сповнений історичних екскурсів, імен, подій. І водночас у ньому багато широти на синхронічному рівні завдяки мовним метафорам. Наприклад, світлофори — як розділові знаки міста, дитинство — як знак питання, молодість — знак оклику, зрілість — дієслова...

Усі риси забезпечують щільність тексту й об’ємність образів. А різноманіття тем (від того, як англійці всупереч забороні на певний час використовувати водопровідну воду для поливання газонів, не змирившись із цим, поливали їх вночі, — до розповіді про Пірі Реїса, котрий допомагав рятувати маврів у XVI ст., щоб вони мали змогу виїхати із Іспанії та Португалії за часів гонінь та переслідувань,                — і Малкольма Маґґеріджа, журналіста «Гардіан Манчестер», який після поїздки у СРСР написав правду про Голодомор, за що його вигнали з роботи) допоможе кожному знайти в цій скриньці думок щось для себе.