Вісім ознак «якісного стрибка»
Підсумки Конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець»
Жанр художнього репортажу, який поєднує в собі факти і засоби образності мови, дає змогу по-новому представляти події дійсності. Проте тривалий час цей жанр залишався периферійним, невідомим для українців. Утім, поступово (й історія «Самовидця» це чудово ілюструє) з’являється дедалі більше текстів у цьому жанрі й поліпшується їхня якість. Такий «якісний стрибок» — не єдина особливість цьогорічного конкурсу. Вперше відбувся Конкурс дитячого художнього репортажу пам’яті Степана Чубенка «Юний Самовидець», і книга найкращих репортажів міститиме не десять текстів (як зазвичай), а п’ятнадцять.
«ЮНІ САМОВИДЦІ»
Єлизавета ГОНЧАРОВА, член журі, репортажистка, переможниця четвертого «Самовидця», та Гаяне АВАКЯН, переможниця минулорічного «Самовидця», вирішили підвищувати рівень українського художнього репортажу, починаючи зі школи. Вони зініціювали конкурс для школярів, які цікавляться журналістикою. «Це конкурс-меморіал, який носить ім’я Степана Чубенка — 16-річного школяра із Краматорська, якого вбили бойовики «ДНР» 2014 року в Донецьку за проукраїнську позицію», — розповіла Гаяне Авакян.
Темою конкурсу було обрано «як вижити у школі» (тема наступного — як бути «поза рамками»). Призерами стали історії про складнощі бути вчительською дитиною, про дівчинку, котра бореться з раком, а перше місце здобув репортаж про пошук свого шляху — на прикладі вибору предметів для ЗНО. Переможниця поділилася: «Цей конкурс — чудова нагода для школярів розповісти дорослим те, що для них іноді здається не дуже важливим, прозаїчним. А для нас це насправді буває драматично». Ось у такій незвичній перспективі набув звучання художній репортаж цього року.
НЕСПОДІВАНІ РАКУРСИ
Втім, незвичні ракурси висвітлення подій на цьому не завершилися. Оскільки надійшло багато якісних текстів, то вирішили створити спецвідзнаки для п’ятьох текстів, які особливо запам’яталися. І всіх їх об’єднує незвичний або спосіб оповіді, або аспект висвітлення подій. Одна із спецвідзнак так і називається: «За несподіваний ракурс», — її здобула Олександра Горчинська з текстом «Тарас Григорович Шевченко». Це текст «із гумором про важливе»: щоденник-роздуми пам’ятника Тараса Григоровича про події, в тому числі мітинги, які часто проходять саме біля нього.
Інколи незвичний ракурс стосується не того, хто розповідає, а об’єкта оповіді. Зокрема, по-новому на описане місто дає змогу поглянути репортаж редакторки відділу «Суспільство» газети «День» Марії ПРОКОПЕНКО «Дозвілля у Горлівці», який здобув відзнаку «За любов до міста». «Мені здалося, що важливо, щоб окуповані міста були не просто якимись невідомими територіями. Я хотіла розповісти людям про місто і сама дізнатися про нього більше, бо хоч народилася в Горлівці, але мало там прожила, — розповідає Марія Прокопенко. — А тему дозвілля обрала, тому що зазвичай асоціації з містом — це шахти, промисловість. Мені ж хотілося розповісти, як люди відпочивають, бо там насправді є багато цікавого».
Інший незвичний ракурс — життя по той бік вуличного фестивалю їжі. Авторка пропрацювала на ньому день, виклавши свій досвід у справді «смачний текст». Цей репортаж має також більш стратегічну мету. «Я хотіла показати, що фудблогінг у нас є, і він розвинутий. І що більше людей буде приходити у нього, писати про їжу смачно або просто з натхненням, то швидше у нас з’являться гастрономічні критики і, в принципі, гастрономічна журналістика. Я за гастрономічну журналістику!» — пояснює авторка Ольга КАРІ. В її планах — книжка про київську нову їжу.
Часом у репортажах розкриваються незвичайні аспекти головних героїв. Валентин Терлецький, наприклад, розказав про свою роботу телеоператором, а Марина Федоренко в тексті «Його гора» навела історію чоловіка, котрий гасає на сноуборді сніговими вершинами, а його робота — в умовах небезпечної спеки чистити паровий котел Чернігівської ТЕЦ...
«ЗАКУЛІССЯ» ПРОФЕСІЙ ТА МІСТ
Десятка найкращих текстів про життя у місті видалася дуже різнобічною. Нетиповий аспект для свого репортажу про Львів обрала Тетяна Хоронжук, котра описала такий випадок із життя, як, влаштувавшись на роботу, потрапила до «парфумної секти»: «Хотілося показати закулісся професії, де легкі гроші насправді коштують здоров’я та нервів».
У чомусь подібним досвідом поділився і Владислав Лукащук, який два дні й одну ніч пропрацював у шлюбній агенції, де писав чоловікам-іноземцям від імені жінок. «Про шлюбні агентства я знав небагато, але відчув, що характер їхньої діяльності (чого вже там — сама наявність) може пролити деяке світло на ті культурні й соціальні процеси, що відбуваються з сучасним українським містом. З Києвом як флагманом цих процесів та їхньою вітриною», — пояснив автор.
ЗАНУРЕННЯ В АТМОСФЕРУ РОЗПОВІДІ
Зовсім по-іншому побачити місто (його діахронію та синхронію) дає змогу репортаж Ольги Петренко. «У день своєї конвокації та одержання магістерського диплому я познайомилася з Леонідом Залізняком, керівником археологічної експедиції, й домовилася про те, що місяць копатиму з ними разом, — розповіла авторка. — Шість днів на тиждень ми з лопатами досліджували історію поселення, яке існувало колись на цій землі. А на сьомий, зарядивши телефони, йшли за ґуґл-мапою пізнавати сьогодення дніпрян, слухати, що вони розповідають про минуле свого міста і яким бачать його майбутнє».
Ще один «атмосферний текст» написав Володимир Молодій, у якому йдеться про спальний район Львова Сихів. Читач впізнає знайомі багатьом деталі — заасфальтовані футбольні майданчики, садочки як ностальгію за селом. За висновком журі, текст — must-read для львів’ян та й усіх українців.
СВІТЛО Й ДИНАМІЧНО ПРО ІНКЛЮЗИВНІСТЬ
Напевно, одним із найбільш зворушливих виявився текст «Людина в краватці» Тетяни Гладиш. «Неприємно зізнаватися, навіть самим собі, але такі ми вже є. Щоб сподіватися на допомогу сторонніх, людина з інвалідністю, збираючись на прогулянку в інвалідному візку, надягає краватку, щоб її не сплутали з нетверезим, якщо вона з цього візочка впаде», — представила репортаж Єлизавета Гончарова. Тема інклюзивності не в контексті героїзму чи жертовності, а з почуттям гумору, динамічно, світло, кінематографічно — так, за словами кураторки конкурсу Марії Семенченко, Тетяні Гладиш вдалося розповісти цю історію. Приємно також, що конкурс не лише розвиває жанр художнього репортажу, а й допомагає авторам віднайти свій шлях. Тепер Тетяна Гладиш веде літературну програму «ЛітTerra Incognita» на Українському радіо «Херсон».
«ЛЮБІТЬ ДОНБАС, БО ВІН — НАШ»
У репортажах відобразилося життя і міст, які розташовані на лінії розмежування або перебувають під окупацією. Головний герой репортажу Оксани Расулової «Місто, де сняться сни» жив колись у Донецьку, зараз у Львові, але їздить додому. І авторка попросила його бути її очима, щоб розповісти в тексті про те, як змінюється Донецьк.
«Бувають автори, які їдуть кудись уже налаштовані на певну концепцію, а все навколо просто має ілюструвати їхні ідеї або переконання. У Євгенії Подобної ж відчувається, що Авдіївка — а саме про неї йдеться зараз, — дозволяє себе побачити з таких боків, яких авторка, можливо, і не воліла б бачити, — розповідає Єлизавета Гончарова про ще один текст, який увійшов у десятку найкращих. — Це найвищий ступінь довіри місту, який репортажистка змогла використати, щоб написати чесну й емоційну картину. Бо це не просто місто, а синдром, як є у назві — «Авдіївський синдром». І не лише для тих, хто змушений жити на війні, а й для тих, хто відчуває цю війну як свою». Під час обговорення авторка закликала не піддаватися на висловлення типу «вони самі винуваті» й любити Донбас, бо він — наш.
ПОЧУТИ КРИМ І ВІДЧУТИ ТОРЕЦЬК
Третє місце здобув репортаж, написаний як результат одного досить небезпечного досвіду — поїздки автостопом по окупованому Криму протягом місяця. «Найцікавіше було тоді, коли сідаю в машину, кажу, що з України, і людина одразу розповідає мені всю свою біографію, все, що відбувалося, — поділилася авторка репортажу «Почути Крим» Світлана МОРЕНЕЦЬ. — Тому що вони хочуть говорити й хочуть, щоб їх слухали».
«Нескінченні низки міст та селищ червоної та сірої зони плутаються і переплітаються. Я бачила їх сто разів — гаразд, може, 50, але щоразу знаходиться щось таке, що влізає глибоко під шкіру й звідти ниє і шкребе. А цей населений пункт був відомий, невкусимий... Його довелося цілеспрямовано впольовувати, бо кілька років поспіль він вислизав із пам’яті...» — у репортажі Вікторії Бабій, що посів друге місце, ідеться про Торецьк.
«ЧЕРНІГІВСЬКА СПРАВА ЛУК’ЯНЕНКА»
А переможцем стала Віра Курико з репортажем «Чернігівська справа Лук’яненка». «Це текст навіть не суто про процес декомунізації. Він — про болісний відрив більшості населення від радянських стереотипів, підсвідомий захист себе від травмуючих усвідомлень трагедій, що коїлися в усіх на очах протягом багатьох десятиліть. А також про знецінювання людей, які були вищими за натовп», — так прокоментувала текст Єлизавета Гончарова.
Авторка описала ситуацію, яка відбулася в Чернігові. Коли помер Левко Лук’яненко, постало питання про перейменування вулиці Рокоссовського, на якій він проживав півтора року. Хоч у будинку досі мешкає перша дружина Левка Лук’яненка, спротив був шалений, причому не лише з боку людей старшого віку, а й міської влади. Загалом, як підсумував член журі Олег КРИШТОПА: «Це текст з елементами розслідування, багатошаровий, з історичними екскурсами про наше сьогодення, про нашу пам’ять і безпам’ятство».
Віра Курико вже втретє бере участь у конкурсі, минулого року її текст здобув десяте місце, а цьогоріч робота в архівах, спілкування зі свідками подій, жвавий сюжет забезпечили їй перемогу в «Самовидці». І вона не єдина, хто вже не вперше бере участь у конкурсі. Це засвідчує, що він також об’єднує й підтримує тих, хто робить перші кроки в жанрі художнього репортажу.
«Як на мене, школа українського художнього репортажу росте», — влучно зазначила Марія Титаренко. Тим, хто ще тільки планує долучитися до неї, варто, зокрема, подумати про те, як ми змінюємося — це тема наступного «Самовидця».
